Гай-гай, я знав хлопців — тільки-но із Штатів і вже дуба врізав, декотрий і тижня не прослуживши. Якщо хвороба чи залізниця не вхопить, то спіготи порішать. Але мені, мабуть, не судилося вмерти навіть тоді, коли я пустив паровоз на самісіньке дно розмиву завглибшки в сорок футів. Я втратив кочегара, а кондукторові й начальникові рухомого складу — він їхав до Дюрана зустрічати свою наречену — спіготи постинали голови й понастромляли на палі. А я лежав собі нишком, закопавшись, як жук, у вугілля на тендері (вони думали, що я втік до лісу), лежав там день і ніч, аж поки все вщухло. Еге ж, мені таки щастило. Найгірше, що зі мною трапилося, — так це одного разу я застудився, а то ще у мене був вискочив карбункул. Але інші! Вони мерли, як мухи, — від жовтої лихоманки, від запалення легенів, від отих спіготів, від залізниці. І ні з ким я не встигав подружити — просто біда! Тільки оце з одним заприятелюєш, а він тут тобі й помре, і так усі, крім кочегара Ендрюса, та й той з глузду з'їхав.
Робота в мене йшла добре від самого початку, жив я в Кіто — найняв там будиночок із саману, вкритий іспанською черепицею. А зі спіготами у мене особливих непорозумінь не бувало. Чого б ото не дозволити їм зайцем їздити на тендері або на скотоскиді перед паровозом? Щоб я зганяв їх? Та ні в світі! Я добре запам'ятав, що після того як Джек Гарріс прогнав одну їхню компанію, я muy pronto[28] потрапив на його похорон.
— Кажи по-англійському! — гарикнула на нього жіночка.
— Capa просто не терпить, як я розмовляю іспанською мовою, — вибачився він. — Це так діє їй на нерви, що я обіцяв ніколи вже не говорити по-іспанському. Так от, кажу, все йшло, як по маслу, я вже й гроші збирав, щоб вернутись до Небраски й одружитися з Сарою, коли це випало мені запізнати Вану…
— Безсоромницю, — просичала Capa.
— Годі-бо, Capo, — благально мовив її велетень чоловік. — Я ж повинен згадати про неї, а то як же мені розповісти про самородок? Сталося це тієї ночі, коли я вів паровоза — не поїзда, а саме паровоза — до Амато, миль за тридцять від Кіто. Сет Менерс кочегарив у мене. Я готував його на машиніста, тим-то дозволив йому вести паровоза, а сам сів на його місце й задумався про Сару. Я щойно перед тим одержав був від неї листа; вона, як завжди, просила мене повернутися і, як завжди, натякала на небезпеки, що чигають на нежонатого чоловіка в країні, де повно сеньйорит і фанданго. Господи! Якби тільки вона могла їх бачити! Чисті страховидла, та й годі! Обличчя намащені білим, наче у мертвяків, а губи червоні, як… як оте, що я помагав прибирати після аварії з поїздом.
Стояла чудова квітнева ніч, вітерець ані подихав, і величезне кружало місяця сяяло саме над вершиною Чімборасо. Ото горище! Колія оперізувала цю гору на висоті дванадцять тисяч футів над рівнем моря, а до верху було ще добрих десять тисяч футів.
Я, либонь, задрімав собі, коли Сет вів паровоза; аж раптом він як загальмує, — я мало у вікно не вилетів.
"Що за…" — почав був я, а Сет промовив: "От нечиста сила!" — коли ми придивилися до того, що було на полотні. І Сет таки мав слушність. Там стояла дівчина-індіянка; а вже, повірте мені, індіяни — це вам не спіготи, ані-ні. Сет якось спромігся зупинити паровоза футів за двадцять від неї, а ми ж котилися з гори, аж свистіло! Але дівчина… вона…
Я завважив, що місіс Джонс уся якось напружилася, хоч і не зводила свого недоброго погляду з двох болотяних курочок, що плавали між мілин у лагуні.
— Безсоромниця, — люто просичала вона.
Від її сичання Джонс ніби затну вся був, але відразу ж повів мову далі.
— Дівчина була висока на зріст, тоненька й струнка, — знаєте, такого типу, — її чорне напрочуд довге волосся було розпущене по спині… Вона стояла, анітрішечки не злякана, і розпростерла руки, щоб спинити паровоз. На ній було якесь легеньке вбрання — не з тканини, а з м'якої лискучої шкури плямистого оцелота. І нічого більше на собі вона не мала…
— Безсоромниця, — чмихнула місіс Джонс.
Але Джонс вів далі, удаючи, ніби нічого не помітив.
— "Ну й спосіб же зупиняти паровоза!" — поскаржився я Сетові, спускаючись на полотно. Я обійшов локомотив і наблизився до дівчини. І що ж ви думаєте? Очі в неї були міцно заплющені! Вона так тремтіла, що це було видно навіть при місяці. Та й стояла ж вона боса.
"Що сталося?" — спитав я не дуже-то й лагідно. Вона здригнулася, либонь, приходячи до тями, і розплющила очі. Оце так очі! Великі, чорні, гарнющі. Та й сама дівчина… хоч з лиця воду пий, їй-бо.
— Безсоромниця! — Зачувши це сичання, дві болотні курочки знялися й відлетіли на кілька футів. Та Джонс тримав себе в руках і навіть оком не моргнув.
— "Навіщо ти спинила паровоза?" — спитав я по-іспанському. Вона — ані слова у відповідь. Тільки подивилася на мене, потім на паровоз, що стояв і пахкав, і залилася сльозами, а це, що не кажіть, поводження незвичайне для індіянки.
"Якщо ти отак думала їхати, — напався я на неї цього разу спіготською говіркою, трохи, як кажуть, відмінною від чистої іспанської мови, — то тебе розчавило б скотоскидом і ліхтарем, і мій кочегар мусив би зчищати тебе скребачкою".
По-спіготському я розмовляв не так, щоб хвалитись, але все-таки я побачив, що вона мене зрозуміла, хоч нічого й не сказала, тільки похитала головою. Ну, але ж і дівчина, хоч з лиця воду пий…
Я тривожно глянув на місіс Джонс; вона, певно, помітила це крайчиком ока, бо пробурмотіла:
— Якби не гарна, то хіба взяв би він її собі в дім, гадаєте?
— Годі-бо, Capo, — запротестував він. — І зовсім воно не так. Нехай я вже сам усе розкажу… Ну, а тоді Сет як зарепетує до мене: "То що ж, до ранку тут стоятимем?"
"Ходи-но сюди, — кажу я дівчині, — лізь у будку. Та гляди, як удруге захочеш проїхатися, не спиняй паровоза поміж станціями".
Вона пішла за мною, та коли, біля підніжки я обернувся, щоб допомогти їй вилізти, — дівчини як не було. Я знову пройшов наперед — ніде нема. Вгорі й унизу стрімкі скелі, а вздовж полотна на сто футів видно — теж нікого нема. І тут я примітив її — вона зіщулилась і притулилася до самого скотоскида, і так близько, що я мало не наступив на неї. Якби ми рушили, то вмить переїхали б її. Це було так безглуздо, що я ніяк не міг збагнути, чого вона хоче. Надумала вкоротити собі віку, чи що? Я схопив її за руку й не дуже чемно змусив підвестися. І вона слухняно пішла за мною. Жінки розуміють, коли чоловікові не до жартів.
Я перевів погляд з цього Голіафа на його малесеньку дружину з очима, як у пташки, і подумав собі, чи пробував він хоч раз показати їй, що йому не до жартів.
— Сет спершу затявся, але я увіпхнув її до будки й посадив коло себе.
— А Сет, певне, взявся вести паровоза, — зауважила місіс Джонс.
— Та ж я навчав його, хіба ні? — заперечив Джонс. — Так ми доїхали до А мато. Всю дорогу вона ані пари з уст, а тільки-по паровоз спинився, як вона стрибнула на землю і щезла. Отак-то. І спасибі не сказала. Ні слова.
Але другого ранку, коли ми збирались вертатися до Кіто з десятком платформ із рейками, вона тут як уродилася — чекав на нас у будці; і тепер я побачив, що вона куди гарніша, ніж здалося мені вночі.
"Еге, вона, бач, тебе вподобала", — усміхнувся Сет. І воно ніби й справді. Вона стояла й дивилася на мене… на нас… як от дивиться вірний пес, якого люблять: ви зловили його, коли він уминав кільце ковбаски, та він знає, що і вам рука не здійметься на нього. "Забирайся звідси! — кажу їй, — pronto!" (Місіс Джонс нагадала про свою присутність, здригнувшись від іспанського слова). Бачиш, Capo, мені вона була ні до чого, принаймні спочатку.
Місіс Джонс випросталася. Губи її заворушилися беззвучно, та я знав, яке слово вона вимовила.
— А найгірше дошкуляло мені Сетове кепкування. "Так просто її не спекаєшся, — сказав він. — Адже ти врятував їй життя". — "Не я, — відрубав я гостро, — а ти". — "Але вона думає, що ти, в тім-то й річ, — знову напосівся він. — Тепер вона належить тобі. Такий звичай у цій країні, ти ж і сам знаєш".
— Варварський, — промовила місіс Джонс, і хоч вона невідривно дивилася на Вежу Коштовностей, я розумів, що це зауваження стосувалося аж ніяк не архітектурного стилю вежі.
— "Вона прийшла доглядати твої покої", — осміхнувся Сет. Я не заважав йому базікати, зате потім змусив так швидко підкидати вугілля, що йому ніколи було молоти язиком. Отож-бо слухайте: коли дісталися ми до того місця, де я підібрав її, і я спинив поїзд, щоб її висадити, вона — геп навколішки, міцно обхопила мої коліна руками і плаче — аж заливається над моїми черевиками. І що мені було робити?
Ані найменшого поруху не помітив я у місіс Джонс, проте все її єство так і волало: вона-то вже певно знає, що зробила б на його місці.
— Та щойно прибули ми в Кіто, як вона повелася так, як і раніше — щезла. Capa не вірить, коли я кажу, що зітхнув полегшено, спекавшись її. Але де там! Прийшов я до своєї саманної домівки й упорав добрячий обід, що приготувала моя куховарка. Вона була напівспіготка й напівіндіянка і звалася Палома. Хіба ж я не казав тобі, Capo, що вона була старіша від баби й скидалася більше на сову, аніж на голубку? Мені гидко було їсти, коли вона крутилася перед очима. Але робила вона все до ладу, а що вже базарювала, то дешевше від неї не купиш.
Того ж дня, виспавшись добре по обіді, кого я побачив на кухні? Та ту ж таки кляту дівчину-індіянку! Розташувалася, наче в себе вдома! А Палома присіла біля неї навпочіпки і розтирає їй ноги та коліна, наче від ревматизму, — хоч у дівчини зовсім його не було, я ж бачив, як вона ходить, — ще й мугиче в такт своїм рухам якусь чудернацьку пісеньку. Тут я на них як напався! Capa знає, я не терплю у себе в хаті жінок — себто молодих, неодружених жінок. Та ба! Стара Палома заступилася за індіянку і сказала, що коли дівчина піде, то й вона піде. І обізвала мене таким дурнем, що англійською мовою, того й не перекажеш. Тобі, Capo, сподобалася б іспанська мова — там такі міцні вирази, аж куди! І стара Палома теж сподобалася б. Добра вона була жінка, дарма що жодного зуба в неї не лишилося, а її обличчя могло в зародку зіпсувати апетит найздоровішому чоловікові.
Я здався. Мусив здатись. Стара Палома так ніколи й не сказала, чого вона розпиналася за дівчину; вона сказала тільки, що їй потрібна Ванина поміч по господарству (хоч то зовсім і не правда була).