Привели у відділення – протокол і таке інше. Дивлюся – цей собака чуже якесь прізвище підставляє замість себе, і документ у нього відповідний в кишені. Збунтувалася в мені кров – ах ти, гад, думаю, знову кимось заслонитися хочеш. Веди, кажу конвоїрові, до головного. Покликали начальника, взяв я та й розповів усе – і про хліб, і про Огія, і про наші шахер-махери. Нічого не втаїв – утаїв тільки Льольку. Чуло моє серце, що й вона не так собі, теж у цьому кодлі, а назвати не міг. Не назвав…
Свист чогось примовк і задумався, втупившись у грубку. Навколо, очікуючи, сиділи товариші. Карпенко, підперши голову рукою, лежав на тапчані і теж чекав. Свист ще помовчав, погладжуючи гарячі коліна і, видно, заново переживаючи давню свою біду.
– Посадили нас у камеру попереднього ув'язнення, почали слідство. До мене непогано ставилися всі – і міліціонери, і тюремники, і слідчі, а тут одного разу помічаю: щось перемінилося, підозріливо так поглядають і все намагаються на слові піймати. "У чому річ, – питаю, – я все вам по щирості". – "А чи все? – каже один чорний такий, схожий на кавказця. – А чому про Злотникову мовчиш?" – "Яку Злотникову?" – "Про Льольку", – відповідає і так пильно дивиться, наче крізь очі в душу хоче зазирнути. Виявляється, цей гад Фролов уже виказав її.
Ну й от, судили. Усю зграю. Як глянув я на суді, то аж злякався. Ярина зелена, виходить, я тільки кінчик нитки їм дав, а весь клубок розмотали без мене. Чоловік двадцять усяких злодюг. І Льолька. Тяжко мені було, повірите, бачити її там. За себе не так прикро, як за неї. А вона в очі мені не дивиться, не розмовляє.
Невже, думаю, мене за донощика вважає? Мовчанка ця краяла мені душу, кортіло заговорити, а не можна.
Ну, дали кому скільки. Фролову – десять. Льольці – три, мені – п'ять. І поповзло життя тюремне, табірне. У Сибіру ліс пиляли. Ялиця, ялина. Сніг до заду, мороз, сопки. Дим від вогнищ навіть тепер уночі відчуваю – сниться мені. Усе, здається, ним просмерділо. Трелювали в западину. Пайки хліба, баланда, норми. Люд різний. Одні – нічого, душевні, інші – сволота. Охорона також. Важко було. Потім звик. З заліками відбув два роки. Випустили. Куди податися? Кажуть бувалі: на захід не сунься – тепер ти з блямбою на віки вічні. Там ти – як вовк в облаві. Усі улюлюкатимуть – судимий. Гайда на схід. Повірив, подався на схід. На Сахалін прибився, попрацював у шахтах – не сподобалося. Згадав Волгу – пішов матросом на сейнер. Крабів у Татарській протоці ловили, оселедців, а в путину – лососів. Важка житуха, морська, а звик – нічого. Море, воно приваблює – і муштрує, і не відпускає, мов примхлива коханка. Іноді допече у шторм, світ білий проклянеш, а стихне, заспокоїться – нічого ліпшого й не треба: простір, вітер – любо серцю, ярина зелена.
І тут – війна. Ага, забув вам розповісти. Був ще в моєму житті чоловік, любив я його, поважав. Не багатьох поважав, а його поважав, це по щирості. Володимир Кузнецов. Льотчик був. Капітан. Пам'ятаю, як був я ще малим шибеником, то на Монастирці по садках лазив, а він приїжджав у відпустку – в сірій гімнастерці, жовтих ременях, і кашкет із золотим крабом. Але особливо нам подобалися його значки на грудях – пам'ятаю, ворошиловський стрілець, ППХО, ГСО та парашутистський. Любили ми, пацани, за ним бігати, і він не сторонився, дружив з нами. Одного разу я записку від нього Інці Голощоковій носив – була така в нас краля. Ну ось, а потім цей самий Володимир зник – ні слуху ні духу. Батько його Григорій Семенович – той самий, що мене до токарства призвичаїв, – ходить мовчазний, сердитий, мати все горює, а де він – ніхто не знає. Але через рік чи два з'являється наш Володимир Григорович. Уже, куди там, три шпали на петлицях, замість значків – два ордени Червоного Прапора, але, знаєш, щось із здоров'ям негаразд. Поранений, виявляється, був, і, думаєш, де? В Іспанії. З франчуками воював, за республіку. Пізніше він сам мені це по секрету розповів. Звільнили його із служби через ту рану, і почав він чорніти від якогось горя, як той казанок від сажі. Став сумний, мовчазний – і все один. А побачить коли літака над містом, то, повірите, примружить очі й дивиться, дивиться… Той уже сховається десь чи й сяде, а він усе стоїть і вдивляється. А на очах сльози. Ото, братці, горе було людині! Коли я злигався з тією чортовою фроловською компанією, він щось помітив, – звісно, по сусідству недовго щось утаїш – і все казав мені: облиш ти, Вітько, не те робиш. Ну, а я не послухався. Хотів і не міг. Ну, а любив його дуже. І тепер так шкодую, що не послухався його, хоч, звичайно, він не знав усього, а тільки здогадувався. Та що ті здогади!
І ось отримую на Сахаліні невеличкого листа з Саратова від племінниці, пише – того взяли, того призвали, а син Кузнецова на другий день війни сам пішов. Не хотіли брати в льотчики, бо здоров'я негодяще, так він у піхоту напросився. Ну, думаю, картина, ярина зелена. Що, думаю, за гади, оті фашисти, коли вже такий чоловік готовий і в піхоті з ними битися? Ну й ось усі мої знайомі, колишні друзі найближчі – на фронті, тільки Свист у тилу. То був у тюрмі, а тепер – у тепленькому місці на рибфлоті. Ні, думаю, я теж людина, не тварюка. Подав заяву: давайте розрахунок – не пускають. Каже начальник кадрів: "Облиш, Свистунов, – мене все Свистуновим звав, – облиш приндитися. Тут ти з дорогою душею до кінця війни відсидишся, чого тобі перти фашистові на рожен?" – "Ах ти, собако, – кажу, – там люди життя не шкодують, а тут – сиди. Не в тюрмі ж я, відсидів своє – давай гроші!"
Усе-таки вибив у них косу й прикотив до Москви. За старою звичкою пішов до начальника НКВС – так і так: колишній в'язень, хочу на фронт. Допоможіть.
І допомогли. Дав полковник папірець, з ним мене – на поповнення у стрілецьку дивізію і на фронт. Під Полоцьком оточили. Насилу з дружком одним – Альошкою Гореликом – ноги винесли. Ось на вас наткнулися. Узяв ваш комбат. Розпитав усе – як і що, куди і звідки – і взяв.
У сторожці потемніло, під стелею клубочився дим, іноді задував у вікна вітер. Карпенко курив, лежачи на спині, усі мовчали.
– Так, зазнав ти, видно, лиха, – сказав старшина. – Це не солодко – тюрма. Але було за віщо: винуватий, як не крути.
Свист аж стрепенувся від тих слів, видно було, вони близько зачепили щось наболіле в його затаєній душі.
– Було за віщо – це правда. Було. Дали п'ять – погодився. Дали б десять – ні слова б не сказав. Усе б відбув. Чорт з ним: заслужив – дістав по справедливості. Тільки, знаєш, не хочу, щоб увесь вік докоряли. Що було, те минуло, треба – ще відсиджу, стерплю, тільки без бирки, без штемпеля – людина я, ярина зелена… І хоч йолоп, безголовий, дурний, але міркую незгірш за багатьох – тихеньких, рівненьких… От…
Карпенко на це не сказав нічого, всі мовчали, і чути було, як вив за рогом будки нестихаючий осінній вітер.
8
Вийшовши із сторожки, Овсєєв зупинивсь і прислухався. Після світла з грубки, хоч і мізерного, в цій темряві нічого не було видно – чути тільки шум дощу та судорожні пориви вітру. Бійця відразу огорнула осіння нічна незатишність, від вогкості його напали дрижаки, він підняв комір і нерішуче ступив у морок ночі.
Під черевиками чвакало болото, ляпотів і ляпотів дощ по намоклій спині, пілотці, і недобре передчуття все глибше й глибше заповзало в душу бійця.
Одне з двох, думав Овсєєв, або всі вони на чолі з старшиною – заплішені телепні, або він сам – скиглій і боягуз. Але боягузом він не вважав себе ніколи, бо пам'ятав у житті випадки, коли Алик Овсєєв наважувався на такі вчинки, на які інші зовсім не були здатні. Просто він розумів те, чого не хотіли або не могли зрозуміти ні старшина, ні Свист, ні Глечик, ні Фішер, і це не на жарт турбувало його. Ну, звичайно ж, їх залишили в заслоні не для того, щоб вони, спокійно просидівши добу, потім наздогнали батальйон. Коли вже поставили на цій дорозі, то, виходить, саме тут підстерігає небезпека – рушать німецькі сили, зустрічі з якими хоче уникнути полк. Але що вони, шестеро, можуть удіяти проти фашистської навали, якщо з нею четвертий місяць не може впоратися вся наша армія? Першим же ударом їх тут приб'ють, як того комара на лобі. І хто це надумав принести таку жертву? Явний прорахунок, безглуздий замір, нікчемний захід, та й годі. А цей твердолобий, недалекий Карпенко вперся, як баран у нові ворота, і тільки своє: наказано – то виконуй.
Овсєєв пройшов разів зо два межею, далеко не відходячи від сторожки, прислухався і став під дах. Коли притиснутися до самої стіни, то можна хоч трохи сховатися від мокротечі й холодного вітру. Закляклі руки самі шукають тепла за пазухою і в кишенях, із сторожки долинає розмова, щось там розповідає базікало Свист. Якийсь незрозумілий він чоловік, оцей Свист. Сам начебто й нічого – розумний, спритний і світу побачив, а ніякого критичного підходу до обставин. Дивно навіть, як він, блатняк по натурі, може так беззаперечно скорятися всякому начальству? Спочатку, коли він тільки з'явився в їхній роті, Овсєєв хотів заприятелювати з ним, бо нікого більше підхожого тут не було – усі якісь неотесані селюки, з якими – ні поміркувати, ні згадати. Але поступово Овсєєв побачив, що цей Свист горнеться більше до інших, любить компанію, і Овсєєв махнув рукою – дідько з ним.
Овсєєв у полку жив сам по собі, це було не дуже весело, але хлопець просто не бачив поблизу нікого гідного себе, йому здавалося, що він куди розумніший, має тонший смак і глибші почуття, ніж усі ті, хто в цьому армійському житті був поруч з ним. Багатьох він зневажав, на інших, таких, як Глечик, просто не звертав уваги.
Помалу призвичаївшись до темряви, Овсєєв став розрізняти тьмяну лінію залізниці, невиразні обриси стовпчиків на переїзді, чув, як сумно шуміли молоді посадки. На пагорку, на дорозі, все було тихо, справді, німці чомусь забарилися чи, може, заночували десь у таку негоду – а то було б лихо. А може, було б краще? Уночі вони ще зуміли б відірватися від ворога, сховатись у темряві, відійти, а ось завтра – навряд. Завтра всі вони загинуть – це вже напевно.
А гинути, проживши тільки двадцять років непоганого життя, Овсєєв зовсім не хотів. Усе його єство, кожна клітинка тіла німо протестували проти загибелі й прагнули – жити, жити.