Вона все чула, глибоко переконана, що ті шерехи та стуки не є конче необхідними, і він стукає та шарудить навмисне, хоч і вдає протилежне; зрештою, і вона не спала, а проте вдавала, ніби спить. Причини, які рухали його поведінкою, були очевидні: ніколи він так не потребував її, живу і розважливу, як у ці хвилини неспокою.
Ніхто не вмів спати з такою невимушеністю, як вона, лежачи в позі танцю й затуливши чоло долонею. І як же вона дратувалася, якщо їй заважали вдавати, ніби вона спить, коли насправді уже не спала. Доктор Урбіно знав, що вона вловлює найменший шерех, який він спричиняє, і, по суті, вдячна йому за привід скласти провину за своє пробудження о п'ятій ранку на нього. Це справді було так, і в тих рідких випадках, коли йому доводилося мацати в темряві, бо він не знаходив пантофель на звичному місці, вона зненацька озивалася сонним голосом:
— Ти залишив їх учора у ванній. — А тоді, уже звичайним і вкрай роздратованим голосом, додавала: — Найбільшим нещастям у цьому домі є те, що тут не дають поспати.
І, повернувшись у ліжку, вмикала світло — без найменшої жалості до себе, щаслива, що здобула сьогодні свою першу перемогу. По суті, це була гра, в якій брали участь обоє, гра міфічна і зла, але водночас приємна, одна з багатьох небезпечних утіх одомашненого кохання. Але саме одна з таких буденних розваг закінчилася тим, що тридцять років спільного життя мало не пішли прахом, коли одного ранку у ванній не виявилося мила.
Усе почалося на диво просто. Доктор Хувенал Урбіно повернувся до спальні — тоді він ще мився без сторонньої допомоги — й почав одягатись, не вмикаючи світла. Вона, як і завжди о цій годині, перебувала в тому стані, в якому людина ще не народилась на світ: очі заплющені, дихання слабке, рука в позі отого священного танцю покладена на голову. Але, звичайно, то був тільки напівсон, і доктор Урбіно це знав. Він довго шарудів у темряві накрохмаленою лляною білизною, а тоді озвався сам до себе:
— Ось уже тиждень, як доводиться митись без мила.
Тоді вона зовсім прокинулася, згадала й розлютилася проти всього світу, бо таки справді забула покласти у ванну новий брусок мила. Помітила свій недогляд три дні тому, коли вже стояла під душем і подумала, що потім треба буде покласти мило, але забула про це аж до наступного дня. Ще через день подумала про те саме. Насправді не минуло тижня, як він це заявив, щоб побільшити її провину, але три непрощенних дні таки збігло, і, з люттю усвідомивши, що її спіймали на гарячому, вона геть утратила самовладання. Як завжди, захищатися не стала, а сама перейшла в напад.
— Я всі ці дні милася! — крикнула не тямлячи себе від гніву. — І мило завжди було!
Хоч він аж надто добре знав її методи війни, цього разу терпіти не захотів. Під якимсь професійним приводом переселився до інтернату при Госпіталі Милосердя і додому з'являвся тільки перевдягтися пополудні перед лікарськими візитами. Вона зачинялась на кухні, коли чула, що він іде, вдаючи, ніби щось там робить, і не виходила, аж поки з вулиці долинало цокання копит запряженого в кабріолет коня. Протягом трьох наступних місяців щоразу, як вони намагалися полагодити чвару, їм щастило тільки роздмухати полум'я. Він не виявляв наміру повернутись додому, а вона не хотіла визнати, що у ванній не було мила, і не бажала прийняти його, поки він не зізнається, що зумисне збрехав, аби зробити їй прикрість.
Той випадок, зрозуміло, дав їм нагоду пригадати багато інших дрібних сварок, що відбувалися протягом багатьох інших неспокійних ранків. Одні кривди вели за собою інші, роз'ятрювали задавнені рани, і обоє злякалися, поставлені перед гнітючим відкриттям: за стільки років подружньої битви вони тільки те й робили, що накопичували в душах злість. Він запропонував піти удвох на відверту сповідь до самого сеньйора архієпископа, якщо буде треба, нехай, мовляв, Господь як останній верховний судія вирішить, було чи не було мило у мильниці ванної. Тоді вона, завжди така стримана, геть утратила самовладання і заволала — цей вигук потім увійшов у історію:
— До сраки сеньйора архієпископа!
Ця непристойна лайка похитнула підвалини міста, дала поживу для небилиць, які нелегко було спростувати, і збагатила місцевий фольклор, будучи покладена на мелодію з однієї сарсуали: "Архієпископа шановного — до сраки!" Відчувши, що перейшла межу, Ферміна Даса не стала чекати, коли чоловік завдасть удару у відповідь, а пригрозила, що сама переселиться в батьківський дім, який досі належав їй, хоч і відданий у оренду різним громадським установам. То не була пуста похвальба: вона справді наготувалась піти, байдужа до публічного скандалу, і чоловік схаменувся вчасно. У нього не стало мужності до кінця боротися з її примхою — і він поступився. Не в тому розумінні, що визнав наявність мила у ванній, бо то означало б погрішити проти істини, він тільки знову став жити в одному з дружиною домі, але спали вони в різних кімнатах і не озивались одне до одного. Навіть тоді, коли разом їли — причому навчилися виходити зі становища з великою спритністю: усе переказували через дітей з кінця в кінець столу, і ті навіть не здогадувалися, що батьки не розмовляють між собою.
У кабінеті ванної не було, але проблему вранішнього шарудіння було розв'язано, бо тепер він приходив митися лише після того, як приготує лекцію, і вживав усіх можливих застережних заходів, щоб не розбудити дружину. Зате увечері вони не раз приходили до ванної водночас і чекали черги, щоб почистити перед сном зуби. Через чотири місяці такого життя він якось приліг на подружнє ліжко почитати, як не раз траплялося, поки вона була у ванній, і заснув. Вона стала вкладатися з умисною необережністю, щоб він прокинувся і пішов. Він справді напівпрокинувся, але, замість устати, погасив нічник і зручніше вмостився на подушці. Тоді вона стала термосити його за плече, нагадуючи, що він повинен іти спати до кабінету, але доктор Урбіно знову почув себе так добре на прадідівській пуховій перині, що визнав за краще здатися.
— Залиш мене тут, — попросив він. — Було мило у ванній.
Згадуючи про той випадок, уже на порозі старості, ні він ні вона не могли повірити в приголомшливу істину, що ота пересварка з нікчемного приводу була найсерйознішою суперечкою за півстоліття їхнього спільного життя і єдиною, що спонукала обох зректися своїх упереджень і почати жити інакше. Навіть коли обоє стали старі й сумирні, вони остерігалися згадувати про ту історію, бо ледь зарубцьовані рани починали кровоточити, наче утворилися тільки вчора.
Він був перший чоловік, який мочився так близько від неї, що вона все чула. Сталося це увечері в каюті корабля, що плив до Франції під час їхньої весільної подорожі, коли вона лежала, геть змучена морською хворобою, і дзюркіт його потужного, як у коня, струменя, здався їй таким владним, що її опанував моторошний страх перед неминучими муками першої шлюбної ночі. Цей спогад часто оживав їй у пам'яті, в міру того як роки послаблювали струмінь, бо вона ніяк не могла змиритися, що після нього краї унітазу лишалися завжди мокрі. Доктор Урбіно намагався переконати дружину, вдаючись до аргументів, легко зрозумілих кожному, хто захотів би їх зрозуміти, що те лихо щодня траплялося не з його необачності, як вона вперто твердила, а з чисто фізіологічних причин: замолоду його струмінь був такий різкий і точний, що в колежі він не раз здобував перший приз у змаганнях на влучність при наповнюванні пляшок, але з віком струмінь не тільки ослаб, а й став косувати, розпадатись на окремі цівки і зрештою перетворився на химерний фонтан, яким стало неможливо управляти, хоч як силкувався він спрямовувати його в одну точку. "Унітаз, мабуть, винайшов той, хто не мав найменшого уявлення про чоловіків", — казав доктор Урбіно. Дбаючи про домашній мир, він робив те, що не так гнітило його, як принижувало: витирав туалетним папером краї унітаза щоразу після того, як користався ним. Вона знала про це, але ніколи не казала нічого, аж поки аміачні випари у ванній не ставали надто очевидні, й тоді вона дорікала йому таким тоном, мовби йшлося про страшний злочин: "Тут смердить, як у кролятнику". На порозі старості тілесні немощі самі підказали докторові Урбіно остаточний вихід: він став мочитися сидячи, як вона, що дозволяло зберегти краї унітазу чистими і, крім того, лишало приємність у всьому тілі.
На той час йому вже важко було подбати про себе самому, а страх послизнутись і впасти, що могло стати для нього фатальним, змусив його остерігатися душу. Оскільки їхній дім належав до найсучасніших, у ньому не було цинкованої ванни на лев'ячих лапах, неодмінної в особняках старого міста. Він відмовився її ставити, виходячи з міркувань гігієни: ванна, мовляв, це одна зі свинських вигадок європейців, які миються лише раз на місяць, у останню п'ятницю, та ще й у гарячій воді, забрудненій тим самим брудом, від якого вони нібито хочуть звільнитися. Отож замовили за міркою великі ночви, видовбані з колоди гваякового дерева, і в них Ферміна Даса купала чоловіка з тією самою ритуальною врочистістю, з якою купають щойно народжених немовлят. Процедура тривала понад годину, воду, в якій варили листя мальви та лушпайки апельсинів, тричі міняли, і вона діяла на доктора Урбіно так заспокійливо, що часом він засинав у цій пахучій настоянці. Викупавши чоловіка, Ферміна Даса допомагала йому вдягтися, посипала його в паху тальком, змазувала опіки олією какао, натягувала на нього кальсони з такою любов'ю, наче то були пелюшки й, одежина за одежиною, вдягала його з голови до ніг від панчіх до вузла краватки з топазовою шпилькою. Подружні ранки перестали її дратувати, бо чоловік перебрав на себе дитинство, яке забрали із собою з дому їхні діти. Помалу вона призвичаїлася до родинного розпорядку, бо й для неї минали роки — з кожним днем спала вона все менше і ще до того, як їй сповнилося сімдесят, стала прокидатись раніше, ніж чоловік.
В ту неділю на Тройцю, коли доктор Урбіно підняв ковдру й побачив труп Херемії де Сент-Амура, він спізнав одкровення істини, що її досі не усвідомлював навіть під час найглибших роздумів як лікар і як людина віруюча. Так наче після стількох років близького знайомства зі смертю, після того, як безліч разів змагався з нею і крутив її на всі боки, він оце вперше зважився подивитись їй просто в обличчя, і вона теж пильно подивилася йому в очі.