Планета спорожніла.
— А може, звірі просто перекочували куди-небудь?
— Ні, — відповів Верховцев, — не в цьому річ. У нас був розвідкатер, і ми з цікавості облетіли всю планету. Ні звірів, ні птахів. Пустка. І не ми одні цьому дивувалися. Я вам координати дам.
— Спасибі, — подякував я. — Та якщо ви більше нічого згадати не можете, тоді покажіть нам щоденники капітанів. От вони вже напевно бачили різних звірів.
— А хто вам казав про щоденники? — спитав доктор і нахилив голову.
— Наш друг археолог Громозека, — відповів я.
— Ніколи не чув. Та й навіщо вам щоденники? Я згадав про склісів. Про склісів із планети Шешинеру. Їх там сила-силенна. Мені розповідали.
— І за це теж спасибі, — сказав я.
Та мені дуже кортіло поглянути на щоденники капітанів, а доктор Верховцев чомусь щоденників показувати не хотів. Чимось ми викликали в нього недовіру.
— Будь ласка.
— А щоденники? — спитала Аліса.
— Ой, дівчинко, що вам у цих щоденниках? До речі, їх тут і нема. Вони на Фіксі. Зберігаються в архіві. Так-так, в архіві. — І доктор Верховцев ураз пожвавішав, ніби придумав вдалу брехню.
— Ну, як собі хочете, — мовила Аліса.
Доктор знітився, насунув пом'ятого капелюха на очі й сказав тихо:
— А ще ви можете побувати на базарі в Палапутрі.
— Ми там неодмінно побуваємо, — запевнив я. — Ми про нього знаємо.
— Тоді я вас проведу, — сказав доктор.
Він підвівся і повів нас поміж ящиками й контейнерами до виходу з бази. Він ішов швидко, наче боявся, що ми передумаємо і не полетимо.
Ми повернулися до пам'ятників. Зупинилися біля них.
— А що сталося з Другим капітаном? — запитав я.
— Він загинув, ви ж знаєте, — відповів Верховцев.
— Нам сказали, що він пропав безвісти.
Доктор Верховцев знизав вузенькими плечиками.
— А можна знайти Першого капітана? — не здавався я. — Він живий?
— Так, працює десь у космосі.
— На проекті "Венера"? Але ж там кілька тисяч чоловік.
— Ви ж самі знаєте, як його шукати. І нічого ви від мене більше не почуєте.
— Ну що ж, — сказав я тоді, — спасибі за гостину. Ми, правда, думали, що зустріч буде іншою.
— Я теж так думав, — відповів Верховцев.
— Може, коли напишете роман, надішлете нам примірник?
— Я не пишу романів! Не вмію! Хто це вигадав?
— Я говорю про той роман, заради якого ви літали місяць тому до розвідників на Малий Арктур і допитувалися в них, як збудована "Синя чайка".
— Що? — Доктор Верховцев замахав руками. — Яка "Синя чайка"? Які розвідники? Я там півроку вже не був!
— Ну добре, добре, — сказав я, бачачи, що доктор зовсім розгубився. — Ми не хотіли вас образити.
— Отож-бо, — мовив Верховцев. — Летітимете мимо — заходьте, завжди буду радий вас бачити. Особливо оце чарівне дівчатко.
Він простяг руку, щоб погладити Алісу по голові, але вона відійшла на крок убік, і докторова рука повисла в повітрі.
— Отже, не забудьте, — нагадав він, зупинившись біля монумента трьох капітанів. — Скліси на Шешинеру і загадка Порожньої планети.
— Спасибі, докторе, — відповів я. — Ми не забудемо.
Розділ 6
КУЩИКИ
Доктор довго стояв на тлі велетенських кам'яних капітанів і махав капелюхом. Золоті промені призахідних сонць освітлювали його, і здавалося, що він теж статуя, тільки менша за інші.
— А-а-а-а! —долинув зненацька до нас далекий крик.
Ми обернулися.
Доктор біг до нас, загрузаючи в піску.
— За-бу-ув! — гукав він. — Зовсім забу-ув!
Доктор підбіг до нас і хвилини зо дві намагався відсапатись, увесь час починаючи ту саму фразу, але дихання не вистачало, щоб її закінчити.
— Ку... — говорив він. — Біля па...
Аліса спробувала допомогти йому.
— Курка? — спитала вона.
— Ні-і... ку-ущики. Я... забув про кущики сказати.
— Які кущики?
— Стояв біля самісіньких кущиків і забув про них сказати.
Доктор показав на пам'ятник Третьому капітанові. Навіть звідси, здаля, було видно, що біля ніг у капітана скульптор зобразив розкішний кущ, старанно випилявши з каменю його гілки і листя.
— А я думала, що це просто для краси, — сказала Аліса.
— Ні, це ж кущик! Ви ніколи не чули про кущики?
— Ніколи.
— Тоді послухайте. Лише дві хвилини... Коли Третій капітан був на восьмому супутнику Альдебарана, він заблудився в пустелі. Ні води, ні їжі — нічого. Але капітан знав: якщо він не дійде до бази, корабель загине, бо всі члени екіпажу лежали, вражені космічною лихоманкою, а вакцина була тільки на базі, на порожній, покинутій базі в горах Сьєрра-Барракуда. І ось, коли капітан зовсім знесилів і шлях загубився в пісках, він почув віддалений спів. Спочатку капітанові здалося, що це галюцинація. Та він усе-таки зібрав останні сили і пішов у напрямку звуків. Через три години він доповз до кущиків. Кущики ростуть у тих місцях довкола невеликих водойм, і перед піщаною бурею їхнє листя треться одне об одне, видаючи мелодійні звуки. Здається, що кущики співають. Ось так кущики в горах Сьєрра-Барракуда своїм співом показали капітанові дорогу до води, дали змогу перечекати страшну піщану бурю і врятували життя вісьмом космонавтам, які гинули від космічної лихоманки. На честь цієї події скульптор на пам'ятнику Третьому капітанові зобразив кущик. Отож, я думаю, вам варто заглянути на восьмий супутник Альдебарана і в горах Сьєрра-Барракуда знайти кущики. Крім того, Третій капітан казав, що ввечері на кущиках розпускаються великі ніжні квіти. Вони світяться.
— Спасибі, докторе, — сказав я. — Ми неодмінно постараємося знайти ці кущики і привезти їх на Землю.
— А вони можуть у горщиках рости? — спитала Аліса.
— Напевно, — відповів доктор. — Але, правду кажучи, я ніколи кущиків не бачив — вони дуже рідкісні. І зустріти їх можна тільки біля джерела аж у центрі пустелі, що оточує гори Сьєрра-Барракуда.
...Система Альдебарана лежала неподалік, і ми вирішили знайти кущики і, якщо це можливо, послухати їхній спів.
Вісімнадцять разів наш космокатер облетів усю пустелю, і лише на дев'ятнадцятому заході ми угледіли в глибокій улоговині зелень. Розвідкатер знизився над піщаними барханами, і ми своїми очима побачили кущі довкола джерела.
Кущі були невисокі, мені до пояса, вони мали довге, сріблясте зісподу листя і досить коротке, товсте коріння, яке легко виходило з піску. Ми обережно викопали п'ять кущів, вибираючи ті, на яких знайшли пуп'янки, насипали у великий ящик піску і перенесли наші трофеї на "Пегас".
Того самого дня "Пегас" стартував із пустельного супутника і взяв курс далі. Тільки-но кінчився розгін, я почав готувати до зйомок камеру, бо сподівався, що на кущах невдовзі розпустяться світляні квіти, а Аліса приготувала папір і фарби, щоб ці квіти замалювати.
І в цю мить ми почули тихий, милозвучний спів.
— Що таке? — здивувався механік Зелений. — Я не вмикав магнітофона. Хто увімкнув? Чому мені не дають відпочити?
— Це співають наші кущі! — закричала Аліса. — Насувається піщана буря?
— Що?'— здивувався Зелений. — Звідкіля в космосі може бути піщана буря?
— Ходімо до кущів, тату, — зажадала Аліса. — Поглянемо.
Аліса побігла в трюм, а я трохи затримався, заряджаючи камеру.
— Я теж сходжу, — сказав механік Зелений. — Ніколи не бачив співучих кущів.
Я запідозрив, що насправді йому кортить заглянути в ілюмінатор, бо він побоюється, а раптом таки насувається піщана буря.
Щойно я скінчив заряджати камеру, як почув крик. Я впізнав Алісин голос.
Я покинув камеру в кают-компанії і побіг мерщій униз, до трюму.
— Тату! — кричала Аліса. — Ти тільки поглянь!
— Рятуйте! — галасував механік Зелений. — Вони йдуть!
Ще кілька кроків — і я підбіг до дверей у трюм. У дверях я зіткнувся з Алісою й Зеленим. Точніше, я наскочив на Зеленого, який ніс на руках Алісу. Він був переляканий, борода розвівалася, наче од вітру.
На порозі з'явилися кущики. Видовище було й справді жахливе. Кущики вилізли з наповненого піском ящика і, важко переступаючи на коротких потворних коренях, рухались на нас. Вони йшли півколом, погойдуючи вітами, пуп'янки розкрились, і поміж листям горіли, наче зловісні очі, рожеві квіти.
— До зброї! — гукнув Зелений і простяг мені Алісу.
— Зачиніть двері! — сказав я.
Та було пізно. Поки ми штовхалися, намагаючись розминутися, перший із кущів минув двері, і нам довелося відступити в коридор.
Один за одним кущики рушили за своїм вожаком.
Зелений, натискаючи дорогою на всі кнопки тривоги, побіг на місток по зброю, а я схопив швабру, що стояла під стіною, і спробував захистити Алісу. Вона дивилася на наступ кущиків зачаровано, як кролик на удава.
— Та біжи ж! — крикнув я Алісі. — Мені їх довго не втримати!
Кущики пружними, сильними вітами схопилися за швабру і вири вали її у мене з рук. Я відступав.
— Придерж їх, тату! — сказала Аліса й побігла.
"Добре, — встиг подумати я, — що хоч Аліса в безпеці". Моє становище й далі лишалося небезпечним. Кущики старалися загнати мене в куток, а шваброю я вже не міг орудувати.
— Навіщо Зеленому вогнемет? — почув я раптом у динаміку голос капітана Полоскова. — Що сталося?
— На нас напали кущики, — відповів я. — Але вогнемета Зеленому не давай. Я спробую зачинити їх у відсіку. Тільки-но я відступлю за сполучні двері, я дам тобі знати, і ти відразу ж замкнеш відсік.
— Тобі не загрожує небезпека? — спитав Полосков.
— Ні, поки що я тримаюсь, — відповів я.
І цієї ж миті найближчий до мене кущ сильно смикнув за швабру й вирвав її з рук. Швабра відлетіла аж у кінець коридора, і кущі, наче підбадьорені тим, що я беззбройний, рушили до мене щільною лавою.
Аж тут я почув швидкі кроки позаду.
— Ти куди, Алісо! — крикнув я. — Негайно ж назад! Вони сильні, як леви!
Та Аліса прошмигнула в мене під рукою і кинулася до кущів.
Щось велике, блискуче було у неї в руці. Я кинувся за нею слідом, утратив рівновагу і впав.
Останнє, що я побачив, була Аліса, яку обступили зловісні віти ожилих кущів.
— Полосков! — вигукнув я. — На поміч!
І в ту ж секунду спів кущів урвався. Почулося тихе жеботіння і зітхання.
Я підвівся на ноги і побачив мирну картинку.
Аліса стояла в самісінькій гущі кущиків і поливала їх із лійки. Кущики гойдали вітами, стараючись, щоб не впала жодна крапля вологи, і блаженно зітхали...
Коли ми загнали кущі назад у трюм, підібрали зламану швабру і витерли підлогу, я спитав Алісу:
— Але як же ти здогадалась?
— А нічого такого, тату. Адже кущики — рослини.