Аліса кудись пропала. Над космодромом сходило сонце, і довга тінь від "Пегаса" торкнулася будівлі космопорту.
— Слухай, — звернувся я до Полоскова, — ми перегонимо частину вантажу на Місяць рейсовим кораблем. А з Місяця буде легше стартувати.
— Я теж так думав, — сказав Полосков. — Про всяк випадок знімемо чотири тонни, щоб був запас.
— Куди посилочку передати? — спитала бабуся.
— Робот на вході прийме, — відповів Полосков, і ми з ним заходилися перевіряти, що вивантажити до Місяця.
Краєм ока я поглядав, куди поділася Аліса, і тому звернув увагу й на бабусю з посилочкою. Бабуся стояла в тіні корабля й тихо сперечалася з роботом-навантажувачем. За бабусею височів сильно перевантажений автовізок.
— Полосков! — покликав я, — зверни увагу.
— Ой, — сказав відважний капітан. — Я цього не переживу! Тигрячим стрибком він підскочив до бабусі.
— Що це?! — громовим голосом запитав він.
— Посилочка, — відповіла бабуся боязко.
— Тортик?
— Тортик. — Бабуся вже оговталася з переляку.
— Такий великий?
— Даруйте, капітане, — суворо мовила бабуся. — Ви що, хочете, щоб мій син один-однісінький їв присланий мною тортик, не поділившись зі своїми ста тридцятьма товаришами? Ви цього хочете?
— Я нічого більше не хочу! — сказав у розпачі Полосков. — Я лишаюсь дома і нікуди не лечу.
Ясно? Я нікуди не лечу!
Бій з бабусею тривав півгодини і закінчився перемогою Полоскова. Тим часом я пройшов у корабель і наказав роботам зняти з борту апельсини й гарнітур горіхового дерева.
Алісу я зустрів у найдальшому переході вантажного трюму і дуже здивувався зустрічі.
— Ти що тут робиш? — спитав я.
Аліса сховала за спину в'язку бубликів і відповіла:
— Знайомлюся з кораблем.
— Іди в каюту, — сказав я.
І поквапився далі.
Нарешті о дванадцятій ми закінчили перевантаження. Все було готове. Ми ще раз перевірили з Полосковим вагу вантажу — вийшов резерв у двісті кілограмів, отож можна було спокійно підніматися в космос.
Полосков викликав по внутрішньому зв'язку механіка Зеленого. Механік сидів біля пульта керування, розчісував свою руду бороду. Полосков нахилився аж до екрана відеофона і спитав:
— Можемо стартувати?
— Будь-якої миті, — відповів Зелений. — Хоч погода мені не подобається.
— Диспетчерська, — промовив Полосков у мікрофон, — "Пегас" просить зліт.
— Хвилиночку, — обізвався диспетчер. — У вас нема вільного місця?
— Жодного, — твердо сказав Полосков. — Ми пасажирів не беремо.
— Але, може, хоч чоловік п'ять візьмете? — попросив диспетчер.
— А навіщо? Невже нема рейсових кораблів?
— Усі перевантажені.
— Чому?
— Невже ви не знаєте? На Місяці сьогодні футбольний матч на кубок Галактичного сектора Земля — планета Фікс.
— А чому на Місяці? — здивувався Полосков, який не цікавився футболом і взагалі за дні підготовки до польоту відстав від дійсності.
— Простодушний чоловік! — сказав диспетчер. — Як же фіксіанці гратимуть при земному тяжінні? їм і на Місяці нелегко доведеться.
— Отже, ми їх обіграємо? — спитав Полосков.
— Хто знає, — відповів диспетчер. — Вони переманили з Марса трьох захисників і Сімона Брауна.
— Мені б ваш клопіт, — буркнув Полосков. — Коли даєте зліт?
— І все-таки ми переможемо, — втрутилася в розмову Аліса, яка непомітно проникла на місток.
— Авжеж, дівчинко, — зрадів диспетчер. — Може, візьмете вболівальників? Щоб відправити всіх охочих, мені треба вісім кораблів. Не уявляю, що робити. А заявки надходять і досі.
— Ні, — відрубав Полосков.
— Ну, справа ваша. Заводьте двигуни.
Полосков перемкнувся на машинне відділення.
— Зелений, — сказав він, — умикай планетарні. Тільки потихеньку. Перевіримо, чи нема перевантаження.
— Звідкіля воно візьметься? — обурився я. — Ми ж усе перелічили.
Корабель ледь затремтів, набираючи потужності.
— П'ять, чотири, три, два, один — пуск, — скомандував капітан.
Корабель здригнувся і лишився на місці.
— Що сталося? — запитав Полосков.
— Що у вас сталося? — запитав диспетчер, який спостерігав за нашим стартом.
— Не йде, — сказав Зелений. — Я ж казав: нічого путнього з цього не вийде.
Аліса сиділа, пристебнувшись до крісла, і не дивилася в мій бік.
— Спробуємо ще раз, — мовив Полосков.
— Пробувати не треба, — відповів Зелений. — Значне перевантаження. У мене прилади перед очима.
Полосков спробував ще раз підняти "Пегас", але корабель стояв на землі мов прикутий. Тоді Полосков сказав:
— У нас якісь помилки в розрахунках.
— Ні, ми перевірили на лічильній машині, — відповів я. — У нас резерв двісті кілограмів.
— Але що ж тоді діється?
— Доведеться викидати вантаж за борт. Ми не можемо гаяти часу. З якого трюму почнемо?
— З першого, — запропонував я. — Там посилки. Зачекаємо їх на Місяці.
— Тільки не з першого, — сказала раптом Аліса.
— Ну гаразд, — відповів я їй машинально. — Тоді почнемо з третього — там клітки й сіті.
— Тільки не з третього, — сказала Аліса.
— А це що за витівки? — спитав суворо Полосков.
І в цю мить диспетчер знову вийшов на зв'язок.
— "Пегас", — мовив він, — на вас надійшла скарга.
— Яка скарга?
— Вмикаю довідкове бюро.
На екрані з'явився зал чекання. Біля довідкового бюро юрмились люди. Серед них я впізнав кілька знайомих облич. Звідкіля я їх знаю?
Жінка, що стояла найближче до довідкового бюро, сказала, дивлячись на мене:
— Соромно все-таки. Не можна так потурати пустощам.
— Яким пустощам? — здивувався я.
— Я сказала Альоші: на Місяць ти не летиш, у тебе п'ять трійок за четверту чверть.
— І я заборонила Льові летіти на цей матч, — підтримала її інша жінка. — Залюбки міг би подивитися по телевізору.
— Ага, — сказав я поволі.
Я впізнав нарешті людей, які зібралися біля довідкового бюро: це були батьки дітей з Алісиного класу.
— Все ясно, — мовив Полосков. — І багато у нас на борту "зайців"?
— Я не думала, що у нас перевантаження, — призналась Аліса. — Не могли ж діти пропустити матч віку! Що ж виходить — я подивлюся, а вони ні?
— І багато у нас "зайців"? — повторив Полосков сталевим голосом.
— Наш клас і два паралельних, — відповіла тихо Аліса. — Поки тато вночі спав, ми злетілися до космодрому й залізли на корабель.
— Нікуди ти не летиш, — сказав я. — Ми не можемо брати в експедицію безвідповідальних людей.
— Тату, я більше не буду! — почала благати Аліса. — Та зрозумій же, у мене сильно розвинуте почуття обов'язку!
— Ми розбитися могли через твоє почуття обов'язку, — відповів Полосков.
Взагалі-то він усе Алісі прощає, але зараз він дуже розсердився.
— Ходімо витягати "зайців", — додав він. — Якщо впораємося за півгодини, залишаєшся на кораблі. Ні — летимо без тебе.
Останнього "зайця" ми витягли з трюму через двадцять три хвилини. Ще через шість хвилин вони усі вже стояли, страшенно засмучені й пригнічені, біля корабля, і до них від будівлі космодрому бігли мами, тата і бабусі.
Усього "зайців" на "Пегасі" виявилося сорок три чоловіки. Я досі не розумію, як Алісі вдалося їх розмістити на борту, а нам — жодного з них не помітити.
— Щасливо, Алісо! — крикнув знизу Альоша Наумов, коли ми нарешті піднялися до люка. — Повболівай за нас! І повертайся скоріше!
— Фізкультпривіт!.. — відповіла йому Аліса. — Негарно вийшло, тату, — сказала вона мені, коли ми вже піднялися над Землею і взяли курс до Місяця.
— Негарно, — згодився я. — Мені за тебе соромно.
— Я не про те, — мовила Аліса. — Адже третій "Б" полетів у повному складі ще вночі у мішках із-під картоплі на вантажній баржі. Вони-то будуть на стадіоні, а наші другі класи — ні. Я не виправдала довіри товаришів.
— А куди картоплю з мішків діли? — здивовано спитав Полосков.
— Не знаю, — відповіла Аліса. Подумала і додала: — Якими очима я дивитимусь на стадіоні на третій "Б"? Просто жах!
Розділ 3
ТИ ЧУВ ПРО ТРЬОХ КАПІТАНІВ?
Коли "Пегас" опустився на місячному космодромі, я спитав у своїх супутників:
— Які в кого плани? Вилітаємо завтра о шостій нуль-нуль.
Капітан Полосков сказав, що він залишається на кораблі готува ти його до відльоту.
Механік Зелений попросив дозволу сходити на футбол. Адіса теж сказала, що піде на футбол, хоч і без будь-якого задоволення.
— Чому? — спитав я.
— Хіба ти забув? На стадіоні буде весь третій "Б", а з других класів тільки я одна. Ти в усьому винен.
— Я?
— А хто ж висадив із "Пегаса" моїх хлопців?
— Ми ж не могли піднятися! Та й що б сказали про мене їхні батьки? Раптом що-небудь станеться?
— Де? — обурилась Аліса. — У Сонячній системі? Наприкінці двадцять першого століття?
Коли Аліса із Зеленим пішли, я вирішив востаннє випити чашечку кави у справжньому ресторані й пішов у "Місяцехід".
Величезний зал ресторану був майже повен. Я зупинився неподалік від входу, шукаючи місця, і почув знайомий громовий голос:
— Кого я бачу!
За найдальшим столом урочисто сидів мій давній приятель Громозека. Я не бачився з ним років п'ять, але ні на хвилину про нього не забував. Колись ми дуже дружили, і почалося наше знайомство з того, що мені вдалося врятувати Громозеку в джунглях Еврідіки. Громозека відбився від археологічної партії, заблукав у лісі й мало не попав у зуби Малому дракончику — злісній тварині в шістнадцять метрів завдовжки.
Побачивши мене, Громозека спустив на підлогу згорнуті для зручності щупальці, в чарівній усмішці роззявив свою півметрову пащу, по-дружньому потягся мені назустріч гострими пазурищами і, набираючи швидкості, кинувся в мій бік.
Якийсь турист, що ніколи раніше не бачив жителів планети Чумароз, заверещав і знепритомнів. Та Громозека на нього не образився. Він міцно обхопив мене щупальцями і притиснув до гострих пластинок на своїх грудях.
— Старина! — ревів він, як лев. — Скільки літ, скільки зим! Я вже зібрався летіти в Москву, щоб тебе побачити, і раптом — очам своїм не вірю… Яким побитом?
— Ідемо в експедицію, — відповів я. — У вільний пошук по Галактиті.
— Це чудово! — з почуттям сказав Громозека. — Я щасливий, що тобі вдалося подолати підступи злозичливців і вирушити в експедицію.
— Але в мене немає злозичливців.
— Ти мене не ошукаєш, — промовив Громозека, докірливо трясучи перед моїм носом гострими, загнутими пазурами.
Я не став заперечувати, бо знав, який недовірливий мій друг.
— Сідай! — наказав Громозека. — Робот, пляшку грузинського вина для мого найкращого друга і три літри валер'янки для мене особисто.
— Слухаю, — відповів робот-офіціант і покотив на кухню виконувати замовлення.
— Як життя? — допитував мене Громозека. — Як дружина? Як донька? Вже навчилася ходити?
— У школі вчиться, — сказав я. — Другий клас закінчила.
— Чудесно! — вигукнув Громозека. — Як швидко біжить час…
Тут моєму другові спала сумна думка, і, будучи дуже вразливою особою, Громозека оглушливо застогнав; димучі їдкі сльози покотилися з восьми очей.
— Що з тобою? — стривожився я.
— Ти тільки подумай, як швидко плине час! — промовив Громо зека крізь сльози. — Діти ростуть, а ми з тобою старіємо.
Він, розчулившись, випустив із ніздрів чотири струмені їдкого жовтого диму, що оповив ресторан, але відразу ж опанував себе й оголосив:
— Даруйте мені, благородні відвідувачі ресторану, я постараюсь більше не завдавати вам прикрощів.
Дим розповзався поміж столиками, люди кашляли, і дехто навіть вийшов із залу.
— Ходімо й ми, — сказав я, задихаючись, — а то ти ще чогось накоїш.
— Твоя правда, — покірно згодився Громозека.
Ми вийшли в хол, де Громозека зайняв цілий диван, а я примостився поруч нього на стільці.
Робот приніс нам вино і валер'янку, келих для мене і літрову банку для чумарозця.
— Де ти зараз працюєш? — спитав я Громозеку.
— Будемо розкопувати мертве місто на Колеїді, — відповів він. — Сюди прилетів по інфрачервоні детектори.
— Цікаве місто на Колеїді? — спитав я.
— Може, й цікаве, — відповів обережно Громозека, який був страшенно забобонний.