Але я мусив реставрувати цей дерев'яний зруб і його дах з кам'яних плит, бо він не так зберігся, як кам'яне склепіння головної башти.
Такий він, цей незграбний англійський Мальвіль. Та він мені подобається. Дядька й мене в часи "Гуртка" замок до того ж зачарував ще й тим, що був притулком під час релігійних воєн протестантського капітана, який протягом усього свого життя завдавав звідти разом з друзями нищівних ударів могутнім арміям Католицької ліги. Цей капітан, який так самовіддано боронив свої погляди й незалежність, був першим героєм, з якого я брав приклад.
Я сказав, що від будиночків для челяді за першою огорожею лишилися тільки купи каміння. Але це каміння, якого тут цілі гори, стало мені у великій пригоді. З нього я збудував піддашок біля кам'яного муру з південного боку, а з північного — одиночні стійла для коней.
Майже посередині першої огорожі в скелі відкривається велика й глибока печера. Там знаходять сліди доісторичних людей, правда, їх замало, щоб дати печері якусь наукову характеристику, але достатньо, аби довести, що за багато століть до побудови замку Мальвіль уже правив людям за сховище.
Я обладнав цю печеру. На піввисоті зробив дощатий настил, на який склав сіно. Під настилом спорудив одиночні стійла для тварин, що їх треба було ізолювати: тикозного коня, непокірного бичка, поросну льоху, корову, що мала незабаром отелитися, або кобилу, що ось-ось ожеребиться. Оскільки майбутніх "матерів" було багато в стійлах печери, яка добре провітрювалася, й мухи до неї не залітали, Біргітта (про неї я розповім трохи далі), яка, на мій погляд, зовсім не схильна до гумору, назвала все це разом "Материнством".
У головній башті, шедеврі англійської міцності, мені довелося тільки настелити підлогу й у віконні отвори, пробиті пізніше французами, вставити вікна з невеличкими шибками в свинцевій оправі. План трьох горизонтальних площин — першого, другого й третього поверхів — був однаковий: площадка біля сходів розміром десять метрів на десять, з якої вели входи до двох кімнат розміром п'ять метрів на п'ять. На першому поверсі в цих "маленьких" кімнатках я розмістив кочегарку та комору. На другому — ванну й житлову кімнату, на третьому — дві житлових кімнати.
Зваживши, що на схід, на долину Рюнів, відкривався гарний краєвид, я обладнав свій робочий кабінет на третьому поверсі й, незважаючи на незручності, — ванну кімнату на другому, в колишньому приміщенні "Гуртка". Колен переконав мене, що вода, яка збирається в квадратній башті, не зможе піднятися аж на третій поверх, а я хотів уникнути в Мальвілі неприємного шуму моторної помпи.
Саме в кімнаті, на третьому поверсі головної башти, поряд з моєю, я й оселив Біргітту на літо 1976 року. Тепер мова піде про мою передостанню "віху", — у безсонні ночі я цілком віддаюся їй.
Раніше кілька років Біргітта працювала в дядька на фермі "Сім буків", і на Великдень 1976 року я отримав від неї листа, в якому вона настирливо пропонувала свої послуги на липень і серпень.
Хочу сказати тут, забігаючи наперед, що в мене, безперечно, був намір одружитися. Та я зазнав поразки. Цілком можливо, звичайно, що дві погані сім'ї, на які я надивився в дитинстві — татова й дядькова, й зумовили цю поразку. В усякому разі, принаймні тричі я збирався одружитися, але все ламалося. Двічі — з моєї вини, а третього разу, 1974 року, — з вини обраниці.
1974 рік — також одна "віха", але я її вирвав. На певний час ця третя наречена відбила в мене навіть охоту до дівчат, і я не хочу згадувати про неї.
Одне слово, впродовж двох років я почував себе так, наче жив у якійсь пустелі, доки в Мальвілі не з'явилася Біргітта. Ні, я не закохався в неї. Ні, ні! Це зовсім на те! Було мені сорок років, я був надто досвідчений і водночас безсилий спалахнути цим почуттям. Справді ж бо, наші стосунки з Біргіттою були дуже скромні, що принесло мені розраду. Не пам'ятаю, хто сказав, що душу можна лікувати почуттями. Але я вірю в це.
Тоді, коли пристав на пропозицію Біргітти, я зовсім не мав на увазі подібне лікування. Під час її першого перебування на фермі "Сім буків" я сказав їй кілька люб'язних слів, та вона знехтувала ними. До речі, далі компліментів я не заходив, бо завважив, що став дядьковим суперником. Проте, коли вона написала листа на Великдень 1976 року, я відповів їй, що чекаю на неї. Як фахівець, Біргітта могла б подати мені велику допомогу. Вона була вершниця, розумілася на конях і вміла терпеливо та регулярно їх вичісувати.
Мушу сказати, що вона здивувала мене: за першим же обідом почала відверто кокетувати зі мною. Те кокетство було настільки очевидним, що навіть Момо здивувався. Він забув відчинити вікно й сердечно заіржати до своєї улюбленої кобили Любоньки, а коли Мену, прибираючи зі столу супову миску, пробубоніла: "Після дядька — небіж", — він, сміючись, вигукнув: "Остеліга, Емамуель!" ("Остерігайся, Емманюелю!").
Біргітта — баварка з підстриженим золотистим волоссям, з блідими маленькими оченятами, досить неприємним обличчям та надто важким підборіддям. Але статура в неї була гарна, міцна, аж пашіла здоров'ям. Вона сиділа навпроти мене, зовсім не зморена дорогою, рум'яна й свіжа, паче щойно підвелася з ліжка, жадібно наминала шинку, втупившись у мене очима. Все в неї було визивне: погляд, усмішка, зітхання й те, як вона м'яла в руках хлібну м'якушку й потягалася.
Згадуючи, як колись вона дала мені одкоша, я не знав, що думати, точніше, боявся подумати, що все може обернутися досить просто. Але Мену не була делікатною, наприкінці вечері, навіть не моргнувши, мовила місцевою говіркою, кладучи чималенький шмат пирога на тарілку Біргітті: "Їй уже замало синиці в жмені, тепер їй подавай журавля в небі".
Другого дня я зустрівся з Біргіттою в "Материнстві". Вона кидала в люк в'язки сіна. Я наблизився до неї, не промовивши ні слова, обняв її (вона була така ж висока, як і я) й одразу ж заходився обмацувати руками цей пам'ятник арійського здоров'я. Вона не пручалася, що здивувало мене.
Вона була приваблива, але занадто зухвала. Я пішов далі в наступ, однак мені завадив Момо, який, побачивши, що більше не спускалися вниз в'язки сіна, виліз на драбину, просунув у люк кудлату голову й став сміятися, вигукуючи: "Остеліга, Емамуель!" Потім зник, і я почув, як він побіг до надбрамної башти, очевидно, щоб розповісти матері про те, що побачив.
Біргітта, впавши на в'язку сіна, випросталася, її золотистий шолом волосся ледь скуйовдився, й, подивившись на мене холодними оченятами, сказала граматично правильною, але важкою французькою мовою:
— Ніколи не віддамся чоловікові, що дотримується таких, як ви, поглядів на одруження.
— Мій дядько дотримувався таких самих, — мовив я, коли отямився.
— То інша річ, — відказала Біргітта, сором'язливо відвернувши обличчя. — Ваш дядько був літньою людиною.
А я ж за своїм віком міг би одружишся з нею. Я дивився на Біргітту й мовчки тішився її простотою.
— Я не маю наміру женитися, — відповів рішуче.
— А я, — сказала вона, — не маю наміру віддаватися вам.
Я не надав значення цьому викликові. Однак, щоб показати їй, що нехтую цими абстрактними спекуляціями, почав знову пестити її. Обличчя в неї одразу ж спалахнуло, й вона стала пручатися.
Наступними днями я не намагався більше її вмовляти. Але щоразу, коли вдавалося покласти на неї руку, гладив її й помічав, що їй, мабуть, це подобалося, бо зручні нагоди для пестощів випадали все частіше. Та дарма, треба було ще добрих три тижні, щоб вона відмовилася од свого першого плану й перейшла до другого. Й навіть тоді то не було з її боку якоюсь раптовою безладною податливістю, а поступовим відступом, що відбувався за певним розкладом.
Якось увечері, коли я знову ввійшов до її кімнати (ми вже були там разом до того), вона сказала мені:
— Емманюелю, завтра віддамся тобі.
Я ж одразу випалив:
— А чому не зараз же?
Вона не сподівалася на таке й, певно, здивувалася, навіть завагалася. Однак вірність планові перемогла.
— Завтра, — рішуче мовила вона.
— О котрій годині? — з іронією спитав я.
Але Біргітта не вловила іронії й поважно відповіла:
— Під час обіднього відпочинку.
Саме після того обіднього відпочинку (то було спекотного дня в липні 1976 року) я поселив Біргітту в кімнаті поряд з моєю в головній башті.
Біргітті сподобалося це. Вона приходила до мене в ліжко кожного досвітку, о другій годині під час обіднього відпочинку, а ввечері була в мене аж до першої години ночі. Я радо приймав її в себе, але ще більше радів, коли вона занедужувала: тоді я міг нарешті виспатися досхочу.
На мою думку, Біргітта була надзвичайно щиросердна. Вона прохала любощів, як дитина тістечка. Й коли одержувала їх, чемно мені дякувала.
Я розумів, що коли б не мій гаманець, я не існував би для неї. Бо щоразу, коли ми йшли до міста, вона зупинялася перед вітринами "дрібничок", як висловлювався мій дядько, оченята в неї жадібно заокруглювалися, й вона перераховувала, що їй припало до вподоби.
Біргітта не була розумною, але добре розуміла мене, і хоч не була вибагливою, мала свій смак. Отже, достоту знала межу своїм вимогам, і те, що купувала, було не таке вже й погане.
Спершу я намагався вивчити її характер. Але дуже швидко помітив, що роблю це даремно. Біргітта не була ні доброю, ні злою. Просто вона існувала. Й цього було досить. Вона подобалася мені в двох випадках: коли я її обіймав, а також коли кидав, бо ж одразу забував про неї.
Настав кінець серпня, й я попрохав Біргітту залишитися ще на один тиждень. На мій подив, вона відмовилася.
— В мене ж батьки,— сказала вона.
— Ти не звертаєш уваги на батьків.
— О! — вигукнула приголомшена Біргітта.
— Ти їм ніколи не писала.
— Бо я не люблю писати листи.
Проте, як покаже майбутнє, це було не так. Але дата є дата. А план є план. Її від'їзд було призначено на 31 серпня.
В останні дні Біргітта впала в меланхолію. До неї з пошаною ставилися в Мальвілі. Один бідолаха наймит упадав біля неї. Двоє робітників, особливо Жермен, милувалися її статурою. Момо, тримаючи руки в кишенях, пускав слину, коли дивився на неї. І навіть Мену, незважаючи на її глибоку, принципову неприязнь до розпусти, ставилася шанобливо до Біргітти. "Це — повія, — казала вона, — але робота горить в її руках".
Біргітті також подобалося в нас.