I Вордсворта перевершив,
Побив би й В. самого!
Даруйте, люди, що звернув
Я трохи вбік — це в душу
Сам Бог таке мені відхнув,
Тепер я далі рушу.
Батьки! У кого є дочка
Закохана в романи,
Що бравого молодика
Жадає, наче манни,
Ви дайте гедзеві вкусить
Їй палець безтурботний,
Той самий, на який надіть
Хотіла перстень злотний.
Завикне жіночка у вас
Сім раз на день сваритись,
Як цар Давид у давній час
Завик сім раз молитись,
Хай гедзь їй сяде на язик
I богомільній мовить,
Що тільки біса тішить крик
I що пора на сповідь.
А скільки це є summum bo-
num*, то мені здається,
Що вже пора кінчати, бо
Я все сказав про гедзя.
* Найвище благо (латин.).
Сонет,
написаний на верхогір'ї
Бен Невіс
Озвися, Музо, й голосно промов
На верховині, що в тумані сліпне!
Я бачу відхлань і на ній покров
Густої мли: до неї так подібне
Все, що про пекло нам дається знать.
Вгорі — туман: це все, що знати дано
Про небеса. Внизу кругом висять
Такі ж тумани: так і ми туманно,
Ми, люди, бачимо себе самих!
Попід ногами камінь пнеться голо —
I знаю я, маленький між малих,
Що йду я по ньому, й що все навколо
Туман та камінь, і не тільки тут,
А й в світі мислі, що не знає пут!
Зимової ночі
Коли у поле млисте
Від снігу не пройти,
О деревце безлисте,
Яке щасливе ти!
Стоїш собі в негоду,
Ждеш маю-омолоду
I не боїшся льоду,
Що всі калюжі стяг.
Коли замети в полі,
Щасливе джерело!
Для тебе літа-волі
Неначе й не було!
Застигле серед лугу,
Ти не вдаєшся в тугу,
Не ремствуєш на хугу,
Що замітає шлях.
Якби ж і з нами всіми
Так діялось! Та ба:
Кого в холодні зими
Не костенить журба?
А як її зустріти,
Як самоту терпіти,
Душею збайдужіти —
Не сказано в піснях.
До сну
О ти, що втомленим даруєш добрі ліки,
Що ллєш у темряву свій дорогий бальзам,
Легкими пучками склепляючи повіки,
О заспокійнику! Як хочеш, на півслові
Перепини цей гімн і зір мені зімкни,
А ні — діжди кінця, і потім пурпурові
Виклечуй маками навколо мене сни.
Від дня рятуй мене, що не дає очам
Замгнути, сяючи стражденно в узголов'ї!
Рятуй від совісті, що у моїм кутку
Все риє, наче кріт, свій хід, давно початий,
Ключ бистро поверни у змащенім замку,
Душі принишклої шкатулу запечатай.
Голуб
Мій голуб загинув, що так я любив.
Я думав — від туги. Але від якої?
Я ж сам для тих лапок маленьких ізвив
Сілечко з найкращої пряжі тонкої.
О лапки червоні! Чому ж ви мене
Лишили на це самотіння сумне?
Ти жив беззахисно в зеленій діброві:
Чому ж не завикнув у мене, у схові?
Тобі присвятив я всю ласку свою:
Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?
Чому вночі сміявся я?
Чому вночі сміявся я? Ні в кого
Я не доб'юсь відмови: не дає
Ні Бог її, ні голос духу злого.
Звернусь до серця я, що в груди б'є.
Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!
Не озиваєшся! О тьма! О тиш!
О вічний стогін мій! Мовчать висоти,
Мовчать провалля темні — й ти мовчиш.
Чому ж сміявся я? Земних відрад
Поширює моя уява межі.
Проте я й зараз був би вмерти рад:
Хай гордий стяг життя злетить із вежі!
Красу, Поезію і жар сердець —
Все топче Смерть. Смерть — усьому вінець.
La belle dame sans merci
"Нещасний, чом ти помарнів,
Чом день у день блукаєш сам?
Зів'яв комиш, у лісі змовк
Пташиний гам.
Нещасний, що тебе в'ялить,
Чому ти сохнеш, як трава?
Набила білка свій ванькир,
Пройшли жнива.
Я бачу лілію бліду
Твого чола, де жар і піт;
Жовтіє на щоках твоїх
Рожевий цвіт".
"Зустрів я панну у лугах,
Красу гаїв, дитину фей;
З-під довгих локонів палав
Огонь очей.
Я вбрав ту панну у квітки
Від голови до білих ніг;
Кохання в погляді її
Я постеріг.
Я посадив її в сідло
I біля неї все забув,
Бо дивну співанку із уст
її почув.
Вона для мене дикий мед,
Солодкий корінь добула;
В її нечуваних словах
Любов була.
Вона ввела мене в свій грот,
I сум їй серце огорнув,
I поцілунком дикий зір
Я їй зімкнув.
Ми спали поряд у моху,
I там я сон побачив... Ах!
Останній мій, останній сон
У цих лугах!
Я бачив пишних вояків,
Блідих, як смерть, легких, як мла;
Я чув: "La belle dame sans merci
Тебе звела".
Я бачив висохлі уста,
В яких темнів і зяяв жах,
I я прочнувсь, і опинивсь
У цих лугах.
Тому-то я й зостався тут,
Тому й блукаю в полі сам,
Хоч голо скрізь і в лісі змовк
Пташиний гам".
Сонет про сонет
Коли судилась рим кайданна міра
I нашій мові, й музиці трудній
Сонетовій, як пута, що Персей
Зняв із красуні перед лігвом звіра,—
Піклуймось про Поезію, чи їй
Не сплетемо ладнішої обнови
Для босих ніг — і в затишку ночей
Доскіпуймось, чи все дарує ліра,
Що пильний слух передчуває твій.
Пильнуймо звук і склад — набуток цей
Розкішніший, аніж Мідаса схови;
Звільнім од листя жовклого вінок;
Коли ж не вільна Муза, хай окови
Собі із власних виплете квіток.
Два сонети про славу
1
У слави теж дівочі примхи є:
Відкинувши настійне женихання,
Вона своє непрохане кохання
Байдужому частенько віддає.
Вона — циганка: ти їй душу звір,
А їй нічого — відійшла й забула;
Кокетка юна, що зізнань не чула,
Що в кожнім шепті чує поговір.
Вона — циганка із Єгипту, віть
Із дерева ревнивця Потіфара.
Закохані поети, появіть
Свою зневагу їй! Це буде кара
Така для неї, що сама до вас
Вона повернеться у добрий час.
2
Так не буває, щоб і кози ситі,
і сіно ціле.
(Прислів'я)
О, як себе виснажує й тривожить
Незадоволений земним буттям,
Що торсає життя своє, як зошит,
Шинкуючи незайманим ім'ям!
Де слива, синяві своїй не рада?
Де лілія, що в'яне самохіть?
Болотним смородом яка наяда
Свій тихий грот захоче отруїть?
Пахтять квітки у луках і в гаю,
Що так бджола їх працьовита любить;
Не тратить слива синяву свою,
I в чистім озері не видно твані:
Чому ж людина в марному змаганні
Терзає світ увесь і душу губить?
Ти кажеш — любиш
Ти кажеш — любиш... Але так,
Як черниця, що мугиче
Свій акафіст, поки дзвін
До вечірні кличе.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А сама —
Все холодна та понура,
Як черниця, що постить
Довгий піст Амура.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А уста
Від цілунку держиш далі,
Ніж од хвиль у глибині
Держаться коралі.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А рука,
Наче мармур, не тепліє,
Не затискує мою,
Що вся палає-мліє.
Люби ж, люби мене!
Скажи хоч слово, та з вогнем!
Дай уста палкі, безжурні!
Спопели мене — й сховай
У себе в серці-урні!
Люби ж, люби мене!
Вечеря закоханих
"Віршована нісенітниця"
з листа до Джорджа Кітса
Сидять сумні, очима млосно блудять,
Щипають хліб, і чай зітханням студять,
I тратять пам'ять, і вже просто так
Сидять, забувши про вечерю й смак.
Бач, руки склали — от де щастя людям!
Хай гасне піч, ніхто не встане, жде,
Тому-то й Бетті з вугіллям не йде.
Зненацька муха у молочник пада.
Невже не визволить її громада?
О ні: пан Вертер ложкою, стеблом,
Сягнув у молоко — і вже столом
Вона повзе, радіючи обстою,
І мокру стежку довжить за собою.
Ромео, встань, до щипців досягни,
Бо вже свічки чадять. Але ж вони
Віщують саван! Ах, я недотепа:
Мені ж у сьомий, що за цирком, треба!
Жаль, жаль, а добрий маєте сурдут!
Де ваш кравець живе? Десь там... чи тут.
О, вибачте! Я втратив пам'ять — через —
Ну, як його... Де мій кравець? Я ще раз
Повторюю: не знаю. Що за спіх?
Він в Оппінгу — забрав би чорт усіх!
Сонет
День проминув, а з ним — і всі його розкоші:
М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів
Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,
I стан довершений, що з хвилювання млів.
Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!
Де ж та краса тепер? Немає — й не шукай:
Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,
Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай —
Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,
Коли святковий день або святкова ніч
Пахущим пологом закритого Кохання
Згущає сутінки для потаємних стріч,—
Мені ж дарує сон за те, що я канони
Йому весь день читав, за піст мій і поклони.
Рядки до Фанні
Як із очей моїх прогнать
Сліпучий образ твій?
Одна-єдина
Минулася з побачення година!
I доторк має пам'ять. О, порадь,
Як вирвати її, як розтоптати,
Щоб знову вільним стати?
Таким, як був, коли очей блакить
Могла мене привабить-приманить
Лиш на коротку мить;
Як муза в мене — хоч перістокрила,
Хоч худосила,
Хоч небагата мислями в ті дні —
Без ремства підкорялася мені
I божеством здавалася у хорі
Божественнім. О, що за птах у морі
Замислений поет, коли з висот
Він дивиться на муки вічних вод!
О, як тепер
Мені тих пер
Линялих назбирать — і полетіти
Під небо знов,
I трепетну любов
Покинути внизу, де трави й квіти?
Ковтнуть вина? О ні, це низько, це —
Обманливе слівце,
Підсунуте в канон, де славиться любов.
Ні, смак його приємний тільки в щасті,
О, як вернути мир,
Коли навколо — вир
Страшних негод, що душу рвуть на часті?
I як забути цей проклятий край,
Де друзі — під замком, де їм одчай
У вічі дивиться, одчай і злидні;
Цю чорну пустку, де з брудних верхів
До океанських ринуть берегів
Нудні річки, водяникам не знані;
Де злі вітри, безлегітні, в тумані
Великих вод свою морозну лють
Насталюють; де в хащах не живуть
Дріади полохливі; де травиці
Не вистачить напастися телиці;
I де Природа, тонучи в пітьму,
Здається, зраджує себе саму.
Де б сонця взяти,
Щоб цю пекельну тінь назавжди зняти?
Та от зі сходу, з повівом тепла,
Моя зоря зійшла!
О, дай душі спочити
Ще раз на сяйних персах! Оточити
Рукам-тюремникам — і в ніжний бран
Узяти з мукою твій стан!
Щоб подих твій, твій незабутній голос
Пройняв захопленням мій кожний волос!
О, мук солодких рай!
Ще дай уста твої! Дай, дай!
Ні, годі, годі! Досить, як мені
Ти з'явишся у сні!
Сонет до Фанні
О змилуйся, о згляньсь і полюби
Любов'ю доброю, без мук Тантала,
Простою й щирою, без боротьби,
Безплямною, без маски й покривала!
О дай себе — всю, всю! Цю вроду, сміх,
Цей вид, ці губи, над усе солодші,
Ці перса, де тремтять мільйони втіх,
Ці ніжні руки й ці небесні очі!
І душу всю віддай мені — з жалю
Віддай до крихти, бо інакше згину
Або, твій раб нещасний, загублю
Свій шлях у світі й розумом порину
У нечуття — і, звикши до тенет,
Забуду гордості своєї злет.
Падіння Гіперіона
(Уривок)
За мить до смерті я ступив на сходи
Закляклою ногою; і життя,
Здавалося, влилось крізь пальці в мене,
Я вгору йшов — так ангели з муріжка
По сходинках колись летіли в небо.
"Могутня! — крикнув я, ковчег рогатий
Побачивши.— Хто я, щоб вік мій довжить?
Хто я, щоб знову обминула смерть
Блюзнірську річ мою?"
I з-під запони
Сказала тінь: "Ти смерть і воскресіння
Пізнав до строку;взважившись на це,
Ти врятувавсь; ти свій кінець відрочив".
"Пророчице! — я знов: — Як ласку маєш,
Зніми мені з очей душі полуду".
"На верховину цю,— сказала тінь,—
Піднятись може тільки той, хто близько
Бере до серця всі нещастя світу.
А ті, що гавані собі шукають,
Де б незворушно дні свої проспати,
Коли в цей храм і зайдуть випадково,
Згниють на сходах цих, де й ти вже був
Наполовину стлів".
Так м'яко голос
Її звучав, що зваживсь я іще раз
Озватися: "Хіба немає тисяч
Людей на світі, що готові вмерти
За ближнього, що велетенські муки
Усього світу чують, навіть більше —
Для людства бідного, немов раби,
Насущний загорьовують? Я б мав тут
I їх зустріти.