Освічені люди завше мають відсталу культуру, вони користуються ідеями минулих поколінь і застарілими смаками. Серед нашої публіки кожен другий — невіглас, так, але саме ці неосвічені люди здатні сприймати нове без забобонів. Саме Бульвар першим сприйняв німецьких поетів-романтиків, і саме бульвар щойно відкрив і возвеличив Шекспіра.
ПІЄМАН. Послухайте, мій дорогий Фредеріку, щоб не збиватися на манівці, скажу вам, що я скористався каретою Пана Ремюза, щоб побачити вас і запитати прямо: чом би вам не зіграти у запропонованій мною п'єсі у Комеді-Франсез?
ФРЕДЕРІК. Перепрошую?
ПІЄМАН. Ви прочитали мою п'єсу "Орест і його ліра"?
РЕМЮЗА (дуже ввічливо). Чудовий твір.
ФРЕДЕРІК (як луна). Чудовий.
ПІЄМАН. Так от, Комеді-Франсез щойно прийняла її до постановки, і я пропоную вам увійти до цього величного дому, щоб зіграти там роль Ореста.
РЕМЮЗА. То як, дорогий мій Леметре, що ви про це думаєте? Я гадаю, що це блискуча ідея.
ФРЕДЕРІК. Я? У Комеді-Франсез? І пайовики погодились?
ПІЄМАН. Навряд чи вони мені відмовлять.
ФРЕДЕРІК (розважається). Не сумніваюсь у цьому, пане Інспектор театру.
ПІЄМАН. Отже… що ви на це скажете?
Фредерік із нахмуреним чолом, не відповідає.
РЕМЮЗА. Запишіть сьогоднішню дату, мій дорогий Піємане, бо сьогодні вперше ми змусили Фредеріка Леметра втратити мову.
ФРЕДЕРІК (раптово). Я не можу погодитись.
ПІЄМАН. Та годі! Комеді-Франсез відчиняє перед вами свої двері.
ФРЕДЕРІК. Ні, йдеться про вашу п'єсу… Я не можу погодитись грати в "Оресті і його лірі" (Обережно пояснюючи). Ваша п'єса дуже гарна, але я не буду в ній грати. По-перше, тому що вона ваша, пане Інспекторе театрів, і могли б подумати, що я запобігаю перед вами, виконуючи вашу річ. По-друге, тому що…
ПІЄМАН. Тому що?
ФРЕДЕРІК. Тому що… тому що… вона звучить не так, як треба.
ПІЄМАН. Що? Трагедія, написана александринськими віршами? Дві тисячі александринських віршів, абсолютно правильних, повірте мені!
ФРЕДЕРІК. Абсолютно правильних, я вам вірю, пане графе. Такі поети, як ви, так само правильні, як рахункова лінійка. Але… навіщо у віршах?
ПІЄМАН. Невже ви б хотіли, щоб я писав у прозі!
ФРЕДЕРІК. Жінка гарна, коли вона оголена, пане Інспекторе театрів, корсет може поліпшити поставу, додати стрункості, але, звісно, не краси. Так само у мові: вірш надає їй упорядкованості, але не гармонії; міри, але не життя, він дозволяє їй увійти до салонів Академії, але не в серце. (Пауза). І потім, навіщо обирати героями богів, напівбогів, принців і принцес!
ПІЄМАН. Але так робили найвеличніші драматурги!
ФРЕДЕРІК. Хіба це зробило їх великими? Ви продовжуєте прославляти сердечні страждання королів і королев: вочевидь, це екзотично: правителі, які нічим не управляють, народ, який мовчить, як завжди, вигнаний зі сцени, любовні конфлікти, які перетворюють Палаци і Сенати в будуари! Але я веду свій родовід від Мольєра, добродію, від його фарсів на дорогах Франції, від Сганареля і Гро Рене, від вистав у сараях, коли дощ заливає поля, отам я народився, добродію, зі скандалів із "Тартюфом", із заборони "Дон Жуана", з провалу "Мізантропа"! Я не маю уяви, я хочу, щоб мені говорили про мене, про мої проблеми, про мій час! Ви пишете в мармурі, але ні я, ні моя публіка, ми не живемо у мармурі.
ПІЄМАН. Годі, ви перейшли межу! Критикувати мою трагедію, написану античними віршами!
Фредерік більше не стримується, вибухає гнівом.
ФРЕДЕРІК. Липовими віршами!
ПІЄМАН (приголомшений). Що?
ФРЕДЕРІК. Ваша трагедія нагадує найдурнішу і найпотворнішу річ із Сент-Антуанського ринку: оці фальшиві меблі Людовика ХІV чи Людовика XV із вишневого дерева, надто червоного і надто залакованого. Зроблено сьогодні… але нібито давно! Старе… але нове! Відтоді як народ винайшов Революцію, ви винайшли академізм. На жаль, у мистецтві стільки ж реакціонерів, скільки в політиці.
РЕМЮЗА (стурбований цим вибухом гніву). Мій дорогий Леметре, гадаю, ви надто далеко зайшли.
ФРЕДЕРІК. А я так не вважаю. Ваші вірші правильні, як ви кажете, але не справжні. Ваші персонажі шляхетні, але вони не здатні зійти із запилених сторінок латинської версії. Вас можна читати, лише закривши ніс носовичком, озброєним щіткою!
ПІЄМАН. Добродію, тільки коли я вичерпаю, повністю вичерпаю свій талант у віршах, я ризикну написати у прозі!
ФРЕДЕРІК. Тоді починайте негайно, любий друже!
ПІЄМАН (пронизливо кричить). Я вас ненавиджу, добродію!
ФРЕДЕРІК. І я вас теж не люблю.
РЕМЮЗА. Годі, панове, заспокойтесь!
ФРЕДЕРІК. Я кажу, що думаю, хоч і ризикую зробити помилку. (Пієману). Ви вже контролюєте репертуар, та сподіваюся, не збираєтесь вводити цензуру?
ПІЄМАН (не роздумуючи). Для таких людей, як ви, — так!
РЕМЮЗА (йому ніяково). Ну, ну, Піємане, заспокойтесь!
ПІЄМАН (шалений від люті). Попереджаю вас, Фредеріку Леметре, що від завтрашнього ранку мій відділ буде дуже прискіпливо ставитись до тих творів, які ви пропонуєте грати, і ви отримаєте дозвіл лише на найгірші, найпаскудніші, найбездарніші п'єси!
ФРЕДЕРІК. О, тоді мені доведеться зіграти повне зібрання ваших творів!
ПІЄМАН. Вашу кар'єру скінчено, дитя моє, я прирікаю вас на лайно, на дурнуваті ролі, ви станете прапором ідіотської п'єси.
ФРЕДЕРІК. Я вам довіряю, адже ви в цьому фахівець.
ПІЄМАН (видихаючись). Якби я не був калікою, то я б викликав вас на дуель, і ви б мені за це відповіли, добродію.
ФРЕДЕРІК (розглядаючи його череп). Про яке каліцтво ви говорите?
РЕМЮЗА. Мій дорогий Піємане, такої сцени тут не мало бути, не варто доводити себе до такого стану через відмову якогось нахаби. Врешті-решт, ідеться про театр, і не більше.
ПІЄМАН. Я зруйную його кар'єру! Я його знищу! Він не зможе грати навіть у масовці! Продаватиме часник на бульварі!
РЕМЮЗА. Годі, ходімо, дорогий друже, ходімо. (Фредеріку, доволі сухо). Пане Леметре, боюся, що ваша зухвалість, навіть якщо вона і робить з вас великого актора, штовхає вас на нерозважливу поведінку. Ви проголошуєте небезпечні ідеї. Знайте, що ми будемо стежити за вами.
ПІЄМАН (верещить). Це він! Я певен, що це він допоміг утекти вашому вбивці. Це він — спільник! Це республіканець, небезпечний республіканець, я бачу це в його очах!
ФРЕДЕРІК (протягує руки до Ремюза). Пане Міністр, арештуйте мене! Я винен: я не хочу грати у п'єсі цього добродія!
Ремюза підштовхує Піємана до виходу і говорить сухо.
РЕМЮЗА. На все добре, Леметре. Будьте уважними.
Він виходить.
Фредерік лишається на самоті, вибухає реготом.
Входить Піпле, несучи велику паруючу чашку.
ПІПЛЕ. Я приніс вам доброго бульйону. Моя дружина хотіла сама піднятися, щоб вам подякувати, але в її стані, звісно, вона боїться сходів.
ФРЕДЕРІК. Як, Піпле? Ти знову зробив дружину вагітною!
ПІПЛЕ. Насправді, це не те, чого я хотів… Скажімо так: це наслідок.
ФРЕДЕРІК. Ця мужня пані Піпле, я завжди бачу її вагітною по самі вінця.
ПІПЛЕ (захоплено). Так вона найгарніша.
ФРЕДЕРІК. У мене постійно було таке відчуття, що я зустрічаю живіт, а ззаду до нього причеплена жінка. Отже, Піпле, коли нам чекати цього маленького республіканця?
ПІПЛЕ. У січні. Мені б хотілося, щоб це було 21 січня, у день смерті Людовика XVI, це принесе йому успіх. Ми назвемо його Робесп'єром. (Пауза). Можна мені впустити ту дівчину, яка хоче зустрітися з вами?
ФРЕДЕРІК. Прошу!
Піпле виходить і впускає Береніку. Фредерік зустрічає Береніку із розпростертими обіймами.
ФРЕДЕРІК. Скажіть мені щось хороше! Трохи одеколону, трохи лондонського оцту і добрячу порцію компліментів — ось що мені потрібно після вистави. Вам сподобалась п'єса?
БЕРЕНІКА. У цій п'єсі мені сподобалися ви.
ФРЕДЕРІК. П'єса чудова. Завше треба відділяти головне від випадкового. (Пауза). А мої колеги?
БЕРЕНІКА. Я менше звертала увагу.
ФРЕДЕРІК. Вона надзвичайна.
БЕРЕНІКА. Окрім панни Жорж, яка у своєму регістрі була чудовою.
ФРЕДЕРІК. "У своєму регістрі"… вона надзвичайна. (Пауза). А Манірниця?
БЕРЕНІКА. Дуже гарна. Іноді потрапляє в тон.
ФРЕДЕРІК. "Іноді"… вона чудова. (Пауза). А молоді? Ці псевдо-молоді герої-коханці, які зовсім не герої і недовго лишаються молодими?
БЕРЕНІКА. Їх я навіть не помітила.
ФРЕДЕРІК. Вона — дивовижна. (Пауза). Ну а я? Я! Ви розповіли мені про всіх, окрім мене.
БЕРЕНІКА. Ви примусили мене плакати.
ФРЕДЕРІК. Вона — надзвичайна. (Пауза, раптово стривожено). Але ж ви також і сміялися?
БЕРЕНІКА. Так, і чимало, ясна річ.
ФРЕДЕРІК (громовим голосом). Ясна річ… але ж я нічого про це не знаю: ви мені нічого не кажете! (Пауза). Чи вам було зручно сидіти? Приємна ложа, правда? Ви в ній бували?
БЕРЕНІКА. Ні.
Він весело на неї дивиться. Вона намагається приховати те, що їй трохи ніяково.
БЕРЕНІКА. До речі, я вам дякую за це. Я ніколи не бачила виставу так близько.
Він регоче.
ФРЕДЕРІК. Добре! Отже, я беру вас під своє крило і буду вас готувати.
БЕРЕНІКА. Але…
ФРЕДЕРІК. Треба працювати, моя маленька, не можна втрачати час. (Наближається до неї, спокусник і спокушений водночас). Ви надто гарні, панночко. Із такою зовнішністю ніколи не повірять, що ви вмієте грати комедію.
БЕРЕНІКА (червоніє). Тоді…
ФРЕДЕРІК. Попереджаю вас. Якщо я влаштую вам дебют, усі вирішать, що ви… моя нова коханка.
Береніка регоче, потім опановує себе і скромно опускає очі.
БЕРЕНІКА. Але мені це подобається.
ФРЕДЕРІК (зворушений). Щоб таке казали?
БЕРЕНІКА (ніжно). Щоб у це повірили. (Пауза. Фредерік дивиться на неї схвильовано. Вона сміливішає і додає). Немає диму без вогню…
ФРЕДЕРІК (захоплений, жартівливо). Тільки не кличте пожежників! (Знімає свого черевика і протягує їй). Тримайте.
БЕРЕНІКА. Що це таке?
ФРЕДЕРІК. Знак, аби знайти мене. Приходьте у п'ятницю у "Фолі-Драматік", приміряйте цей котурн усім чоловікам театру, і той, хто зможе його взути, так, той єдиний, кому вдасться в ньому пройтися, і буде тим чоловіком, якого ви шукаєте.
Вона з радістю бере черевика.
ФРЕДЕРІК. Чи не хочете лишитися на хвилинку? Мені треба перевдягнутися у Фредеріка Леметра. Почекаєте?
БЕРЕНІКА. Так.
ФРЕДЕРІК (захоплений). Вона мене вже чекає.
Йде в туалетну кімнату. У цю мить у двері стукає граф Пієман і, не чекаючи, входить.
ПІЄМАН (гучним і рішучим голосом). Ви добре розумієте, що я нітрохи не хотів сюди вертатися, але я не бажаю лишати свої вірші в руках такої мерзенної істоти.
Побачивши Береніку, здивовано скрикує.