Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси, щонайменше за п'ятдесят миль за обрiєм. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.
Роздратований своєю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб. Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.
Хлiб пiднявся на моїй похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати, коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.
Аж нiяк не могло бути, щоб вiн належав лiтаковi Шiмоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полi, одному з тисяч таких самих ланiв на Середньому Заходi. Але я знав, що то вiн, i почав насвистувати, наглядаючи водночас i за хлiбом, i за небом, та ще й намагаючись доти, доки вiн приземлиться, придумати якiсь спокiйнi, розважливi слова.
Звiсно, то був таки "Тревел-ейр". Вiн низько пройшов над "Флiтом", потiм зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз i приземлився зi швидкiстю шiстдесят миль на годину — з такою швидкiстю i має сiдати "Тревел-ейр". Дон пiдрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь анi словом. Лише насвистувати перестав.
Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:
— Привiт, Рiчарде.
— Запiзнюєшся, — зауважив я. — Хлiб майже пiдгорiв.
— Вибачай.
Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарiлку з половиною хлiбини та шматком маргарину.
— Як воно було? — запитав я.
— Все гаразд, — вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. — Я втiк, прихопивши з собою своє життя.
— Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.
Якийсь час вiн мовчки їв.
— Знаєш, — мовив вiн, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.
— Нiхто не примушує тебе їсти мiй хлiб, — сердито вiдказав я. — Чого це всiм не до вподоби мiй хлiб? Нiкому не смакує мiй хлiб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?
— Гаразд, — усмiхнувся вiн, — скажу тобi, як сказав би Бог, ось що: ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смакує тобi. А покуштуй його без глибокої вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як... ну, щось нiби вогонь... пiсля потопу... в млинi. Тобi так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?
— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка... тобто хлiб, як такий... чи не думаєш ти, що вiн...
— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?
— В ящику.
Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.
— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я мiг приземлитися де завгодно.
Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсiм не легкий трюк.
— Подiбнi притягують подiбних, — пробурмотiв вiн, i скибочка персика втекла з його ножа.
— Он як?
— Космiчний закон.
— Ого.
Я доїв свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у мене виходив таки добрячий.
— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого високородного єства? Чи, може, пiд словом "подiбнi" ти мав на увазi нашi лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?
— Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, — сказав вiн. Ця заява була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн її прорiк.
— Як це... Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думцi, говорячи "ми, чудотворцi"?
— З погляду ключа дев'ять шiстнадцятих, що лежить у твоїй сумцi для iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давнє чудо левiтацiї накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.
— Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся... той ключ сам мене розбудив! Вiн таке виробляв!
— Ах, сам, — Дон засмiявся.
— Так, вiн витiвав це сам!
— Твоє розумiння своєї чудотворної роботи, Рiчарде, таке ж досконале, як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.
Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на своєму матрацi як тiльки мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була якраз добра нагода.
— Дехто з нас опановує такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. — Вiн дивився на небо, на першi легкi хмаринки того дня. — Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це усвiдомиш.
— Як розумiти це "ранiше"? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нiчого взагалi!
— Ти не хочеш нiчого знати.
— Та нi, я хочу знати i чому iснує цей свiт, i який вiн, i навiщо я в ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм... Я хочу знати, як лiтати без лiтака, коли в мене виникає таке бажання.
— Вибачай.
— За що?
— В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзнаєш, що таке цей свiт i як вiн дiє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що їх називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, i це вже не буде фокус. — Вiн перевiв погляд з неба на мене. — Ти, як i кожен iнший, усе знаєш, тiльки не усвiдомлюєш того, що ти вже все знаєш.
— Я ось не пригадаю, — озвався я, — нiяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом у твоєму життi. Здається, це випало з моєї пам'ятi.
Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн має рацiю.
Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою торбину з рештками борошна.
— Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам'ятай, що ти — чудодiй, що гоп — i ти невидимець i проходиш крiзь дверi.
— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?
— А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi — то ми нiколи не зробимось учителями.
— А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..
— Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-Єдиного-Постiйного Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.
Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.
— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобi розкритись i прямо сказати менi, що дiється?
Запала тиша, а тодi вiн промовив:
— Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.
Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.
— Гаразд, я скажу тобi... — Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.
Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у недiлю.
— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiдаєш на поле бiля Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави навколо нас.
— По-друге, ти i я маємо своєрiдну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти нi.
Легкий вiтрець доносив до нас далекий гуркiт трактора.
Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумнiваючись, що то нiякi не вигадки. Я виклав факти.
— Скажу тобi бiльше: вперше ми зустрiлися три чи чотири тисячi рокiв тому, рiк туди або рiк сюди. Нам до душi тi самi пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнiвникiв, навчаємося з такою самою охотою i так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам'ять. Коли ти сказав: "Подiбнi притягують подiбних", — ти мав на думцi нашу теперiшню зустрiч. — Я пiдняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?
— Спочатку я думав, що це буде довга путь, — озвався вiн. — Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з'явився маленький крихiтний шанс, що цього разу тобi поталанить. Говори далi.
— З iншого боку, менi не треба говорити далi, бо ти знаєш усе, що вiдомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дiзнаєшся про те, що я думаю i що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пiзнати те, що хочу пiзнати. — Я вiдкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я?
Такi розвиненi, як ти, видобувають чудодiйнi сили у виглядi побiчного продукту. Я тобi не потрiбний, як не потрiбне тобi нiщо в цьому свiтi.
Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очi в нього були заплющенi.
— Навiть бензин для "Тревел-ейра"? — запитав вiн.
— Так, — погодився я. — Отож для тебе в свiтi залишилася сама нудьга... нiяких пригод. Адже знаєш — нiщо не може стати тобi на завадi на цiй землi. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!
Як на мене, то був неперевершений взiрець ораторського мистецтва.
— Тут ти схибив, — був його присуд. — От скажи менi, чого це я покинув своє дiло... ти знаєш, чому я облишив бути Месiєю?
— Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.
— Еге ж, тiльки не перше, а друге. Страх перед натовпом — твiй хрест, не мiй. Не натовп узагалi замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти вiд Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухом, можеш з нiчого робити золотi монети — i все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацiкавилися. Хоча б це розумiєш?
Вiн говорив, а я дивився на нього i думав: менi ще нiколи не випадало зустрiти людину, в якiй теплилося життя, самотнiшу на вигляд. Дон не потребував їжi, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висловити те, що вiн знав, та нiхто не завдавав собi клопоту його вислухати.
Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.
— Гаразд, ти цього хотiв, — мовив я.