Наукові співробітники Шипольського справлялися з нею не гірше за справжніх матросів та вантажників.
Уже майже все було навантажено. З останнім рейсом на моторному човні прибув Шипольський. Йому було важко піднятися стрімким трапом, і він попрощався з товаришами, що відлітали на зорю, стоячи на човні.
— Ну, а ви як? — запитав Тюменєв.
— А ми, — відповів Шипольський, — як кажуть, на всіх парусах негайно йдемо на північ. Щасти ж вам! Прощавайте!
Останній вантаж прийнято. Співробітники Шипольського спустилися трапом і скочили один за одним у моторний човен. На містку гідростата лишились тільки Тюменєв, Архімед і Савич.
Останні прощальні вигуки, вітання, і човен рушає до теплохода.
Гідростат розмірено похитується на спокійних хвилях. Та ось гладенька поверхня океану починає вкриватися брижами, — вітер дужчає. Настає приплив.
Три чоловіки, що прирекли себе на добровільне вигнання з Землі, стоять, не зводячи погляду з теплохода, океану, неба, — хочуть надивитися востаннє.
— У нас іще багато часу, — каже Тюменєв, ніби виправдуючись. — Постоїмо, подивимось, доки сховається за горизонтом теплохід…
Мовчанка.
— Велике діло — звичка. Зараз найнижчий тиск за весь час проходження зорі, а ми почуваємо себе непогано. Пам'ятаєте, були панікери, які пророкували, що світ задихнеться…
Барви заходу давно згасли. Швидко сутеніє. Теплохода вже не видно. Дужчає вітер, все вище здіймаються хвилі. З-за темного горизонту на півночі раптом почали підніматися два невеликі сліпучо-яскраві сонця. Від них до гідростата падає грайлива золотиста смуга. Зоря нагадує про себе, дивиться на людей своїми зловісними очима — голубим і червоним. І троє людей, засліплених її сяйвом, ніби загіпнотизовані, не можуть одвести від неї очей.
Хвиля, що знялася поверх містка, кидає до ніг людей шиплячу піну. Це виводить їх з остовпіння. Лишатися на містку далі небезпечно.
— Ну що ж, час сходити вниз. Розпоряджайтеся, товаришу Савич. Прощай, Земле!
Савич відкриває люк.
— Обережніше сходьте, — попереджає він, спускається останнім і наглухо загвинчує люк. Мимохідь засвічує світло. Лампочки спалахують на протязі всього трапа, на всіх поверхах. Верхній відсік ущерть забито ящиками, бідонами, великими металевими банками з продовольством.
Опалення ще не діє, в гідростаті прохолодно після душного повітря екватора.
Легко, наче мавпа, чіпляючись за край трапа, Савич випереджає Тюленева та Архімеда, минає житлові каюти з підвішеними біля стін койками, приміщення для механізмів і проходить до центрального поста. Пускає в хід генератор, вмикає освітлення, електропечі, апарати, що дають кисень та очищають повітря. Гідростат оживає. Чується гуркіт, дзижчання, ритмічні шуми. Яскраві лампи освітлюють складні прилади, легкі металеві крісла… Стає тепло і затишно. Від стіни до стіни — п'ять кроків. Тіснувато, але зручно. Все під руками.
Тюменєв усміхається і від задоволення потирає руки. Тепер зоря може виривати у Землі частину океанської води.
Він перевіряє, чи все в порядку — ілюмінатори, перископи, складна оптика, яка дає можливість добре бачити, що робиться за товстим подвійним склом гідростата; перевіряє "видющі" зони поверхні на оболонці гідростата — дуже дрібні фотоелементи, що вкривають суцільним поясом зовнішню стіну гідростата навколо камери спостереження. Потужні прожектори добре освітлюють картини підводного світу. Все гаразд. Чудово діють і розумні пристрої, які оберігають зовнішні "фотоочі" від осадків: слизу, черепашок, "водяного пилу" — живих і мертвих мікроорганізмів.
Тюменєв бачив, як за стіною безладно метушилися риби. Але старого астронома більше цікавило те, що робиться на поверхні.
Через верхній перископ він побачив острів Туам, добре освітлений зорею. Вода під час припливу швидко покривала острів, і той занурювався в безодню океану. Океан розмірено піднімався і опускався, і кожне наступне підняття було вище за попереднє. Йшла остання боротьба між силами притягання зорі і Землі.
Вигляд неба й океану ставав страшним. Маленькі червоне та голубе сонця на нічному небі зливали свої промені, освітлювали землю зловісним фіолетовим сяйвом. Океан стогнав, кректав, здіймаючись усе вище, ніби кінь, якого різкими ударами піднімають дибки. Стихії води та неба мов збожеволіли. Хвилі підкидало вгору на неймовірну височінь, і вони пробивали хмари. Один за одним ганялись величезні циклони. Обривки хмар мчали за циклонами і один за одним, з'єднувалися, розривались, розлітались, піднімалися, падали, змішувалися з хвилями й піною. Межі неба і землі стиралися. Водяні маси здіймалися, закручувалися жмутами, мов сонячні протуберанці, і невідомо було, падала верхівка цих водяних протуберанців в океан чи неслась у безповітряний простір.
Тюменєв був захоплений цими страшними, але величними картинами, які нагадували йому описи перших днів земної кулі.
— Чудово! — щохвилини вигукував він. — Коли уявити, що це не океан і повітря, а вогняна стихія розжарених газів, то можна мати точну картину тієї далекої пори, кои біля нашого Сонця пройшла невідома зоря і вирвала з його поверхні вогняні маси, з яких згодом утворилися планети.
А ви відчуваєте, яка легкість у всьому тілі? Зоря підіймає нас невидимими силами, і ми втрачаємо вагу. Так, так. Зараз я міг би однією рукою підняти тебе, Архімед! — говорив Тюменєв, не відводячи очей од перископа і розмахуючи руками.
Якщо хвиля заливала перископ, Тюменєв хвилювався, нетерпляче очікуючи, коли видимість відновиться. Гідростат, камери якого були наповнені повітрям, тримався на поверхні бурхливого океану, мов поплавець,
— Ну, ну, натисни ще трохи! — заохочував Тюменєв зорю. — Ще одне зусилля — і ти вирвеш з океану маленьку водяну планетку, точнісінько так, як твоя сестра колись вирвала з надр Сонця кусок його вогняної матерії. Натисни ж іще трохи, напружся!
Савича та Архімеда дуже тішило відчуття втрати ваги власного тіла. Вони піднімали один одного, пересували речі, підстрибували до стелі.
У цій метушні вони не помітили, як у різноголосий спів апаратів та машин увірвався повнії звук — глухе стугоніння.
— Що таке? Я більше нічого не бачу. В чому справа? Перископ зіпсувався? — стурбовано вигукнув Тюменєв.
— Товаришу Савич, де вимикач підводного прожектора? — спитав Архімед. — А, ось він. — Турцев повернув вимикач.
Через дві секунди стіни стали "прозорими", і мандрівники побачили риб, що швидко проносилися знизу вгору.
— Ми падаємо! Опускаємося! — вже з жахом вигукнув Тюменєв. — Чому? Дивно. Незрозуміло. Що трапилось?
Савич уже зрозумів і кинувся до механізмів, які керували наповненням і відкачуванням води в баластних цистернах. Якщо гідростат почав занурюватися, — значить, баластні цистерни наповнилися водою. Але яким чином? Можливо, в метушні він сам або Архімед зачепили важіль, а може, зоря своїм притяганням розладнала дію механізмів. З'ясовувати часу не було. Савич поспішав звільнити цистерни од води, після чого гідростат мав спливти.
Потяглися нестерпні секунди, що вирішували долю експедиції. З кожним метром занурення зменшувалась надія на політ. Тюменєв був надзвичайно схвильований. Він важко дихав, зблідле обличчя вкрилося потом. Якби його тіло не втратило значної частини ваги, то він не встояв би на ногах. Широко розплющеними очима, з. тугою дивився професор на риб, що піднімалися вгору, ніби вже летіли на зорю, в той час як він лишався в'язнем Землі.
Та раптом обличчя Тюменєва пожвавішало.
— Дивіться! — радісним, схвильованим голосом вигукнув він. — Риби почали повільніше підніматися вгору, отже, ми повільніше опускаємося. Баластні цистерни звільняються од води. А ось риби почали вже й опускатись. Ми підіймаємось. Підіймаємось, Архімед! Чудово! Цікаво, одірвались ми від Землі чи ні? Нам треба спливти на поверхню, тоді вже ми напевно полетимо в небо. А може, вже летимо?
— Летимо, дядечку! Дивіться! — Архімед показав на "прозору" стіну. Видно було зорі, глибоко внизу лежав океан.
— Летимо! І як непомітно! Чудово! То ж бо й воно! — захоплено вигукнув Тюменєв.
— Летимо! — сказав Турцев так просто, ніби вони були в дачному поїзді.
— Летимо! — зітхнувши, озвався Савич. Йому стало сумно. Він уже шкодував, що вирушив у цю рисковану подорож.
10. Крижаний метеорит
Куточок зоряного неба та океан, що лежав глибоко внизу, було видно недовго. Вирвана зорею частина океанської води швидко пролетіла крізь зону земної тіні. На одному боці гідростата сліпуче блиснуло сонце, другий бік заглибився в густу тінь. Потім поверхня гідростата, освітлена сонцем, поринула в зеленкуватий сутінок.
Учасники експедиції намагалися визначити, що з ними діється.
В ту мить, як гідростат відривало од Землі, він був на поверхні водяного веретеноподібного тіла, і мандрівники на мить могли побачити океан, зорі, сонце. Далі, за законом всесвітнього тяжіння, веретеноподібне водяне тіло мало швидко перетворитись на кулясте, а гідростат, як важчий, — потонути, опуститися до центра водяної планетки. Настала зелена сутінь.
Та ось зеленкувате присмеркове світло почало набувати відтінку білого матового скла. Що трапилося? Савич не був астрономом і запитливо подивився на Тюменєва.
Іван Іванович увімкнув найпотужніший прожектор, освітивши тіньовий бік гідростата.
— Зараз почнеться, дивіться, — запрошував він своїх товаришів. — Бачите, риби, наші мимовільні супутники, плавають дедалі повільніше, ніби засинають? Догадуєтеся чому? Їх починає проймати холод світових просторів.
— А тоді він добереться і до нас? — перелякано запитав Савич.
— Побачимо, — непевно відповів Тюменєв. Архімед розсміявся і почав пояснювати.
— Ще ніхто не літав у таких незвичайних умовах, і важко сказати з цілковитою певністю, що з нами буде. Але теоретично розрахунки говорять ось про що. Водяна планетка захопила з собою і частину земної атмосфери. На жаль, шар її занадто тонкий, щоб захистити од світового холоду. До того ж маса водяної планетки дуже мала і не зможе довго втримати цю атмосферу своїм притяганням…
— Одним словом, наша водяна бульбашка перетворюється на крижаний метеорит — винятковий, якщо не єдиний випадок у небесах, — зауважив Тюменєв. — Навколо цієї крижаної кулі, очевидно, утвориться нова атмосфера з льоду, що випаровується.
— І що ж буде з нами? — спитав Савич.
— Гадаю, нічого страшного, — відповів Тюменєв. — Стіни гідростата добре тримають внутрішнє тепло.