Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа. Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на дереві в цьому лісі, сказавши: "Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш мертвий І роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком".
— А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.
— Я їх загубив,— відповів Піноккіо.
Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені. І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.
— А де ти їх загубив?
— У лісі, тут поблизу.
Після другої брехні ніс його став ще довший.
— Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.
— Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись, дерев'яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком проковтнув, коли пив ваші ліки.
Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися. Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться туди—ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало не наколов носом Феї око.
А Фея дивилася на нього і сміялась.
— Чого ви смієтеся?—збентежено запитав дерев'яний хлопчик, дуже наляканий тим, що його ніс росте й росте.
— Та сміюся з твоєї брехні.
— А звідки ви взяли, що я брешу?
— Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має короткі ноги, і та, у якої довгий ніс. Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.
Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.
XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ, ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ
Як і слід було сподіватись, Фея цілих півгодини не зважала на дерев'яного хлопчика, що плакав і репетував. Вона зробила так навмисне, щоб покарати його й відучити од поганої звички брехати, найгіршої вади всіх дітей. Та коли вона побачила, що в нього від розпачу очі лізуть на лоба,, зглянулась над ним. Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно влетіла тисяча великих птахів. Самих дятлів. Вони посідали на ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин жахливий носисько став такий, як і раніше.
— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев'яний хлопчик, витираючи очі.—Я так вас люблю!
— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.
— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?
— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.
— Справді? — вигукнув ПІноккіо, підстрибнувши з радощів.—Тоді, якщо ви дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене.
— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом І напевно зустрінеш батька.
ПіноккІо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня. А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця І Кіт. Його супутники, з якими він вечеряв у таверні "Червоний рак".
— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи хлопчика.— Звідки ти тут .узявся?
— Звідки ти взявся? — повторив Кіт.
— Це дуже довга Історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді. Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі розбійників.
— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?
— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.
— Негідники!
— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.
— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев'яний хлопчик.— Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.
І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.
— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.
Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на ній бракувало подушечок і кігтів. Він спитав:
— Що сталося з твоєю лапою?
Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:
— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього. Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він попросив у нас милостині. А в нас, як натріх, не було навіть риб'ячої кісточки. І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б'ється справді благородне серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував голод.
І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.
Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота І прошепотів йому на вухо:
— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!
— А що ти тут робиш зараз?— спитала Лисиця.
— Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.
— А де твої золоті монети?
— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в таверні "Червоний рак".
— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх на Чарівному полі?
— Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.
— Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.
— Чому?
— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не дозволять сіяти гроші.
— А далеко звідси до Чарівного поля?
— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай —дві тисячі монет і повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?
Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як І всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:
— Гаразд! Я йду з вами!
І вони рушили в дорогу.
Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося Дуриелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й срібні пера, загублені назавжди.
Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.
— А де ж Чарівне поле?
— За кілька кроків звідси.
Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі інші поля.
— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.—Тепер нахились до землі, вигреби руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..
ПІноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього залишилися, і загорнув їх землею.
— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,—набери відро води і полий землю там, де посіяв монети.
Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,— набрав води і полив те місце, де лежали його монети.
Потім спитав:
— Що ще робити?
— Нічого,—відповіла Лисиця.—Тепер ми собі підемо. Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж гнутимуться від золотих монет.
Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував Лисиці та Котові І пообіцяв їм щедрий подарунок.
— Не треба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того, що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.
По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю і пішли собі.
XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ, І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ ДО В'ЯЗНИЦІ
Повернувшись у місто, дерев'яний хлопчик почав лічити хвилину за хвилиною і коли йому здалося, що час уже наспів, подався до Чарівного поля.
Він поспішав, серце його билося все дужче й дужче — тік-так, тік-так, як великий годинник, що поспішає. В голові його роїлися веселі думки: "А що, як замість тисячі монет я знайду на дереві дві тисячі? А.може, замість двох тисяч, буде п'ять тисяч? А що, як замість п'яти тисяч — сто тисяч? Ой, яким великим багачем стану я тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев'яних коників і тисячу стаєнь, щоб розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодощів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом".
Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не видно дерева з золотими монетами. Ллє не побачив нічого. Пройшов ще сто кроків, і там нічого. Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого. Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й довго шкріб собі потилицю. В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір'ячко.
— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.
— Того, що, коли чистив пір'я, полоскотав сам себе під —крилом.
Дерев'яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.
— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити, клятий Папуго, що має означати твій сміх?
— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям І дають щахраям обдурювати' себе.
— Ти, може, маєш на увазі мене?
— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись повірив і ось лишився майже без пір'я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що чесно гр'оші можна заробити тільки власними руками й головою.
— Я тебе не розумію,— мовив дерев'яний хлопчик. Його вже брав страх.
— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкурнули щодуху геть.