Пан Шульце-Нойберг поїхав машиною до приятелів, Боббі й Моніка шукали на лузі анемони й шафран, а Флорентіна на диво тихо сиділа собі в горішній кімнаті на дачі.
Переставляння в помешканні крамарки мало знов початися лише по обіді.
Пані Шульце-Нойберг сиділа на першому поверсі й малювала тушшю та акварельними фарбами малюнки [282] до книжки, в якій описано пригоди слоненяти. З головою поринувши в роботу, вона старанно вивела пензликом сизо-голубу кривульку. Це мав бути хобот слоненяти. Тоді, не повертаючись, обережно намацала ліворуч мисочку й понесла до рота жменьку хрумкого арахісу.
Раптом три або чотири рази підряд щось легенько луснуло. Наче хто тихенько прицмокнув.
Найдивовижніше, що на тому намальованому слоненяті враз хтозна-звідки взялися кольорові цяточки, які там не були потрібні.
Пані Шульце-Нойберг обдивилася пензлик, але його волоски лежали як слід, рівненько один коло одного, й сходилися в тонкому кінчику.
Та й жодна мисочка з акварельними фарбами не була перевернута.
Що за чудасія! Та враз перед правим оком художниці в повітрі загойдалось щось блискуче й кругле. Тоді знов почувся тихенький луск, і на повіку пані Шульце-Нойберг щось бризнуло.
Тепер вона підвела голову й побачила над собою хмарку мильних бульбашок. Звідкись із стелі спускалося все більше тих осяйних, повітряних кульок, які, танцюючи, то наближалися, то віддалялися. Художниця помітила отвір у стелі.
— Невже мильна вода стоїть на електричному котлі? — промурмотіла вона.
Мерщій відклавши пензлика вбік, вона прудко, як мишка, кинулася до драбини посеред кімнати й полізла нагору.
Коли вона заглянула до горішньої кімнати через квадратний отвір у стелі, то побачила Флорентіну. У руці в неї була склянка, яку пан Шульце-Нойберг використовував для гоління, а в роті — соломинка. Дівчинка стояла навколішки й зосереджено пускала мильні бульбашки донизу через дірку в дощаній підлозі.
— Ой, Флорентіно,— зітхнула художниця на драбині. [283]
Дівчинка так захопилась пусканням мильних бульбашок, що злякалася несподіваного вигуку, склянка випала в неї з рук, і мильна вода полилася додолу.
Пані Шульце-Нойберг зойкнула:
— Мій малюнок!
І заквапилась назад до кімнати. Та було вже запізно. З дірочки в стелі на кольоровий малюнок спадав граційний маленький водоспад.
— — Що сталося? — почулося згори. І зараз же Флорентіна злізла донизу, спотикаючись по драбині, й кинулась до робочого столу художниці. Там вона тільки й мовила: — Ой-ой! Який жах!
Слоників хобот перетворився на трикутне сизоголубе вітрило, слоникове оченятко стало схоже на карту Боденського озера в збільшеному вигляді, а хвіст обернувся в якусь надувну кулю.
— Може, з слона тепер можна зробити носорога?— запропонувала Флорентіна, відчуваючи за собою провину.
— То ж то й воно, що в книжці немає жодного носорога,— тяжко зітхнула художниця.
— Як шкода,— сказала Флорентіна. І швиденько додала: — Може, краще мені повести свою ляльку прогулятися? Тоді я вам більше не заважатиму.
— Авжеж, так буде краще,— відповіла художниця з таким похмурим виглядом, що Флорентіна тієї ж миті щезла з-перед її очей.
Щоправда, вона забула взяти з собою ляльку. Тим часом пані Шульце-Нойберг вирвала з свого блокнота для малювання новий аркуш.
До обіду Флорентіна запізнилася хвилин на двадцять. Під пахвою у неї було щось загорнуте в газету. Вона поклала той згорток на столі біля миски з картоплею і сказала:
— Ану, відгадайте, що це таке.
Замість того, щоб довго відгадувати, Боббі просто розгорнула пакунок. Та побачивши, що в ньому, скрикнула: [284]
— Боже мій!
— Що там знов таке? — сердито спитав господар дому й підвівся, щоб побачити, що там за згорток. Та як побачив, то зблід, застогнав і опустився на стілець.
— Здивувала я вас, еге ж? — вигукнула Флорентіна.
Та відповів не господар, а господиня. Вона говорила повагом, наголошуючи на кожному слові:
— Флорентіно, здохлих котів не кладуть біля мисок з картоплею! І взагалі... де ти взяла оте... оте страховисько?
Флорентіна швиденько загорнула пакунок, поклала його на сервант і сказала:
— Вона лежала посеред вулиці. А її ж треба поховати. Кожна людина заслужила собі могилу, і кицька теж.
Навряд чи можна було їй заперечити. Того пані Шульце-Нойберг мовила так лагідно, як тільки могла:
— Помий руки, дитино, й сідай до столу.
Флорентіна помила руки, щоправда, не дуже старанно, і з неабияким апетитом сіла до столу.
Господар дому, що, як усім було відомо, любив попоїсти, цього разу не їв нічого. Може, то було й добре, бо Флорентіна вминала за трьох.
Після обіду неживу кицьку урочисто поховали під кущем бузку. І Флорентіна зараз же побігла до Рози Райбісль, щоб перевернути догори дном квартиру крамарки.
Тут слід сказати, що міське помешкання, в якому виростала Флорентіна, було обставлене ошатно й зі смаком.
А ще слід сказати, що Флорентіна мала хист затишно опоряджати будь-яку кімнату.
Цей хист вона проявляла тепер з таким галасом і метушнею.
Флорентіна могла влетіти вихором до крамнички саме тоді, коли пані Роза зосереджено розважувала зелене мило чи лічила в пакунок великодні марципани, і засипати її новими порадами, що й куди годилося б попереставляти [285] : шафу до спальні, комод у вітальню, а скриню — в кухню.
Та крамарка спокійнесенько лічила далі великодні марципани, відпускала покупця і аж тоді казала:
— Зараз іду, Флорентіно!
Разом з дівчинкою вона пересунула порожню шафу до спальні. Потім Флорентіна відступила на кілька кроків, а Роза Райбісль ще довгенько совалася з тією шафою туди-сюди, поки вона стала так, як сподобалося Флорентіні.
До вечора вони вдвох таки наробилися і Флорентіна дістала дозвіл лишитися ще на годинку й вибрати самій собі у крамничці щось на вечерю. Вона вибрала: сосиски, смажені оселедці, кілограм слив, консервовані маслини, великодні марципани зі сметаною.
О пів на дев'яту по неї зайшла товаришка Боббі, і на дачі вони ще з'їли на десерт тарілочку молочного супу й два копчених оселедці.
Наступного дня Флорентіна раненько побігла до крамарки переставити ті меблі, що зосталися від учора. Все йшло як по-писаному. На дванадцяту годину квартира була обставлена, й дівчинка повернулася до Шульце-Нойбергів якраз на обід.
Пообідній час вона провела з Боббі на річці. Вона поділила пакуночок пташиної їжі між двома чайками, побережником та багатьма горобцями. Моніка тим часом сиділа на дачі й разом з матір'ю розмальовувала великодні писанки.
Пан Шульце-Нойберг усамітнився в горішній кімнаті. Він теж малював — тільки рекламний плакат про картопляні галушки. Він захопився роботою і зовсім не помітив, що дружина й Моніка подалися на прогулянку. Не звернув він уваги й на те, що Флорентіна забігала по свою ляльку Мері-Гелену. Він чув якусь метушню, але вона його не обходила. У той час для нього не існувало нічого на світі, опріч картопляних галушок на голубому тлі. [286]
Він справді не міг передбачити, що Флорентіна, набивши собі ґулю об драбину, зняла її з завісів і приставила до стіни.
Отож вийшла кепська несподіванка, коли художник о шостій годині підвівся, потягнувся і, нічого не підозрюючи, хотів був злізти по драбині донизу. У нього в голові було ще повно картопляних галушок, і він не подивився собі під ноги.
Саме тієї миті його дружина й Моніка повернулися з прогулянки. Тільки-но вони відчинили двері, як просто перед їхніми очима з горища впало, горлаючи, щось здоровенне й простяглося їм під ноги.
З переляку й збентеження пані Шульце-Нойберг спитала:
— Гансе, це ти?
— Ні, це мій дух,— прошепотів потерпілий.
Та одразу ж перейшов на крик:
— Який це дурень зняв драбину?
— Мабуть, Флорентіна,— мовила Моніка.— Я бачила її з крамаркою, і вона щось торочила про ґулю й драбину.
— Знов ця Флорентіна! — застогнав потовчений плакатист.
Тоді звівся на ноги. Видно, нічого страшного йому не сталося. Боліла тільки права рука. Дружина обмацувала йому руку, а він лише скреготав зубами:
— Водоспади мильних бульбашок, падіння з горища й неживі коти! Чи буде цьому край?
Замість відповіді на його запитання через прочинені двері влетіло щось дуже схоже на живу мітлу, довге й худе, із скуйовдженою головою, спіткнулося й ляпнулось простісінько до ніг панові Шульце-Нойбергові.
Це була Флорентіна.
Ще й не підвівшись, вона вигукнула:
— Я можу, коли захочу, жити в крамарки. Ви знаєте, тітонька Роза така самітня, що комусь треба про неї [288]
дбати, тим паче, що післязавтра Великдень. Я прибігла спитатися, чи ви згодні?
— Ще б пак! — пробурчав пан Шульце-Нойберг.
Тоді здригнувся, наче хто його вжалив, обережно обмацав себе й простогнав:
— 0-о-о-ой!
Флорентіна, що, квапливо виповівши свою новину встигла вже підвестись, співчутливо глянула на нього:
— Ви хворі?
— Атож, заслаб на хитавицю, літаючи в повітрі,— сердито мовив художник і пошкутильгав до вмивальника в кутку.
— Що це з ним? — спитала Флорентіна.
— Він страх який розгніваний,— прошепотіла Моніка й показала на ляду, де не було драбини.
— Невже він...
Моніка кивнула головою, і Флорентіна жалісливо мовила:
— О боже, який жах!
Пані Шульце-Нойберг зробилася дуже лагідна й ніжно сказала:
— Збирай, Флорентіно, свої речі і завтра можеш перебиратися до крамарки.
— Чудово! — вигукнула дівчинка.— Ото крамарка зрадіє! А вас усіх я запрошую прийти післязавтра на пошуки великодніх гостинців. Ви ж прийдете, еге? (Тямущий читач, мабуть, уже помітив, що Флорентіна полюбляє слівце "еге".)
Моніка прийняла запрошення на пошуки гостинців од імені всієї родини. Пан Шульце-Нойберг буркнув од умивальника:
— Затям собі, Флорентіно, я шукаю тільки на першому поверсі! [289]
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому втретє переставляються меблі, на превелику силу відшукуються великодні гостинці та мовиться про погану кров
Наступного дня, рано-вранці, з валізою, кролячим хутром та лялькою Марі-Геленою Флорентіна перебралася до крамарки. Ніхто не подивується, як дізнається, що з крамаркою теж усяке буває. Наприклад, якщо коробка прального порошку впаде в бочку з оселедцями й перетворить маринад у піну з кільцями цибулі, це ще буде не найгірше.
Та кожному буде в дивовижу, коли він почує, що тітонька Роза Райбісль із того тільки посміювалась. Тому ми хочемо змалювати її трохи докладніше.
Тітонька Роза була така повненька й рожева, як і її ім'я.