Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!
З цими словами бездоганно вдягнений, при перев'язі, мушкетер твердим кроком увійшов до кабінету. Схвильований до глибини серця цим доказом мужності, пан де Тревіль кинувся йому назустріч.
— Я сказав цим панам, — мовив він, — що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери — найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!
І, не чекаючи, поки Атос відповість на цей доказ прихильності, пан де Тревіль схопив його праву руку і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри все своє самовладання, аж сіпнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.
Присутні були настільки вражені появою Атоса, про поранення якого, незважаючи на таємницю, знали всі, що ніхто й не подумав зачинити двері. Гомін задоволення заглушив останні слова капітана мушкетерів, і кілька радісно збуджених облич зазирнуло між портьєрами. Зрозуміло, пан де Тревіль одним гострим словом міг би вгамувати порушників етикету, але враз він відчув, що Атос судорожно вчепився в його руку. Глянувши на нього, Тревіль зрозумів: Атос от-от знепритомніє. У ту ж мить мушкетер, який напружував усі сили, аби не виказати страждання, не витримав болю і, наче мертвий, упав на паркет.
— Хірурга! — вигукнув пан де Тревіль. — Мого або королівського, найкращого! Хірурга! Бо, чого доброго, мій хоробрий Атос помре.
На крик пана де Тревіля всі кинулись до його кабінету і з'юрмилися навколо пораненого — капітан мушкетерів і на думці не мав зачиняти від будь-кого двері. Та їхня запопадливість була б марною, якби лікар не знайшовся в самому будинку; розштовхавши натовп, він підбіг до непритомного Атоса й зажадав, щоб його негайно перенесли до сусідньої кімнати, далі від цього гамірливого виру. Пан де Тревіль відчинив двері й провів Портоса та Араміса, які винесли свого товариша на руках. Хірург зайшов останнім, і двері за ним зачинилися.
Тієї ж миті в кабінеті пана де Тревіля, перед яким взагалі всі трепетали, стало так само гамірно, як у передпокої. Присутні розмовляли, не стишуючи голосів, вигукували, кричали, лаялись, сварилися й посилали кардинала з його гвардійцями під три чорти.
За хвилину повернулися Портос та Араміс; біля пораненого лишились тільки пан де Тревіль і хірург.
Нарешті з'явився й пан де Тревіль. Атос прийшов до тями; хірург сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо той знепритомнів тільки від втрати крові.
Пан де Тревіль зробив знак, і всі вийшли; лише Д'Артаньян добре пам'ятав про свою аудієнцію і з упертістю справжнього гасконця стояв, не рухаючись з місця.
Коли двері зачинилися, пан де Тревіль обернувся й опинився сам на сам з юнаком. Усе щойно пережите порушило спокійний плин його думок. Він спитав про мету приходу впертого відвідувача. Та коли Д'Артаньян назвав себе, пан де Тревіль тої ж миті згадав усі останні події й одразу збагнув, що мав вислухати юнака.
— Пробачте, — сказав він усміхаючись, — пробачте, мій любий земляче, але я про вас і справді забув. Кажіть, чого ви хочете: капітан — такий самий батько сімейства, як і всі інші, тільки у нього більше відповідальності, ніж у звичайного батька. Солдати — дорослі діти. Та оскільки я вимагаю, щоб накази короля, і особливо накази пана кардинала, виконувались…
Д'Артаньян не зміг приховати усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що його співрозмовник — хлопець розумний, і звернув розмову на інше:
— Я дуже любив вашого батька. Що можу я зробити для його сина? Кажіть швидше, бо мені мій час не належить.
— Добродію, — відповів Д'Артаньян, — залишивши Тарб і приїхавши сюди, я сподівався просити, в ім'я тієї дружби, про яку ви щойно згадали, плащ мушкетера; але після всього того, що мені довелося побачити тут за останні дві години, я зрозумів: така милість аж надто велика для мене, і навряд чи я будь-коли її заслужу.
— Це й справді милість, юначе, — зауважив пан де Тревіль. — Хоч щодо вас, можливо, й не така надмірна, як ви думаєте або як удаєте, що думаєте. В усякому разі, один з указів його величності передбачає подібний випадок; хоч мушу зауважити — на жаль, ніхто не може стати мушкетером перш, ніж пройде попереднє випробування в кількох походах, уславить себе якимсь блискучим подвигом або прослужить два роки в іншому полку, не такому привілейованому, як наш.
Д'Артаньян мовчки вклонився. Тепер йому ще дужче захотілось надягти форму мушкетера — адже він дізнався, як важко цього досягти.
— Але, — вів далі Тревіль, зупинивши на своєму землякові такий проникливий погляд, що можна було подумати, наче він і справді хоче прочитати геть усе, що таїлося в Д'Артаньяновому серці, — але, з поваги до вашого таточка, а мого, як я вам казав, давнього приятеля, я дуже хотів би допомогти вам, юначе. Наші беарнські хлопці здебільшого не такі вже й багаті, і я сумніваюсь, щоб це становище могло різко змінитися відтоді, як я залишив рідний край. Гадаю, ви не так уже й рясно привезли з собою грошей, щоб їх вистачило на життя.
Д'Артаньян гордо випростався, немов бажаючи показати, що він ні в кого не проситиме милостиню.
— Гаразд, гаразд, юначе, — вів далі Тревіль, — мені добре відомі ці пози. Я й сам приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені, але якби хтось насмілився сказати, що я неспроможний купити Лувр, я не вагаючись схрестив би з ним шпаги.
Д'Артаньян випростався ще дужче; завдяки продажу коня він починав свою кар'єру, маючи на чотири екю більше, ніж пан де Тревіль, починаючи свою.
— Я тільки кажу, що вам треба зберегти свої гроші, хоч би їх було й багато. До того ж вам слід вдосконалюватись у володінні зброєю, як це личить кожному дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа до управителя Королівської академії[58], і завтра він прийме вас без усякої винагороди. Не відмовляйтесь від цієї маленької послуги. Наші найродовитіші та найбагатші дворяни часто марно домагаються, щоб їх зарахували туди. Ви вчитиметесь їздити верхи, фехтувати й танцювати; ви познайомитесь з цікавими й розумними людьми і час од часу приходитимете до мене, щоб розповісти про свої справи або коли вам буде потрібна моя допомога.
Хоч як погано Д'Артаньян розумівся на придворних манерах, проте він помітив холодок зустрічі.
— На жаль, добродію, — мовив він, — я тільки тепер зрозумів, як мені бракує рекомендаційного листа, що його передав для вас мій батько.
— Ай справді, — відповів пан де Тревіль, — я здивований, що ви рушили в таку далеку подорож, не захопивши з собою єдиного скарбу, цього неодмінного скарбу всіх беарнців.
— Я його мав, добродію, і, хвала Богові, він був у повному порядку! — вигукнув Д'Артаньян. — Але його в мене підступно викрали.
І юнак розповів про події в Менгу, змалювавши якнайдокладніше незнайомого дворянина, — і все це з таким щирим запалом, що пан де Тревіль замилувався.
— Дивна історія, — сказав він, подумавши трохи. — Отже, ви голосно говорили про мене?
— Так, добродію, я й справді вчинив цю зухвалість; але зважте самі — ваше ім'я мало служити мені щитом у дорозі. Повірте — мені доводилося досить-таки часто ним прикриватись.
Лестощі в ті часи вживались на кожному кроці, і пан де Тревіль любив фіміам на менше за будь-якого короля або кардинала. Він не міг стримати задоволеної усмішки, але за мить знову споважнів і знов повернув розмову до подій у Менгу.
— Скажіть, — спитав він, — чи не було у цього дворянина невеличкого шраму на скроні?
— Так, ніби подряпина від кулі.
— Він показний?
— Так.
— Високий на зріст?
— Так.
— З блідим обличчям і чорнявим волоссям?
— Так, так, це він. Звідки ви його знаєте? О добродію! Якщо я його колись знайду, — а я знайду його неодмінно, запевняю вас, хай навіть у пеклі…
— Він чекав на жінку? — вів далі Тревіль.
— Принаймні він поїхав тільки після того, як сказав кілька слів тій, на кого чекав.
— Вам невідома тема їхньої розмови?
— Він передав їй скриньку, сказав, що в ній всі інструкції, і порадив відкрити скриньку лише в Лондоні.
— Ця жінка була англійкою?
— Він називав її міледі.
— Це вона! — прошепотів Тревіль. — Це вона! А я гадав, що він іще в Брюсселі!
— О добродію! — вигукнув Д'Артаньян. — Якщо ви знаєте цього зухвальця, скажіть мені, хто він і звідки, і я вважатиму, шо ви мені нічого не винні, навіть забуду про вашу обіцянку зробити мене мушкетером! Бо перш за все я мушу йому помститися.
— Ні в якому разі, юначе, — заперечив Тревіль. — Якщо ви зустрінетеся з ним, то навпаки, перейдіть на той бік вулиці! Не наражайтеся на цю скелю: вона розчавить вас.
— І все-таки, — сказав Д'Артаньян, — якщо я коли-небудь його зустріну…
— А тим часом, — перебив Тревіль, — послухайте моєї поради й не шукайте його.
Раптом Тревіль замовк, уражений несподіваною підозрою. Чи не приховується зрада за цією страхітливою ненавистю, яку так одверто виказує молодий чоловік до людини, котра викрала, — а чи ймовірно це? — лист його батька? Чи не підісланий цей юнак його високопреосвященством? А може, він навмисне прийшов сюди, щоб заманити його, Тревіля, в пастку? Чи не є цей Д'Артаньян емісаром[59]кардинала, якого намагаються ввести в його дім, щоб скористатися з його довіри і занапастити згодом так само, як його високопреосвященство вже тисячі разів робив з іншими? Пан де Тревіль ще пильніше глянув на Д'Артаньяна. Вираз обличчя цього юнака, що іскрилося лукавим розумом і вдаваною покірністю, не дуже заспокоїв капітана мушкетерів.
"Мені, правда, відомо, що він гасконець, — подумав пан де Тревіль. — Але він може бути ласкавим не тільки до мене, а так само й до кардинала. Ну що ж, треба випробувати його".
— Мій друже, — поважно сказав він Д'Артаньянові, — історія викрадення листа, як на мене, цілком вірогідна, і я хочу виправити холодність, яку ви могли помітити в моєму прийомі. Як синові свого давнього друга, я мушу розкрити вам деякі таємниці нашої політики. Король і кардинал — найкращі друзі; їхні вдавані суперечки служать лише для того, щоб увести в оману дурнів. Але я не хочу, щоб мій земляк, гарний молодець і сміливець, створений для успіху, став жертвою всіх цих хитрощів і пошився б у дурні, як багато інших, що скрутили собі на цьому в'язи. Завважте — я щиро відданий цим двом могутнім володарям, і кожен мій вчинок має на меті лише служіння королю та панові кардиналу, одному з найвизначніших діячів, яких коли-небудь знала Франція.