Бувай.
Зустріч не дала ніякої користі. В директора школи й місцевого політика завжди було повно справ.
То був напружений, неспокійний час, враження мінялися мало не щоденно, Ельмо намагався пристосуватись до заведеного в лікарні ритму, але водночас потроху запроваджував свій власний. Самому йому здавалося, що робота більш-менш посувається. Найважче було налагодити стосунки зі старшою сестрою, панною Мадсен. Вона любила казати йому, як би те чи інше зробив Яльтесен. її помічниці були доброзичливіші. Рагна Єнсен, спокійна, трохи похмура, завжди робила все дуже грунтовно. І Елла... Поуль-сен сів на лежак, вперся ліктями в коліна й обхопив голову долонями. Елла була весела жінка, і він із самого початку відчув, що вона на його боці. Вона була не кращою сестрою за Ратну, зате працювала з радістю, вміла кинути метке, жартівливе слово, і найперше їй він був зобов'язаний тим, що почав відчувати себе певніше, більше, ніж такій самій позитивній, проте стриманішій Лісі. Ліса була чудова секретарка, практично сама організувала його робочий день і мала феноменальну пам'ять. Ельмо хотів би, щоб їхні стосунки були товариськіші, але вона завжди дотримувавсь 156
відстані. Через два тижні після приїзду Ельмо вона зайшла до нього і з невдоволеним, але покірним виразом обличчя сказала, що редактор Карл Якобсен хоче погово-ити з ним з приводу інтерв'ю.
В.она стояла в дверях, почервонівши й опустивши очі.
— Мені обов'язково приймати його, Лісо?
— Так,— відповіла вона.— Але будь обережний" Якобсен формує тут громадську думку. Він людина приємна, пише гарно. Та ніколи не знаєш... Він може спонукати тебе сказати те, чого ти не думаєш.
— Звичайно, це було надто давно, щоб ти мене впізнав.
Карл Якобсен стояв у дверях з люлькою в зубах, у темно-рудому капелюсі з вузькими крисами. Ельмо підвівся й нерішуче рушив назустріч гостеві. Звідкись він знав цього чоловіка, але звідки саме, не міг пригадати, і це його бентежило.
— Соня,— мовив редактор і скинув капелюха. Його карі очі пильно стежили, яке враження справить на Поульсена це ім'я.— Що, ти і її забув? Ми разом складали екзамени в першій групі. Ти витримав, а я, на щастя, провалився. Медицина була не для мене.
Він знов надяг капелюха, підбив його ззаду й криво всміхнувся.
— Ти справді не пам'ятаєш Соні? Ти перехопив її в мене, за що я тобі й досі вдячний. Як я розумію, ти теж кинув її.— Якобсен безцеремонно розсівся на стільці й заходився вичищати люльку.— Твою дружину звати Доріт, і ти маєш дочку Тове. Бачиш, я розпитувався про тебе.
Ельмо лишився стояти, не знаючи, як йому повестися. Якобсен теж підвівся й простяг йому руку:
— Здоров, Ельмо, вітаю тебе в Алькюбіні. Ти "міг би вибрати краще місце, але міг би й гірше. Алькюбін справді не таке вже й погане містечко, якщо триматися далі від його мешканців.
Початок був безглуздий, а проте допоміг їм нав'язати контакт. Редактор, наповнюючи кабінет тютюновим димом, без угаву торохтів:
— Не скажу, що я заздрю тобі, не так легко замінити Яльтесена. Він був похмурий, буркотливий чоловік, але являв собою цілий заклад. І вабив до себе хворих, як купка собачого лайна вабить мух.. Вони йшли до нього з усієї округи або й ще з дальших місць. Тому тут і збудували лікарню, урізавши кошти на все інше. Принаймні так вони [157] виправдовувались. А насправді наш любий бургомістр, Альс— ; Єнсен, захотів лишити пам'ятник своїй діяльності, отож він та його зброєносець Могенсен і залагодили цю справу. А тепер тобі треба подбати, щоб її не спіткав ганебний кінець.— Карл Якобсен неприємно засміявся.— Багато хто вважає, що це будівництво — марна трата коштів, і радо скористається нагодою здерти з Могенсена й Альса-Єнсена скальпи. Тому вони обидва зацікавлені, щоб тут усе йшло як по шнурочку, будь певен. Навіть тепер, коли вже на носі їхнього ковчега не стримить як оздоба фігура Яльтесена. Як це так, Ельмо, в тебе нема чого випити? На щастя, один родич пригостив мене пляшкою віскі.— Карл Якобсен налив собі повну чарку.— Я працюю зранку,— повів далі він,— Кінчаю роботу до десятої, потім перекушую сухариком. Решту роблять молоді, збирають новини й таке інше. Газета виходить після обіду. Тоді я звичайно випиваю чарочку, а згодом ще дві.— Він задоволено глянув на пляшку й налив ще одну чарку.— Ми тут улаштували такий собі затишок. Зробили з лікарні ідилію. Тут чудово, наче вдома, правда? Я виходжу з того, що Могенсен уже прочитав тобі лекцію. Може, ти з ним згоден? Приємно, якщо так. Мені буде легше. В кожному разі я напишу, що ти поділяєш Могенсенові погляди. Але що ти сам розкажеш мені, Ельмо? Треба щось таке, що б викликало довіру, не балачки про якісь там далекі проблеми. І ми ще дамо фотографію. Я пришлю завтра хлопця. Не думай, що в мене ціла купа людей. Один хлопець і одна дівчина, обоє учні. Хлопець трохи фотографує. Сподіваюся, він упорається з цим завданням.
Хлопець упорався з завданням. Доріт була дуже задоволена і знімком, і інтерв'ю. Воно було помірно оптимістичне в тій своїй частині, де йшлося про хист Ельмо, а кінчалося кількома дуже негативними зауваженнями про університетську лікарню, яких Поульсен не робив. Він сподівався, що його колеги не помітять того інтерв'ю.
Вони й справді не помітили його. "Алькюбінських вістей" поза містечком ніхто не читав. Ліса, почервонівши, промурмотіла, що вийшло не найгірше. Вона глянула на Ельмо збоку з таким виразом, ніби хотіла ще щось додати, але стрималась. Він нічого не питав, проте не сумнівався, що там щось негаразд. Ларсен уперше був роздратований і немов чимось ображений. Могенсен зателефонував того самого дня.
— Я радий був прочитати твої висловлювання в газеті, а [158] надто про добру їжу в лікарні й доброзичливе ставлення до пацієнтів. Але ти не в усьому маєш слушність, Ельмо, вибач, що я кажу про це. Не треба було так гостровисловлю-ватись про фахівців поза лікарнею. Та й заголовок "Соціальне страхування на випадок хвороби не повинне конкурувати саме з собою" досить провокаційний, тобі не здається? Я телефонував Карлові Якобсену, щоб висловити йому свої претензії, але він сказав, що це було найважливіше у твоїх відповідях.
В Ельмо затремтіли руки. Він витер рукавом піт з чола.
— Більшість того, що написане в інтерв'ю,— думки самого Якобсена,— мовив він. Могенсен пирхнув на другому кінці дроту.— Я лише сказав, що хочу, аби лікарня працювала так, щоб пацієнтам не треба було шукати допомоги поза нею.
Могенсен відповів після короткої паузи:
— Тут я з тобою згоден. Але ж ми трохи дбаємо й про те, щоб поширити свою діяльність і поза медичні заклади, хоч би працю з профілактики.— Голос у нього, як завжди, був люб'язний.
— Так, проте я мав на думці не профілактику, а лікування у фахівців. Коли ми маємо таку сучасну лікарню, не треба було б платити десь збоку за те, що ми можемо робити в себе. Саме це я й мав на увазі.
Минула довга хвилина, поки Могенсен відповів:
— Я не заперечую, може статися й таке, коли страхову суму у зв'язку з хворобою виплатять двічі... раз лікареві збоку, а раз лікарні. Але це справа багато складніша, ніж тобі здається. Візьмімо тебе чи мене. Ми волітимемо звернутися до фахівця, правда ж? Щоб нас краще оглянули, та й інші також захочуть цього.
Ельмо тоді ще не знав Могенсенових манер. Він думав, що з ним можна сперечатись як рівний з рівним, тому повів далі:
— Але ж таких є лише одиниці. Було б недемократично, коли б хтось у той чи інший спосіб користувався кращим оглядом, як ти його називаєш. Хіба ні? Я не вважаю, що це такий страх — звертатися до лікарняної амбулаторії. Вона добре обладнана, та й фахівці там подеколи сидять. А то навіщо ж вони вчилися?
Голос у Могенсена змінився, став гострий і непривітний:
— Слухай, Ельмо, ти тут поставлений лікувати пацієнтів, а не політикувати. Я просив би тебе не забувати цього, навіть тоді, як тебе вмовляють виступити в пресі.— Він помовчав і повів далі вже своїм звичайним тоном: — Ми повинні [159] дивитися вперед, Ельмо, будувати краще суспільство. Це наша мета. А гасло — успіх в окремому і тим самим у всьому. Приємно було поговорити з тобою. Вітання дружині. Треба нам вибрати якийсь вечір, щоб спокійно посидіти й про все побалакати.
Зайшла Ліса підписати кілька листів.
— Могенсен був невдоволений,— сказав Ельмо.— Я думав, що редактор уклав у мої уста його погляди, тож і був більш-менш згодний з тим, що він написав.
Ліса на мить завагалася, потім сказала:
— Карл Якобсен любить підкласти комусь свиню, просто задля жарту.
Ельмо кивнув головою.
— Так, можна собі уявити. То Ларсен також невдоволений? — запитав він.
— У Ларсена найбільша в містечку приватна практика,— відповіла секретарка, вже виходячи.
У дверях хтось стояв. Ельмо вражено глянув на годинника. О цій порі його звичайно не турбували. Виявилося, що це гладкий комісар карного розшуку. З-за його спини виглядав вартовий. Тюге пройшовся по камері, тоді підбадьорливо кивнув Ельмо.
— Ми оглянули помешкання Елли Гансен. Ви вийшли тими дверима, що в кухні, так?
Ельмо кивнув головою.
— Вони були замкнеш? — запитав Тюге.
Ельмо замислився, намагаючись пригадати все. Елла лежала на підлозі, йому довелося переступити через неї.
— По-моєму, ні,— відповів нарешті він.— Мені навіть здається, що вони були прочинені.
Вій підвівся і став посеред камери, стежачи поглядом за комісаром.
— А ще мене цікавить та платівка, що грала, коли ви зайшли,— повів далі Тюге.— Що то була за музика?
Він зупинився перед Ельмо, пильно дивлячись на нього.
— Я не знаю,— затинаючись, відповів той.
— Вам та музика була незнайома чи ви просто її не слухали?
Ельмо похитав головою і тихо відповів:
— Незнайома.
Тюге, стоячи перед ним, витяг з кишені папірця.
— Це Скрябін. Третя симфонія, "Божественна поема" [160]
Він запитально глянув на Ельмо, але той похитав головою.
— Я її не знаю.
— Дама, яка мешкає на першому поверсі, пані Асмусен, та, що вас бачила...— Тюге зробив паузу, тоді докінчив: — Та дама запевняє, що не раз бачила, як ви приходили до Елли Гансен.
Поульсенові запаморочилося в голові, він залюбки сів би, але не зважився.
— Тільки один раз,— пробелькотів він.— Я не пам'ятаю, щоб... щоб у неї була якась справа... тобто раніше.
Тюге задумливо дивився на нього.
— Поміркуйте про це, поки ми знов зустрінемось.