Вона перемовилась із Сіддхартхою жартом, поцікавилася, чи він обідав і чи правда це, що самани ночують у лісі самі і їм не вільно мати коло себе жінок. Розмовляючи, вона наступила лівою ногою на його праву й гойднула станом — так роблять жінки, коли хочуть спокусити чоловіка на любовну втіху, що її у трактатах називають "вилізання на дерево". І Сіддхартха відчув, як у нього заграла кров, і в цю мить йому пригадався сон, і він нахилився до жінки й поцілував самими губами її брунатні соски. А коли підвів погляд, то побачив усміхнене, застигле в чеканні обличчя й примружені, сповнені жаги очі.
І Сіддхартха відчув, як у ньому також ворухнулась жага, ворухнулися муки плоті; але він ще ніколи не торкався жінки й на мить завагавсь, хоч руки його вже ладні були обійняти незнайому. І ту ж мить він здригнувся й почув внутрішній голос, і той голос сказав йому "ні". І враз усі чари на усміхненім обличчі молодої жінки розтанули, і Сіддхартха побачив перед собою вже тільки вологий погляд хтивої самиці. Лагідно погладив він розчаровану жінку по щоці, відвернувсь і на її очах хутко зник у бамбуковім переліску.
Надвечір цього самого дня Сіддхартха нарешті прийшов до великого міста й непомалу зрадів, бо вже знудився за людьми. Довго він жив у лісах, а солом'яна хижа в перевізника, де юнак ночував напередодні, була в нього за стільки років першим дахом над головою.
Перед містом, біля одного мальовничого, обнесеного огорожею гаю розваг трапився мандрівникові невеликий гурт слуг та служниць із кошиками. Посеред гурту в гарному оздобленому паланкіні, що його несли четверо слуг, на червоній подушці під строкатим дашком від сонця сиділа жінка, господиня. Сіддхартха став при вході до гаю і задивився на цю процесію; він споглядав слуг, служниць і кошики, споглядав паланкін і побачив у ньому жінку. Під високо підібраними косами юнак розгледів ясне-ясне, ніжне-ніжне, розумне-розумне обличчя, яскраво-червоні, немов щойно розламана смоква, вуста, доглянуті й наведені високими дугами брови, розумні та пильні темні очі, світлу довгу шию, що виглядала із золотисто-зеленої сукні, довгі й тонкі, унизані широкими золотими браслетами світлі руки.
Побачив Сіддхартха, яка вродлива ця жінка, і серце його аж засміялось. І коли паланкін порівнявся із ним, юнак низько вклонився, а як випроставсь, то подивився в чарівне ясне обличчя, спробував щось прочитати в розумних, увінчаних високими бровами очах і вдихнув незнайомі пахощі. Всміхнулась йому вродливиця, ледь помітно кивнула головою і зникла в гаю; за нею посунули й слуги.
"Ось як я входжу до цього міста — під чарівним знаменням!" — промайнуло в Сіддхартхи. Йому кортіло відразу ступити до гаю, але він завагався й аж тепер пригадав, як служниці та слуги розглядали його при вході — зневажливо, підозріливо, аж із відразою.
"Я ще самана, — подумав Сіддхартха, — все ще самана. Аскет і жебрак. Не такий я повинен бути, не таким я ввійду до гаю". І він усміхнувся.
У першого ж чоловіка, що трапивсь йому дорогою, юнак розпитав про гай і про те, як звати жінку. Він довідавсь, що це — гай Камали, славетної куртизанки, і що, крім гаю, вона має й будинок у місті.
Аж тоді ступив Сіддхартха до міста. Нарешті він мав мету.
Простуючи до мети, він ішов туди, куди його вели вулички, пірнав у людські потоки, застигав на майданах, відпочивав на кам'яних сходах біля річки. Надвечір Сіддхартха спізнався з помічником цирульника, якого вперше побачив за роботою в затінку під склепінням, потім — у храмі Вішну, де хлопець моливсь, і якому повідав історію про Вішну й Лакшмі. Заночував Сіддхартха в човнах на річці, а рано-вранці, до того ще, як перші клієнти прийшли до цирульні, попросив того хлопця, щоб зголив йому бороду, підстриг, зачесав його і змастив чуба запашною олією. Після цього Сіддхартха пішов до річки й скупався.
А коли надвечір вродливиця Камала прибула в паланкіні до гаю, Сіддхартха стояв уже біля входу. Він уклонився, і куртизанка кивнула йому головою у відповідь. Потім Сіддхартха підкликав слугу, що йшов у процесії останнім, і попросив переказати господині, що з нею хоче побалакати молодий брахман. Згодом слуга повернувся й сказав, щоб Сіддхартха ішов за ним. Слуга мовчки провів юнака до альтанки, де на канапці лежала Камала, й залишив їх самих.
— То не ти вітався зі мною вчора коло воріт? — спитала Камала.
— Так, я побачив тебе ще вчора і привітався з тобою.
— А хіба вчора ти не мав бороди й довгого чуба в пилюці?
— Так, твого ока ніщо не уникло, все ти помітила. Ти бачила Сіддхартху, брахманського сина, що пішов з дому, став саманою і був ним цілих три роки. Одначе тепер я звернув з тої стежки й прийшов до міста. І перша, кого я зустрів ще перед містом, була ти. І прийшов я сюди, о Камало, щоб сказати тобі про це! Ти — перша жінка, з якою Сіддхартха розмовляє, не опускаючи погляду. Тепер я, коли побачу вродливу жінку, не потуплю очей ніколи вже!
Всміхнулася Камала й погралась павиним віялом. А тоді поспитала:
— І Сіддхартха прийшов сюди, щоб мені тільки про це сказати?
— Щоб сказати про це і скласти тобі подяку за твою красу. І якщо не буде тобі неприємно, Камало, то я хочу просити тебе, щоб ти стала моєю подругою і вчителькою, бо я ще нічого не знаю в мистецтві, в якому ти вельми майстерна.
І Камала засміялася гучно.
— Друже мій, зі мною ще не бувало, щоб до мене приходив із лісу саман а й просився в науку! Зі мною ще не бувало, щоб до мене приходив самана із довгим чубом і в старій та подертій настегенній пов'язці! Багато юнаків навідується до мене, є серед них і брахманські сини, але ж вони приходять ошатно вбрані, у гарних черевиках, і чуби в них приємно пахнуть, а в гаманцях є гроші. Отакі юнаки ті, самано, що ходять до мене!
І відповів Сіддхартха:
— Ось я й учуся в тебе, Камало. І почав це робити ще вчора. Я вже зголив собі бороду, зачесав і змастив свого чуба. Тепер, о прекрасна, мені бракує вже не багато: гарної одежі, вишуканих черевиків та гаманця з грішми. Знай же: Сіддхартха поклав був домогтися більшого, аніж такі дрібниці, і він його домігся. Як же мені не домогтися тепер того, що я намислив учора, — стати другом твоїм і навчитися в тебе утіх кохання! Ти ще сама побачиш, Камало, який тямовитий із мене учень. Я навчивсь куди важчого, ніж те, чого маєш навчити мене ти. То невже ж тобі мало такого Сіддхартхи, який оце є,— з напомадженим чубом, але без одежі, без черевиків і без грошей?
Засміялась Камала і вигукнула:
— Ні, любий, такого ще мало! Сіддхартха повинен мати одежу — ошатну одежу, і черевики — гарні черевики, і багато грошей у калитці. І щоб він носив Камалі подарунки! Тепер зрозумів ти, самано з лісу? Тепер ти утямив?
— Ще й як утямив! — вигукнув Сіддхартха. — Як же мені не втямити того, що промовляють такі вуста! Твої вуста, Камало, — мов щойно розламана смоква. Але й у мене вуста червоні та свіжі, вони пасуватимуть до твоїх, ось побачиш! Одначе скажи, чарівна Камало, невже ти зовсім не боїшся самани з лісу, що прийшов учитись кохання?
— Чом же я маю боятись самани, дурного самани з лісу, який жив серед шакалів і якому й невтямки, що таке жінка?
— О, цей самана дужий, він не знає страху і може тебе, юна красуне, присилувати!
— Ні, самано, цього не боюсь я. Хіба хоч один із саман, а чи з брахманів коли-небудь боявся, що хтось прийде, схопить його й силоміць забере в нього вченість, благочестя і глибокодумність? Ні, бо все це належить йому, і він віддає тільки те, що хоче, й тільки тому, кому хоче. Те саме, достоту те саме і з Камалою та втіхами кохання. Рожеві й чарівні в Камали вуста, але спробуй припасти до них проти її волі, і тобі не дістанеться й краплі від їхньої насолоди. А як же вони вміють дарувати насолоду!.. Ти тямовитий, Сіддхартхо, тож затям собі й таке: кохання можна випросити, купити, дістати в подарунок, стріти на вулиці, однак силоміць його не візьмеш. Отож ти обрав не той шлях, самано. Ні, шкода було б, якби такий славний юнак, як ти, узявся до діла не з того боку.
Сіддхартха всміхнувсь і вклонився.
— Так, шкода було б, Камало, ти правду сказала! Це було б дуже шкода! А я не хочу втрачати й краплі насолоди з твоїх вуст, як не хочу й того, щоб ти втрачала насолоду із вуст моїх! Що ж, хай буде по-твоєму, домовмося так: Сіддхартха вернеться до тебе тоді, як матиме те, чого йому ще бракує, — одяг, черевики й гроші. Але скажи, о чарівна Камало, чи ти не даси мені ще одну невеличку пораду?
— Пораду? Чом не дати! Хто ж не дасть залюбки пораду бідному, темному самані, що жив у лісі серед шакалів?!
— Тож порадь, люба Камало: куди я маю податися, щоб як можна скоріш роздобути одяг, черевики та гроші?
— Це знає, мій друже, либонь, багато хто. Роби те, чого вчився, і за це люди дадуть тобі й гроші, й одежу, і черевики. Інакше бідняк грошей не добуде. А що ти вмієш?
— Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.
— І все?
— Все. Ба ні, ще вмію складати вірші. Ти подаруєш мені за вірш один поцілунок?
— Якщо вірш припаде мені до вподоби, то подарую. То що це за вірш? Сіддхартха на хвилю замисливсь, а тоді проказав:
У свій тінистий гай ішла чарівна Камала. Коло воріт уздрів її засмаглий самана, Побачив квітку лотоса — і низько уклонивсь. І вдячно Камала всміхнулася йому. "Як солодко ж, — юнак подумав, — не богам, А Камалі чарівній жертви нести".
Гучно заплескала Камала в долоні, аж на руках у неї задзвеніли золоті браслети.
— Славні ти складаєш вірші, засмаглий самано! А й справді, нічого зі мною не станеться, як подарую тобі за них цілунок.
Вона притягла поглядом Сіддхартху до себе, він нахиливсь і торкнувся губами її губів, що були немов щойно розламана смоква. Довго цілувала його Камала, і глибоко вражений Сіддхартха відчув, як вона його вчить, яка вона мудра, як полонить його, і відтручує, і приваблює знов. І збагнув Сіддхартха, що за цим першим цілунком його чекає ще довга низка продуманих і випробуваних цілунків, і кожен із них не буде схожий на решту. Важко дихаючи, Сіддхартха випроставсь, і цієї хвилини він нагадував подивованого хлопчика, що раптом у кмітив, скільки ж то на світі є мудрого й такого, чого треба навчитись.
— Які ж гарні у тебе вірші! — вигукнула Камала. — Якби я була багата, то заплатила б тобі за них золотом.