Але ж і Федір добре втомився від того бігу і ледве плівся поміж похмурими сукуватими ялинами. Його душила знесиленість і кривда. Це ж треба — ще й собака. Боявся собак на селі, а зустрівся з ними в лісі. Хай би вже вовк, вепр, вівчарка, що їх повно було там, на Півночі, а то мале дзявкотливе щеня. Щоб ти здох, собако, як ти вимотав останні сили... Добре ще, коли не вгледіли його в тих кущах пастухи.
Цей клятий пес загнав його в той куток лісу, який він знав найменше. Тут не було ні трави, ні моху — земля була густо встелена глицею, на ній нічого не росло. Навкруги стояли крислаті товстелезні темні ялини, далеке небо майже не проглядало між їхніми верхівками. Але було тихо, здавалося, людські клопоти сюди не проникали. Рівний лісовий шум ішов-спливав кудись верхом, майже не досягаючи до землі, тому хрускіт сухих гілок під ногами чути було далеко. У цьому ялиновому куті Федір був, може, два рази за життя — взимку, як пиляли ялини для Донбасу, тоді ж возив свої кубометри на станцію, за сорок кілометрів від села. Знав, далі в цьому напрямку починалося відоме в цих краях Багновище, великий болотяний простір без доріг і поселень, що широкою смутою тягнувся аж до самого польського кордону. Але це вже був зовсім чужий край, маловідомий і таємничий.
Від перевтоми коліна його аж дрижали, хотілося відпочити. Але Федір усе не міг заспокоїтися після раптової тривоги і, розгублений, усе ішов ялинником, вибираючи вільніше місце, щоб не натикатися на сухе ялинове гілля. Тепер уже, мабуть, можна було не боятися, корів сюди не виганяли, а людям тут не було чого робити. Потроху він спокійнішав, але разом зі спокоєм почало наростати гостре відчуття голоду. Він мимоволі поглядав в усі боки, ніби шукав, щоб ото з'їсти. Тільки нічого тут їстівного не було. Тоді він сів на корінь великого вивернутого дерева, дістав з кишені свій давній ніж. Ніж був причеплений на ремінчику, Федір беріг його вже кілька років. Колись, ще за того, далекого, життя, він купив його у сільповській крамниці і користувався ним щодня. Велике лезо вже сточилося до вузенького пір'ячка, зате менше було майже зовсім новим і добре сиділо в потемнілім залізнім держаку. Цим лезом Федір тоненько обшкрябав більшу картоплину і почав її їсти, відрізаючи невеличкі скибки. Смак сирої картоплі був не дуже приємний, але тепер було не до смакування. Аби щось закинути в шлунок, щоб приглушити голод. Бо йти по тому непривітному лісі вже просто не ставало сили.
Так він потроху зжував свої останні картоплини (більш у кишенях не було нічого). Та голод усе одно докучав, хотілося їсти. Тоді він подумав, що треба пошукати грибів. Сирими він їсти б їх не наважився, але якщо розкласти багаттячко... Мабуть, тут можна. Або заховатися ще глибше в ліс, туди, до Багновища. Там уже, мабуть, його ніхто не вполює.
І він довго ішов ялинником, не дуже вже й розуміючи, де він, а ялинник усе не кінчався, і ніяких грибів не було видно. Зрідка траплялись старі (мабуть, з літа) почорнілі мухомори — і більш нічого. Чи, може, такий був рік — не грибний, думав Федір, сумний через свою невдачу. Потім він повернув трохи вбік, ближче, видно, до невеличкого лісового сільця Щезляків — уже там цього ялинника не буде. А в молодому лісі він щось-таки та знайде. Якщо не білий гриб, то хоч сироїжку. Аби тільки там не пасли. Де корови, туди по гриби ходити марна справа.
До Щезляків, однак, він ще не добрів, — не знав навіть, чи далеко до них залишилося, — як на якійсь моховій галявині поміж ялинами побачив журавлину. Густий розсип червоних крапельок у дрібному глянсуватому листі, якого, здається, ще не торкалася нічия рука, ніби спеціально чекав тут на нього. І Федір кинувся до ягід, почав пригорщами згрібати їх. Він їв їх, не дуже перебираючи, з листям і сміттям і зсипав у кишені, повзаючи коліньми у сируватому мосі. Звичайно, журавлиною голоду не вгамуєш, але ж вона приємна на смак, такий знайомий з дитинства і не забутий на Півночі. Там також часом він доривався до таких ласощів, і журавлина не один раз рятувала його і сотні таких самих неборак від голоду і хвороби. Тільки ж там не часто траплялося таке, як тут, — збирай хоч кошиками. Шкода, що в нього цілими були лише три кишені у штанях і в чумарці, — чи ж багато набереш у них. Напхавши повні кишені, він почав згрібати ягоди в шапку і так повзав коліньми, поки не сказав собі: "Годі!" Усього не з'їси, а збирати більше не було в що. Про всяк випадок він постарався запам'ятати цю щасливу місцинку — за великим ялинником, у бік Щезляків. Може, ще придасться.
Трохи повеселішавши, з важкими кишенями і повною ягід шапкою в руках він пішов далі. Куди — і сам не відав. Тому ялиннику, здається, не було ні кінця ні краю, може, він пішов не в тому напрямку?
Мабуть, і справді він ішов не туди, зрозумів це, побачивши перед собою низький, без ялин, підлісок, а за ним вузьку смугу осоки, далі починалися глухі зарості лози й вільшаника. Це починалося Багновище, яке в тутешній окрузі вважалося погибельним, диявольським місцем. Чимало поколінь наслухалося різних неймовірно-страхітливих історій і, в свою чергу, переповіло онукам про те, що бувало там з людьми. Усе незвичайне й жахливе пов'язували тут із Багновищем. Ним лякали малих вередливих дітей та різних п'янюг, а хто дуже допече, тому в прокльоні бажали провалитися крізь землю в оте Багновище. Там і справді можна було провалитися так глибоко, що ніхто й не дістав би. Казали, нібито там був підземний хід, а може, ріка, і він з'єднував тутешні глибини з іншими вирами та озерами. Ще перед революцією в Багновищі засмоктало корову, так під осінь її труп знайшли аж у Білому озері — за сім верст від Багновища, хоча їх не з'єднувала аніяка річечка, навіть маленька. То було людьми і богом прокляте місце — десять верст суцільного багна, вирів з порозкиданими там-сям кволими паростками вільхи, очерету, на купинках буяли влітку лозняки. Туди ніколи не ходили по ягоди, навіть по журавлину, якої там завжди було сила-силенна, ніколи не ловили рибу. Люди споконвіку обминали ці місця, а якщо комусь випадково доводилося туди потрапити, то потім кілька днів він тремтів від страху і нажахано кричав по ночах. Узимку Багновище трохи підмерзало, але його численні вікна-ляди навіть у лютий мороз бралися тоненькою кригою, що не витримувала людей. Хіба що вовка. І під час різдвяних морозних ночей там до ранку чути було виття вовчих зграй. Колись там водилося чимало ведмедів, які не давали спокою людям із сусідніх поселень. Федір пам'ятав, як розповідав його дід про одну таку зустріч з клишоногим край Багновища, де старого захопила злива і він сховався в дубове дупло, що випалили колись пастухи. Ішов дощ, було темнувато, а в дуплі й зовсім зробилося темно, коли раптом присунулося щось кошлате й смердюче. Дід зіщулився ні живий ні мертвий, ведмідь так його притиснув своїм широким задом, що тому й дихнути не було як. Клишоногий зручно умостився в дуплі, сподіваючись, видно, відпочивати там до ранку. Але дідові було не до відпочинку, на нього чекало панське поле, і перш ніж орати, він ще мав знайти і забрати коня, якого відпустив недалеко попастися. І як його вчинити, щоб непрошеного гостя потурбувати? Довго дід міркував, а тоді як гаркне, так той ведмідь, наче корок з пляшки, вискочив з дупла. Отаке було те Багновище.
Федір повернув геть від погибельного місця і знов пішов лісом. Стомившися, сів під товстезною ялиною, окоренки якої були облиті білою смолою, їв помалу журавлину із шапки, думав. Усе-таки як добре в лісі й на волі! Ніхто тебе нікуди не жене, ти не потрібний нікому, і тобі ні до кого немає діла. От щоб можна було так прожити життя! Зрештою, колись так і жили: у купі з природою, лісом, знаходячи в ньому і їжу в голодні роки, і притулок у лихоліття. Ліс захищав, ліс зігрівав і душу, і тіло. Хто ж був більшим добродієм для народу? Але це було давно. А тепер ось настала лиха година — не врятуєшся і в лісі. Не дай боже відбитися від людей, стати не таким, як усі. Це він спізнав уже на собі. Проте і не завважив, як усе це сталося і яка тому причина. Ось і в природі, хіба хто знає, які існують причини, але ж відбувається майже те саме. Федір пригадав випадок на північній річці, коли він був за плотогона. Якось сидів він у дощатій будці на воді, і раптом у двері кулею влетів чимось стривожений горобець, кинувся на плече, на голову, аж збив йому шапку. Федір з переляку зігнувся, замахав руками, відбиваючись від горобця, який за хвилину вилетів у двері. Вискочив за ним і Федір, те, що він побачив, пояснило йому дивний учинок птаха. Звідкись над плотами косо шугонула горобина зграйка, і пташки, неначе по команді, кинулися на небораку. Угорі закрутився пташиний клубок, усі люто рвали одного, і швидко від горобчика нічого не залишилося. Навіть нічого не впало в ріку, тільки трошечки пухнастого пір'ячка тихо опускалося на воду. Відразу, розвернувшись круто, горобина зграйка зникла за лісовою кручею. Федір тоді стояв і думав: "За що? Навіть і пташки! Чи це такий споконвічний закон природи: щоб усі на одного? Але ж чому на одного? Чим цей горобець розгнівив інших? Якимсь поганим учинком? А може, лише тим, що був чимось не подібний до інших, чи, може, він не винуватий — винувата зграя? Як у людей? Чи серед пташок так не буває?"
Хоча, мабуть, серед птахів не так, як серед людей. Усе ж таки у пташок більше справедливості. Той випадок з горобцями він бачив у житті лише один раз, а людської несправедливості надивився до нудоти. Щодень бачив.
Цього разу він довго сидів під ялиною, якось обм'якнув увесь, розслабився, а може, й задрімав, Десь угорі на ялиновому вершку заярмаркували граки, і він прокинувся. Думками своїми він линув далеко від цього ялинового гаю, найчастіше скеровував їх до села. Він думав про нього й там, на Півночі, думав і тепер. Про хати, справи своїх сусідів-селян. Про їхні вбогі, политі потом наділи. Ну як йому поткнутися туди? Думками він був там, його дуже тягнуло туди. Не зважаючи на небезпеку.
Надвечір він нарешті наважився і знов рушив до села. Ішов тим самим шляхом, туди, звідки вигнав його собака. Ішов обережно, остерігався, часто зупиняючися, прислухався.