Його мати жила тут-таки в печерах. Коли в неї народилося ще двоє дітей, вона випхала його геть, щоб сам за себе дбав. Кілька днів ми спостерігали, як воно діялось, і насміялися з того немало. Щербаневі не хотілось кидати печери: щойно його мати виходила геть, він скрадався туди знов. Повернувшись додому й знайшовши його там, вона сатаніла — на превелику нам утіху. Звичайно мало не пів-плем'я захоплено чекало таких хвилин. Зразу з печери чути було крики та лайку, потім ляпаси й скигління Щербаня. Тоді починали гвалтувати й менші діти. Кінець кінцем, немов вивержений із мініатюрного вулкана, надвір вилітав сам Щербань.
За кілька днів його вигнано було вже остаточно. Мало не півгодини він плакав, сидячи сам серед луговини, потім прийшов до нас із Клаповухом і залишився в нас. Печерка була маленька, але ми потіснились, і місця знайшлося всім. Я не пам'ятаю, щоб він ночував з нами більше, як одну ніч. Отже, виходить, що жахлива пригода скоїлася саме другого дня.
Вранці ми понаїдались досхочу моркви й почали гратись. Десь опівдні, захопившися грою і забувши про всякі страхи, ми позалазили на високі дерева далеко в лісовій гущині. Я й досі не розумію, що сталося з Клаповухом, куди він заподів свою звичайну обачність. Очевидячки, захопився грою. І не диво, як згадати, ідо то була за гра. Ми гралися у квача, тільки не на землі, а на деревах. Перестрибувати десять-п'ятнадцять футів від гілки до гілки або плигати додолу з височини двадцяти чи двадцяти п'яти футів була для нас абищиця. Справді, й сказати страшно, з якої височини ми сплигували. Зростаючи та важчаючи, ми ставали обережніші, але підлітками, коли тіло ще гнучке та пружне, ми хтозна-що могли витівати.
Щербань був напрочуд сміливий і моторний. Він бував "квачем" куди рідше за нас обох і витівав таке, що ні Клаповух, ні я не могли того зробити чи, сказати правду, не важилися.
Коли "квачами" були я або Клаповух, він утікав на кінець високої гілки на одному дереві, звідки до землі було не менше, як сімдесят футів, і нічого нижче, за що вхопитись. Але футів на п'ятнадцять убік і футів на двадцять нижче тяглась груба гілляка другого дерева. Коли ми дерлись туди, де сидів Щербань, він, повернувшись до нас лицем, починав розгойдувати свою гілку. Звісно, це заважало нам посуватися далі, та то ще не все. Він гойдав гілку що далі, то дужче, і вже як ми мали "заквацяти" його, задки зіскакував з неї. Розгойдана гілка високо підкидала його, немов справжній трамплін. Повернувшись у повітрі лицем до тої другої гілки, що була нижче, він хапався за неї. Під його вагою вона згиналася, зловісно тріщала часом, але не ламалась, і він визирав на пас із листя, шкірячись переможно.
Востаннє Щербань утяв свою штуку, коли "квачем" був я. Він сидів на кінці гілки й розгойдував її, а я повільно повз до нього. Враз пролунав тихий застережливий вигук Клаповуха. Я глянув униз. Він сидів на дереві, у великій розсошині, й тулився до стовбура. Інстинктивно прищуливсь і я на своїй грубій гілляці. Щербань кинув розгойдувати її, але гілка ще сама гойдалась, шелестячи листям, і він підносивсь та падав на ній.
Долі тріснула суха галузочка, — і тоді я вперше побачив Огневика. Він ішов нечутно, скрадаючись, і пильно вдивлявся в дерево. Першої хвилини мені здалося, що це дикий звір, бо на плечах йому й навколо стану висіло пошарпане ведмеже хутро, але незабаром розгледів я руки, ноги й риси обличчя. Він мало чим різнився від нашої породи, тільки не такий був волосистий, та й ноги менше скидалися на руки, ніж у пас. Пізніше дізнався я, що все його плем'я було менш пелехате проти нашого, як і ми проти Деревиків.
Дивлячись на нього, я несподівано подумав, що це, власне, і є оте страшне на північному сході, що про нього сповіщав таємничий дим. Я трохи розгубився. На вигляд нічого жахливого в ньому не було. Хіба можна було дорівняти його до Червоноока й до ще багатьох наших дужих чоловіків? Він був старий, зморшкуватий, із зовсім сивим заростом на лиці, до того ще дуже кульгав. Безперечно, він бігав і лазив на деревах гірше, ніж ми, і куди йому було нас ізловити!
Але він мав у руці те, чого я досі ніколи не бачив, — лук і стріли. Тоді я не розумів, що то таке, та й звідки ж міг би я знати, що в тому зігнутому патику таїлася сама смерть. А Клаповух знав про це. Очевидячки, він ще раніше бачив Огневиків, і їхні звичаї були почасти знайомі йому. Коли Огневик загледів його й почав обходити дерево, Клаповух теж закружляв навколо стовбура, ховаючись за ним.
Нараз Огневик обернувсь і зайшов з другого боку. Клаповух зараз і собі сахнувся назад, але, заскочений зненацька, ще не встиг заховатися за стовбур, як лук задзвенів і в повітря знялася стріла. Вона пролетіла повз Клаповуха, ледь зачепила сук і впала на землю. У захваті я загуцав на своєму високому сідалі. Нова гра! Огневик шпурляв щось у Клаповуха, так само, як і ми часом перекидалися чим-небудь.
Гра тривала ще кілька часу, лише Клаповух більше не висовувався, і Огневик незабаром дав йому спокій. Я низько перехилився зі своєї гілки й заджерготів до нього. Мені кортіло погратися з ним. Нехай він шпурне і в мене отією штукою. Він, звичайно, побачив мене, але всю свою увагу звернув на Щербаня, що мимохіть гойдався й далі на своїй гілці. У повітря шугнула нова стріла. Цього разу вона добре влучила. Щербань заголосив з болю й жаху, Ні, тут щось було не так… Мені зразу перехотілося гратись. Затремтівши весь і скоцюрбившись, я знову щільно прилип до своєї гілки. Угору полетіла друга й третя стріла. Прошелестівши листям і окресливши дугу в повітрі, ВОШІ попадали на землю.
Огневик знову натяг лука і, ступивши кілька кроків убік, став на нове місце. Тетівка задзвеніла, й стріла прошила повітря. Жахливо зойкнувши, Щербань упав з гілки, Його тіло, мов клубок із рук та ніг, перекидаючись у повітрі, полетіло додолу. Я встиг тільки побачити, що в грудях йому стриміла стріла. З сімдесятифутової височини гупнув він об землю. Чути було, як хряснули його кістки. Тіло на мить підскочило й знов упало. Але він був ще живий, совався, корчився й дряпав землю руками й ногами. Схопивши каменя, Огневик кинувся до нього й чимдуж ударив по голові… і більше я нічого не пам'ятаю.
Змалку мені не раз снився такий сон, але завжди уривався на цьому. З переляканим криком я прокидався — і майже щоразу бачив над собою матір і няньку. Вони обидві схилялися над моїм ліжечком, самі стривожені, пестливо гладили мене по голові й, заспокоюючи, казали, що вони тут і що боятись нема чого.
Дальший мій поряду сон завжди починався з того, що ми з Клаповухом удвох утікали лісом. Огневика, Щербаня й дерева, що на ньому скоїлась трагедія, вже не було. Перейняті жахом, ми обережно скрадались по деревах. У правій нозі відчував я пекучий біль. Пробивши наскрізь литку, в ній стирчала Огневикова стріла. Вона не тільки мучила мене, але й заважала рухатися. Я почав відставати від Клаповуха, й щораз більше. Утративши всяку надію збігти з ним, я спинився й зіщуливсь у безпечній розсошині грубого дерева. Він уже був далеко спереду. Я гукнув до нього — дуже жалісно, як пригадую. Він спинився й озирнувся. Потім вернувся до мене і, діставшись до моєї розсохи, обдививсь мені ногу. Він спробував був витягти стрілу, але нічого не виходило: кістяний площин був зазублений, а хвіст — із пір'ям. Отож мені так нестерпно боліло, що я не дав тягти.
Часину ми обидва сиділи зіщулившись у розсошині. Клаповух дуже нервувався і, щохвилини полохливо роздивляючись на всі боки, квапився бігти далі, а я тихенько скімлив. Він страшенно боявся, проте, невважаючи на весь свій ляк, не хотів покинути мене. По-моєму, то вже була далека призвістки тої самопожертви й товариськості, що допомогла людині стати наймогутнішою серед усіх тварин.
Ще раз Клаповух спробував витягти стрілу, але я розсердився й не дав. Тоді він нахилився й почав зубами перегризати її, держачи стрілу твердо обома руками, щоб не ятрити рани, а я щосили вчепився в нього. Я часто міркую про цю сценку з далечі віків, коли ми обидва, ще підлітки, сиділи на дереві і один, перемагаючи свій страх і борючись з інстинктовим себелюбним пориванням утекти, рятував другого з біди. Переді мною постає все те, що провіщала та сценка. Я бачу величні постаті Дамона й Піфія[2], рятувальні загони й сестер-жалібниць червоного хреста, мучеників і споборників безнадійної справи, бачу отця Дамієна[3], і самого Христа, й усіх великих людей землі, що їхня душевна велич може походити ще від Клаповуха, Зубаня й багатьох інших незнаних насельників Молодого Світу.
Коли нарешті Клаповухові пощастило відгризти площина, стріла витяглася вже легко. Я рушив був з місця, але цього разу він сам спинив мене. З моєї рани цебеніла кров. Очевидячки було порвано якісь величенькі жили. Діставшись до кінця гілки, Клаповух нарвав повну жменю зеленого листя і, вернувшись до мене, запхав ним рану. Це помоглося. Кров затамувалась, і ми обидва щасливо добулися до наших безпечних печер.
РОЗДІЛ VIII
Як виразно постає мені на думці перша зима після того, як я покинув "дім"! Скільки разів у сні трусився я з холоду, тулячись до Клаповуха й обнявшись із ним руками й ногами, обидва посинілі, цокотячи зубами! Найгірше брало нас холодом проти ранку. Тими досвітніми годинами ми майже зовсім не спали. Закляклі й нещасні, лежали ми, згорнувшись клубком, і чекали нетерпляче на сонце, щоб відігрітися.
На світанні, коли ми нарешті вилазили з нашої печери, під ногами нам хрупотіла замерзла земля. А одного ранку ми навіть побачили, що тиха вода в затоці річки, де був наш водопій, узялася кригою. Та й буча ж збилася тоді! Старий Маслак, найстаріший у нашому Плем'ї, і гой зроду не бачив такого. Я й досі пам'ятаю жалісний, розгублений вираз, що з'явився йому на очах, як він розглядав кригу. Такий вираз завше бував у наших очах, коли ми чогось не розуміли або як нас щось невиразно муляло чи поривало. Навіть Червоноок, розглядаючи лід, понуро й жалісно скрививсь, а тоді втупився через річку, на північний схід, ніби ця пригода з водою якось пов'язувалась у голові в нього з Огневиками.
Але ми бачили лід тільки одного того ранку. Другої такої холодної зими більше ми ні разу не зазнали.