Але тепер вона пошкодувала, що тільки відповіла на його привітання і не пішла далі в його товаристві, адже будь-який знайомий міг би захистити її від несподіваної зустрічі з тою жахливою жінкою. Вона повагалася і вже хотіла повернутися, але раптом їй здалося, що ззаду хтось швидкими кроками наближається до неї – вона миттю передумала і заспішила далі. Від страху її інтуїція загострилася, як ніколи раніше, і вона відчувала, що ззаду хтось іде, зберігаючи дистанцію. Вона рухалася все швидше, хоча й усвідомлювала, що уникнути переслідування не вдасться. Її плечі почали здригатися, ніби у передчутті доторку, який от-от наздожене її, адже кроки за спиною чулися все ближче, і чим швидше вона намагалася іти, тим важчими ставали її коліна. Вона відчувала свого переслідувача зовсім близько, і ось справді хтось крикнув з-за спини: "Ірене!" – наполегливо, але неголосно, і їй довелося зосередитися, щоб пригадати, кому належав голос, але це була не та страшна жінка. Ірене зітхнула з полегшенням і озирнулася: це виявився її коханець, який мало не налетів на неї, так раптово вона зупинилася. Його обличчя було блідим, розгубленим, з усіма ознаками тривоги, а під її повним нерозуміння поглядом він ще й засоромився. Він невпевнено підняв руку для привітання і знову опустив її, бо Ірене не подала йому своєї. Вона лише дивилася на нього впритул – одну, дві секунди, настільки несподіваною виявилася зустріч. За ці дні суцільного жаху саме його вона зовсім забула. А тепер, коли бачила зблизька знайомі риси обличчя, на яких відображалося запитання і безпорадна порожнеча, яку залишає в очах кожна непевність, у ній раптом гарячою хвилею прокинулася лють. Губи тремтіли, добираючи відповідні слова, а збудження відбилось на обличчі, аж він перелякався і спромігся вимовити лише її ім'я:
– Ірене, що з тобою? – А зауваживши її неспокій, взагалі втягнув голову в плечі і додав: – Що я зробив тобі?
Вона подивилася на нього з погано прихованою люттю.
– Що ви мені зробили? – зі злістю засміялася вона. – Нічого! Зовсім нічого! Тільки добро! Самі приємності!
У його погляді з'явився жах, рот здивовано відкрився, і це лише посилило його простуватий і смішний вигляд.
– Але ж, Ірене… Ірене!
– Не робіть такі великі очі, – різко відповіла вона йому, – і не розігруйте переді мною ніяких комедій. Ваша чистенька подруга, мабуть, підслуховує десь неподалік, а потім знову нападе на мене…
– Хто… хто нападе?
Вона залюбки вдарила б його кулаком в обличчя, у це застигле дурнувате перекошене обличчя, і відчула, як рука міцніше стиснула парасолю. Вона ще ніколи не відчувала такої ненависті, такої сильної зневаги.
– Але ж, Ірене… Ірене! – белькотів він, усе більш розгублений. – Що я зробив тобі? Ти раптом зникла кудись… Я чекаю на тебе день і ніч… Сьогодні цілий день простояв біля твого будинку і вистежував тебе, щоб поговорити.
– Он воно що! Ти вистежуєш. Теж вистежуєш. – Вона відчувала, як лють робить її жорстокою.
Як би було приємно вдарити його в обличчя! Але вона стрималася, ще раз подивилася на нього, відчула сильну відразу і завагалася, чи не виплюнути йому в обличчя всю свою лють разом із якоюсь лайкою. Але замість цього повернулася і, не озираючись, змішалася з людським натовпом. Він залишився стояти з рукою, все ще благально простягнутою їй услід, безпорадний і тремтячий, поки потік вулиці не схопив і не поніс уперед і його, як вода несе опалий листок, який намагається опиратися і кружляти самостійно, хоча рано чи пізно таки буде змитий.
Те, що цей чоловік колись був її коханцем, тепер видавалося їй чимось неправдоподібним і безглуздим. Вона не могла пригадати нічого – ні кольору його очей, ні форми обличчя, її тіло не зберегло спогаду про жодну з його ласк, а з усіх слів, які він колись промовляв до неї, у її пам'яті залишилося тільки це затинання і безпорадне бабське скигління: "Але ж, Ірене!", а також уся вилита в ньому безнадія. І хоча саме він був причиною усіх її теперішніх нещасть, вона жодного разу за всі ці дні не згадала про нього навіть уві сні. Він нічого не значив у її житті, не приваблював нічим, залишив по собі лише невиразні спогади. Вона не могла збагнути, як її губи могли торкатися його губ, і готова була присягнути, що ніколи не належала йому. Що привело її в його обійми, яке жахливе запаморочення, яке божевілля примусило стати його коханкою? Тепер цього не розуміло навіть її власне серце. Вона більше не пам'ятала про це. Усе, пов'язане з ним, стало чужим: вона стала чужою навіть для себе.
Але хіба в її житті протягом цих шести днів, цього жахливого тижня, не змінилася й решта всього? Страх, ніби азотна кислота, окислив її існування, розклав його на окремі елементи. Кардинально змінилося її ставлення до всього навколо, позаплутувалися стосунки з найближчими людьми. Їй здавалося, що досі вона пересувалася по своєму життю з якимись напівзрозумілими відчуттями, з напівзаплющеними очима, а тепер раптом усе довкола почало світитися зсередини якоюсь чудовою ясністю. Просто перед нею, на відстані подиху, опинилися речі, до яких вона ніколи навіть не торкалася і про які раптом зрозуміла, що саме вони і складають її справжнє життя, а те, що раніше видавалося їй важливим, зникло, мов дим. Раніше вона жила в постійному спілкуванні, у товаристві заможних галасливих, балакучих людей, жила тільки для власного задоволення. Але провівши тиждень у в'язниці власного будинку, вона тепер не боялася відмовитися від усього цього, і навіть відчувала певну відразу до того безглуздого неробства цілковитих нероб. Цим першим сильним відчуттям, яке раптом відкрилося їй, вона мимоволі почала вимірювати, ніби шкалою, поверховість своїх дотеперішніх зацікавлень і величезний пласт утраченої нею діяльної любові. У своє минуле зазирала, як у прірву. Протягом восьми років шлюбу і надто скромного щастя вона була мов засліплена, навіть не зробила спроби стати ближчою своєму чоловікові, пізнати його внутрішній світ, як і життя та зацікавлення власних дітей. Між нею й ними стояли особи, які працювали за гроші. Гувернантки та слуги позбавляли її усіх маленьких клопотів, і лише тепер, коли вона ближче зіткнулася з життям своїх дітей, то усвідомила, що саме ці клопоти були значно ціннішими і привабливішими, ніж жадібні погляди чоловіків, і приємнішими за гарячі обійми. Поволі її життя набувало нового змісту, вона почала усвідомлювати серйозніший, важливіший його бік, і збагнула справжню вартість людських стосунків. Відтоді, як вона пізнала небезпеку, а разом з нею і справжнє відчуття, їй раптом стало ближчим усе те, що давніше було чужим. Вона відчувала себе в усьому, а світ, раніше прозорий, мов скло, раптом отримав темну підкладку її власної тіні і перетворився на дзеркало. Куди б вона не подивилася й до чого б не прислухалася, усюди була дійсність.
Вона сиділа біля дітей. Гувернантка читала їм казку про принцесу, якій дозволялося заходити у всі покої палацу, крім одного, який замикався срібним ключем і який вона таки відімкнула на свою біду. Хіба це не стосувалось і її власної долі, адже її цікавило тільки заборонене, і воно допровадило її до нещастя? Вона збагнула глибоку мудрість казки, яка ще тиждень тому здалася б їй примітивною і яку вона б тільки висміяла. У газеті вона прочитала історію офіцера, який став зрадником під тиском шантажистів. Здригнулася і все зрозуміла. Хіба й вона не згодна була зробити неможливе, тільки б десь роздобути грошей і купити за них кілька днів спокою та видимість щастя. Кожен рядок, у якому писалося про самогубство, кожен злочин, кожна зневіра тепер ставали для неї подією. Усе це промовляло до неї від першої особи: зневірена, втомлена життям людина, зваблена служниця і покинута дитина – усе було не менш важливим, ніж її власна доля. Раптом вона відчула все багатство та різноманітність світу і зрозуміла, що більше жодна мить її життя не буде позбавлена цього. І тепер, коли все наближалося до кінця, вона відчувала, що життя тільки починається. Чому ця жалюгідна жінка з її загрубілими кулаками має владу над усім цим і над чудовою можливістю відчувати свій зв'язок, свою вплетеність у такий прекрасний світ? І все величне й гарне, все те, красу чого вона вперше усвідомила, усе тепер буде зруйноване тільки за одну-єдину провину?
Вона сліпо намагалася заперечувати сама перед собою власну провину, так ніби це мало якийсь сенс. Чому саме її буде так жорстоко покарано за цей невеликий гріх? Вона знала так багато жінок, марнославних, нахабних, ненаситних, які навіть купували собі коханців за гроші, а потім у їхніх обіймах насміхалися з власних чоловіків. Знала жінок, для яких брехня стала другою домівкою, які вродливішали в удаванні, сильнішали у переслідуванні, розумнішали у небезпеці, – а вона втратила притомність уже після першого нападу страху, після першої ж зради.
Але чи винна вона взагалі хоч у чомусь? У глибині душі вона була переконана, що цей чоловік, її колишній коханець, – насправді хтось зовсім їй чужий, що вона ніколи не віддавала йому ні найменшої часточки свого справжнього життя. Вона не прийняла нічого від нього і не дала йому нічого від себе. Усе минуле і забуте було не її провиною, а вчинком якоїсь зовсім іншої жінки, яку вона сама не розуміла і спогади про яку в неї були досить туманні. Чи можна було покарати когось за провину, яку вже спокутувано прожитим часом?
Раптом вона злякалася, бо відчула, що це була зовсім не її думка. Хто ж це сказав? Хтось із близьких їй людей, і то зовсім недавно, кілька днів тому. Вона зосередилася, і її страх став ще сильнішим, коли вона пригадала, що на цю думку наштовхнув її чоловік. Він повернувся тоді з одного судового процесу, збуджений, блідий, і хоча раніше ніколи не розмовляв із нею про свою роботу, раптом сказав їй і присутнім при цьому друзям:
– Сьогодні засудили невинного.
Коли його почали розпитувати, він, усе ще роздратований і нервовий, розповів, що засудили злодія, який три роки тому вчинив крадіжку. Але, на думку адвоката, це було несправедливо, бо тоді цей злочинець був зовсім іншою людиною, ніж тепер. Мало того, що його покарали, це було ще й подвійне покарання, бо три роки він уже провів у в'язниці власного неспокою та страху перед викриттям.
Вона з жахом пригадала, що тоді не погодилася з цим.