Вони розпиналися, що той замок для них може стати небезпечним. Але ж замки будуються для оборони, а не для нападу, і який же князь не має права будувати або перебудовувати їх на своїй землі? Не переконає Ордену ні слабкий, ні сильний, бо слабким вони гордують, а сильного прагнуть призвести до занепаду. Хто їм добро чинить, вони тому злом віддячують. Чи є ж на світі інший Орден, який дістав би стільки добродіянь, скільки вони дістали від польських князів? І чим же вони віддячили? Тільки ненавистю, тільки грабунком земель, тільки війною та зрадою. І марно їм докоряти, марно скаржитись навіть апостольському престолові, бо вони такі запеклі та пихаті, що навіть папи римського не слухають. От і тепер вони нібито вислали посольство на сподівані родини і хрестини, але тільки для того, що хочуть одвернути від себе гнів могутнього короля за те, що вчинили в Литві. Проте в душі тільки й думають, як би знищити королівство і весь польський народ.
Абат уважно слухав та ствердно кивав головою, а потім сказав:
— Мені відомо, що на чолі посольства до Кракова приїхав комтур Ліхтенштейн, дуже шанований в Ордені за свій знатний рід, мужність і розум. Можливо, милостива пані, ви його тут незабаром побачите, бо прислав мені вчора звістку, що хоче прибути до Тинця, щоб помолитись нашим святиням.
Почувши це, княгиня почала викладати нові скарги:
Кажуть люди і, мабуть, слушно, що незабаром має бути велика війна, в якій з одного боку візьме участь Польське королівство та всі народи, що говорять подібною до нашої мовою, а з другого — всі німці й Орден. Провіщала цю війну якась свята...
Бригіда,— перебив учений абат.— Вісім років тому вона була приєднана до сонму святих. Преподобний Петро з Альвастра і Матвій з Лінкепінга записали її одкровення, в яких справді провіщена велика війна.
Почувши це, Збишко аж затремтів від радості і, не мігши витримати, запитав:
— А скоро вона має бути?
Але абат, розмовляючи з княгинею, недочув, а може, удав, що недочув запитання. А княгиня говорила далі:
— Радіють і в нас молоді рицарі, що буде війна, але старші й поміркованіші кажуть так: "Не німців ми боїмося, хоч і велика їх могутність та пиха, не їхніх списів та мечів, а, кажуть, боїмося орденських реліквій, бо проти них всяка людська сила — ніщо".
Далі Ганна Данута з острахом глянула на абата й додала стиха:
— Вони нібито мають справжнє дерево з животворного хреста господнього: то як же з ними воювати?
— Прислав його їм французький король,— відказав абат.
Запанувало мовчання, а потім заговорив Миколай з Длуголясу, на прізвисько Обух, чоловік бувалий і досвідчений.
— Був я в неволі у хрестоносців,— сказав він,— бачив процесії, на яких ту велику святиню носили. Але, крім того, є у них в монастирі в Оливі ще багато інших чудових реліквій, без яких Орден не досяг би такої могутності.
Почувши це, бенедиктинці повитягали голови до Миколая з Длуголясу і з великою цікавістю почали питати:
Розкажіть, що у них ще є?
Є облямівка з одежі пресвятої богородиці,— відповів дідич з Длуголясу,— є кутній зуб Марії-Магдалини та головешки з неопалимої купини, в якій сам бог отець явився Мойсееві, є рука святого Ліберія, а щоб полічити кістки інших святих, то й на руках та на ногах пальців невистачить...
Як же з ними воювати? — зітхнувши, повторила княгиня.
Абат наморщив свого високого лоба, подумав трохи й відповів:
— Тяжко з ними воювати хоч би й тому, що вони ченці і хрест на плащах носять; та коли перебрали міру в гріхах, тоді й тим реліквіям може перебування у них обриднути, і вони їм не тільки сили не додадуть, а ще й відберуть, щоб у праведніші руки потрапити. Нехай бог пощадить кров християнську, але якщо настане велика війна, то й у нашому королівстві знайдуться реліквії, які за нас у війні обстануть. Недарма в одкровенні святої Бригіди говориться: "Я зробив їх дбайливими бджолами і утвердив на границі земель християнських. Та вони повстали проти мене. Бо не дбають про душі й не шкодують того народу, котрий із забобонів поганських навернувся до віри католицької й до мене. І поневолили його, і не вчать його заповідей господніх, і, позбавляючи його святого причастя, прирікають його на ще гірші пекельні муки, ніж коли б він лишився в поганстві. А війни провадять для вгамування своєї зажерливості. Отож настане час, коли їм повибивають зуби та повідтинають правиці, а праві ноги їм окривіють, щоб знали гріхи свої".
— Дай боже, щоб так сталося!— вигукнув Збишко. Інші рицарі та ченці підбадьорились, слухаючи слова пророцтва, а абат звернувся до княгині і сказав:
— Через те, милостива пані, надійтесь на бога, бо дні їхні злічені раніш, ніж ваші, а поки що прийміть з чистим серцем оцей ковчежець, в якому лежить палець від ноги святого Птоломея, одного з наших заступників.
Княгиня простягнула тремтячі від щастя руки і, приклякнувши, прийняла реліквію, яку зараз же почала притискати до уст. Радість княгині поділяли придворні пани й панни, бо ніхто не мав сумніву, що від такого подарунка спаде щастя й благословення господнє на всіх них, а може, й на всеньке князівство. Збишко також почував себе щасливим: йому здавалось, що війна повинна настати одразу ж після краківських свят.
Було вже геть після полудня, коли княгиня вирушила з своїм почтом з гостинного Тинця до Кракова. В ті часи рицарі часто, в'їжджаючи до великих міст або до знатних осіб у замки, надівали на себе повний бойовий риштунок. Правда, існував звичай знімати його, як тільки рицар в'їжджав у браму, і сам господар, звичайно звертався до рицаря з традиційними словами: "Зніміть; шляхетний пане, панцер, бо ви прибули до друзів".
Проте "військовий в'їзд" вважався більш поважним і підносив значення рицаря. Задля тієї ото поважності Мацько і Збишко також прибралися в здобуті у фризьких рицарів панцери та наплічники — ясні, блискучі, оздоблені по краях золотими нитками. Миколай з Длуголясу, який бачив у своєму житті багато світу й рицарів, а також був чималим знавцем військової справи, одразу впізнав, що ці панцери викувані найславетнішими в світі міланськими зброярами, стягнутись на які могли тільки найбагатші рицарі, і що кожен з них вартий був цілого маєтку. З цього він зробив висновок, що ті фризи, мабуть, були знатні люди в своїй країні, і ще з більшою пошаною став поглядати на Мацька і Збишка. Але шоломи їх, хоч також непогані, були не такі гарні, натомість величезні, пишно окриті огирі збудили серед придворних подив і заздрість. Мацько і Збишко сиділи в непомірно високих сідлах і з високості споглядали весь двір. Кожен з них держав у руці довгого списа, у кожного був меч при боці й сокира коло сідла. Правда, щити для зручності вони залишили на возі, але й без них вони виглядали так, ніби їхали не до міста, а на бій.
Обидва вони їхали поруч з колясою, в якій на задньому сидінні сиділа княгиня з Данусею, а на передньому— статечна придворна пані Офка — вдова Кристина з Яжомбкова, і старий Миколай з Длуголясу. Дануся з великою цікавістю дивилась на залізних рицарів, а княгиня, час від часу виймаючи з пазухи ковчежець з реліквією святого Птоломея, підносила його до уст.
— Страшенно мені цікаво, які вони, ті кістки,— сказала вона нарешті,— але сама не відкрию, щоб не образити святого. Нехай відкриє епіскоп у Кракові.
На це обережний Миколай з Длуголясу відказав:
Е, краще того з рук не випускати, бо то дуже лакома річ.
Може, ви й слушно кажете,— мовила, трохи подумавши, княгиня, потім додала:
Давно ніхто мені не робив такої втіхи, як оцей достойний абат,— і подарунком, і тим, що розвіяв мій страх перед святинями хрестоносців.
Мудро ви сказали і справедливо,— озвався Мацько з Богданця.—Були в них і під Вільною всілякі реліквії, тим більше, що вони хотіли довести гостям, ніби воюють з поганами. І що ж? Наші побачили, що треба тільки в долоні поплювати та з плеча сокирою рубонути, то й шолом репався й голова репалась. Святі помагають,— гріх було б казати інакше,— але тільки справедливим, котрі йдуть у бій за правду в ім'я господнє. Я собі так думаю, милостива пані, що коли дійде діло до великої війни, то нехай би хрестоносцям помагали геть усі німці, однак ми їх поб'ємо вщент, бо наш народ численніший і господь Ісус дав нам більшу силу в кості. А щодо реліквій, то хіба в нас у Святохресному монастирі нема дерева з животворного хреста?
— Правда, як бог свят,— сказала княгиня.— Але у нас воно в монастирі залишиться, а вони своє, з собою для потреби возять.
— То байдуже! Для сили божої нема відстані.
Чи так же воно? Скажіть, це правда? — спитала княгиня, звертаючись до мудрого Миколая з Длуголясу. Він відповів:
Що це так, кожен епіскоп скаже. До Рима також далеко, проте папа всім світом править, а що ж казати про бога!
Ці слова остаточно заспокоїли княгиню, і вона перевела розмову на Тинець та його пишність. Мазурів дивувала не тільки заможність самого абатства, але й багатство та краса цілого краю, по якому вони зараз їхали. Кругом розсипані були заможні села з густими фруктовими садками, липові гаї, чорногузячі гнізда на липах, а нижче вулики з солом'яними накривками. По обидва боки вздовж шляху тяглися ниви, засіяні всілякими хлібами. Вітер гнав хвилі по зеленому ще колоссі, серед якого густо, мов зірки на небі, яскравіли сині волошки та червоний мак. Далеко за ланами подекуди чорніли бори, подекуди, купаючись у сонячному промінні, веселили око діброви та вільшини, подекуди траплялись луки з буйною травою і зграями кружляючих над мочарами чайок, і знов пагорки, обсаджені хатами, знову лани; очевидно, землю цю залюднював численний і працьовитий народ, що кохався в хліборобстві, і скільки око сягало, край той, здавалось, не тільки плинув молоком і медом, а й був мирним і щасливим.
— Це Казимірове королівське господарство,— мовила княгиня, — жити б тут і не вмирати.
— До такої землі й господь Ісус посміхається,— відказав Миколай з Длуголясу,— і благословення боже спочиває на ній; та як же їй інакшою бути, коли тут, як задзвонять дзвони, то немає такої місцини, до якої б не дійшов відзвук! А то ж.відомо, що нечиста сила того не терпить і мусить втікати аж на угорську границю в глухі бори.
— Отож мені й дивно,— озвалася пані Офка, вдова Кристина з Яжомбкова,— що Вальгер Вдалий, про якого розповідали ченці, може показуватися в Тинці, де дзвони сім раз на день дзвонять.
Це зауваження на хвилину збентежило Миколая, і він, подумавши добре, відповів:
Насамперед, заміри господні незбагненні, а подруге, майте собі на увазі, що він кожного разу дістає окремий дозвіл.
Як би там не було, але я рада, що не ночуємо в монастирі.