Я не п'ю.
Він, хмеліючи на очах, готовий обуритися:
— Як це не п'єш? Тоді ти не фронтовик. Ти залізничник.
У нього повільні рухи, командирський тон, який не допускає заперечень, важкуватий погляд людини, що знає собі ціну. Молодший, навпаки, увесь час сміється очима, гризе вставними металевими зубами воблу і підморгує:
— Давай, друже! За руських Іванів.
Мені зовсім не хочеться пити, але їхня фамільярна категоричність обеззброює. Хіба що за Іванів. Молодший виділяє шматок вобли, і я поспіхом, захлинаючись, випиваю. Як і на фронті. Випадкова чарка серед незнайомих сусідів-танкістів або мінометників. Але, правда, там не було і сліду незручності.
— Ну й що! — підбадьорює старший.— Подужав. А казав, не п'ю. У якому званні?
— Я?
— Ну, зрозуміло ж, не я.
— Молодший лейтенант.
— Зрозуміло. Ванька-взводний.
— Ага. Правда, і ротним був.
— Я так само. До Берліна виріс у дивізійного.
Солоний шматок риби пече в роті. Настроєм швидко опановує п'янка легкість. З репродукторів гримить "Священная война". Поруч товчуться, штурхаються люди. Однак ми не звертаємо на них уваги. Мене починає цікавити старший. Але щодо дивізійного він, здається, загнув.
— У дивізійного, кажете? Дуже високо.
— Високо? Думаєш, до дивізійного не добрав? Так? Давай, порахуй! Один комплект роти — двісті чоловік.
— Дивлячись якої роти.
— Якої, відомо якої — штрафної.
— Штрафної?
Я з певним зацікавленням поглядаю на цього чоловіка. Плечем він сперся на червону стінку автомата.
— Ну й от. Двісті помнож на дванадцять. Дванадцять разів формувалися. Не беручи до уваги часткових поповнень. Дивізія!
Ну, може, й не дивізія, але також немало. Я вперше бачу людину, яка на фронті командувала штрафною ротою. З неприхованою цікавістю дивлюся я на старшого. Молодший розшматовує пачку "Біломору".
Жінка в прозорій хустинці, з мідяком у пальцях шукає поглядом склянку.
— Скляночки вільні?
— Зайняті! — буркає старший.
— П'яниці прокляті!
— Цить, тітко! У нас поминки!
Жінка, відійшовши, погрожує:
— Ось покличу дружинників, тоді пом'янете. До витверезника вас, алкоголіків!
— Що? Дружинників? Клич! Клич дружинників! — починає розпалюватися старший і загрозливо ступає від автомата. Молодший, блиснувши металевими зубами, хапає його за руку.
— Кузьмичу, спокійно! Спокійно, Кузьмичу!
— Що спокійно? — кричить Кузьмич.— Ідіть ви... Давай ще пляшку!..
Молодший дістає з-за пазухи ще пляшку, і Кузьмич вправно відкручує головку. Руки його тремтять. Горілка через береги склянки ллється на асфальт. Цього разу вони п'ють удвох і мовчки.
Я думаю, що треба йти. Але Кузьмич, плеснувши решту горілки під ноги, підводить на мене почервонілі незадоволені очі.
— Що дивишся? Засуджуєш? Так? Засуджуєш? Ти, залізничник! — майже образливо закінчує він.
— Кузьмичу, спокійно! Тихо, Кузьмичу,— бере його за піджак молодший.
Кузьмйч злими очима косує на мене. Здається, він уже забув, хто я, і готовий звалити на мене увесь свій з війни накопичений гнів.
— Що ж, гаразд. Бувайте здорові! — кажу я.— Дякую.
Молодший зловив мою руку.
— Нема за що. Ти не сердься. Знаєш, Кузьмич, він добрий...
Я йду по хіднику і шкандибаю. Випивши, я завджи накульгую. І не серджуся. Взагалі п'яні гидкі. Особливо серед тверезих. Але цього "дивізійного" можна зрозуміти. Двісті на дванадцять. Мимоволі озвірієш.
Особливо з часом. Коли все це відстоїться і зміниться в емоційній пам'яті. Тоді й замаячать хлопчики кривавії в очах.
А Сахно? Чи бачить він своїх хлопчиків?
Ні, я кваша і боягуз. Треба було зразу затримати його, перевірити документи. Коли що, гукнути на допомогу людей. Стільки передумано про нього, а коли трапився нарешті просто неймовірний, може, єдиний у житті випадок, я розгубився.
Фронтовик називається!
Горілка пече нутро, каламутить мою свідомість. Кортить щось зробити, на щось відважитись. І я бреду, куди ведуть мене вулиці. Спочатку по проспекту, потім на перехресті вулиць завертаю за ріг. Незабаром людська юрба на хіднику рідшає. Раптово спалахнувши, угорі засвічуються ліхтарі. Їхні матові кулі, як спаровані місяці, горять високо над дрібненьким ще листячком лип. У міру того як темнішає небо, вони дедалі більше розгоряються і світять яскравіше.
7
Не скоро ми ще виберемося через кукурудзу в чисте поле з розкиданими там-сям скиртами. Я прислухаюся: звідкись доносяться голоси. Але це здалеку, і не впізнати навіть, свої це чи німці.
У чоботі хлюпає від крові, руки задубіли на морозі. Рукавиця зосталася лише одна, і та мокра від снігу, не гріє.
Німець чалапає ззаду, натикаючись на кукурудзиння, часом перечіплюється через нього чоботом і падає. Без окулярів він, напевно, зовсім засліп, і я, зціпивши від болю зуби, час від часу покрикую на нього. Усередині в мене все горить від утоми й знесилення, спина мокра від холодного поту, серце часто й сильно калатається в грудях.
Що ж сталося? Як же це? — не можу збагнути я. Як же це ми влізли в таку пастку, як дали себе заманити в засаду? Бідний Кротов! Мені то шкода його, то бере злість на нього.
Зрештою, я сварю себе, комбата, старигану Шашка. Але що ж тепер удієш?..
Танки! Звідки вони взялися тут, і що мені, підстреленому, робити далі? Ясно, треба якнайшвидше доповісти начальству. Треба вживати якихось заходів, не можна допустити, щоб у тилах батальйону були танки. Це розгром і загибель.
Але кому скажеш? Як на зло, ніде нікого з наших. Хоч би оті зв'язківці, вони допомогли б. Тільки зв'язківців уже і сліду немає. Довкола в дрімоті лежить широкий простір степу, залитий яскравим світлом високого місяця, пересипається під ногами неглибокий сніг. Трохи віддалік юрмляться засніжені скирти. Нікому ніякого діла до нашої біди.
Я не можу стримати лихоманки, нетерпляче пориваюся бігти, щоб швидше знайти людей. Тільки нога моя дедалі сильніше заходиться від болю, я дуже кульгаю, і німець на чистій сніговій цілині починає обходити мене. Отак ми добрели до скирт, і тоді я побачив підводи. Глухо гуркочучи колесами, вони помалу котяться кудись на край безмежного простору.
— Гей! Гей! — кричу я і відразу кидаюся бігти. Ні, упустить їх ми не можемо: це остання моя можливість, остання надія на порятунок від тієї біди, яка нависла над батальйоном, а може, навіть і над полком.
— Гей! Стій! Стій!
Передня котить собі, певно, ніхто там мене не чує, а задня, правда, спиняється. Але це таки далекувато, і я надсилу, нестерпно довго кульгаю, розкидаючи чобітьми пухкий, розсипчастий сніг. Мені здається, що їздовий, не дочекається мене і ось-ось рушить за першою. Проте він терпляче стоїть, і ми з німцем добираємося до шляху. На підводі декілька чоловіків, усі мовчки і не дуже приязно вглядаються в нас. У мене від утоми заходиться серце.
— Там танки!.. У кукурудзі!..— кажу я, підходячи до підводи. Я тяжко дихаю, але намагаюся виглядати якомога спокійнішим. Тільки це мені, видно, погано вдається.
На підводі мовчать.
— Танки! Німецькі танки! Розумієте! Де командир? Давайте до командира! — із запальною рішучістю вимагаю я, врешті-таки вибравшись на дорогу. І тоді з підводи хтось недовірливо відгукується жіночим голосом:
— Що, здорово тюкнуло? Може, і контузія, га?
Ця нічим не прихована іронія вибиває з мене решту кволого мого спокою.
— Яка контузія?! Йдіть ви до дідька! Танки! Розумієте, німецькі танки! У кукурудзі!
На підводі заворушилися, хтось обіперся об плече їздового і зіскакує на сніг. Це, виявляється, дівчина в кожушку і шапці. Але вона мені не знайома, очевидно, підвода не нашого, а якогось іншого полку.
— Ану, покажи голову!
— Та не голова! Ти он ногу перев'яжи! Ногу поранило! — кричу я, втрачаючи рештки терпіння від цього недоречного її спокою.
— Ногу?
— Та вже ж ногу! Не віриш?
Я опускаюся на сніг. Зціпивши від болю зуби, щоб не завити, здираю з пораненої ноги чобіт. Там дуже мокро, і я перевертаю його халявою вниз — на снігу з'являється темна пляма крові.
Це, видно, переконує. Дівчина підводить голову і раптом здригається.
— Стривай! А той хто?
— Німець. Не бійся, не з'їсть: полонений! — Роздратований, я мало не лементую. Нога нестерпно болить, мокрі пальці відразу німіють від морозу, я вже готовий зненавидіти цю "помічницю смерті" за її недовіру й байдужість.
— Давай на воза! — каже вона. Потім упевнено бере мене під руку і звично прикрикує на німця: — Ану, підмогни! Чого дивишся, як Гітлер?
Німець несподівано розуміє і з незграбною делікатністю підхоплює мене під лікоть.
— Облиште, ідіть ви! Я сам...
На одній нозі я стрибаю до воза. Там, виявляється, лежать на соломі ще двоє поранених. Один тихо стогне, відкинувши голову. Другий трішки підвівся, його змучені очі на схудлому обличчі дивляться на мене.
— Ось тут, у куточок...
Дівчина з їздовим улаштовують мене з самого краю підводи. Потім вона спритно і туго перев'язує бинтами мою прострілену ступню. Але тут нова біда — чобіт на перев'язану ногу вже не лізе, та й біль такий, що нема сили витримати це нестерпне взування. Марно промучившися з хвилину, я кидаю чобіт у солому. На снігу біля дороги зостається скривавлена онуча.
— Пощастило,— каже дівчина.— Ще б міліметр — і кістка навпіл.
"Кістка, кістка! — мене дратують ці її недоречні тепер співчуття і повільність.— Сам знаю — навпіл... Кістка не залізо..."
— Давай уже швидше! — трохи не стогну я.— І німця посади!
— Нема куди! Хай біжить. Протрясеться.
— Протрясся вже. Останній. Другого порішили. І Кротова! — раптом згадую я, і мимоволі розпач протинає серце.— Ех, Кротов, Кротов!..
Котрий уже раз я не можу погодитись, що так неспогадано і недоречно гине людина. Просто це годі до кінця збагнути. Тільки що був з тобою поруч, сварився, їв, ішов. І ось його вже немає... І ніколи вже не буде. Дівчина, всідаючись на своєму місці обіч їздового, здивовано озирається:
— Кротов? А що — Кротов?
— Убили. Що?..
— Кротова! Командира роти?
— Ну!
— А не брешеш, молодший?
Вона вперше насторожується, здається, перейнялася моєю бідою і моєю тривогою.
— Ще мені не вистачало перебріхуватися тут з вами. Чеши в полк! Танки он за кілометр! — кричу я.— Ти розумієш чи ні?
— А ти не кричи! Командир знайшовся! — сердиться дівчина.
Я благально дивлюся на неї і думаю: "Ну, не буду, не буду кричати. Тільки давай-но швидше! Ріднесенька, мила, як там тебе називати".