Також можливо, що цим шляхом набагато раніше, у середині 3-го тисячоліття із заходу до Китаю разом з одомашненими вівцями потрапили знання з вирощування пшениці.
Фізична наближеність до океану дуже впливає на клімат Китаю. Влітку погода залежить від мусонних вітрів, що дмуть на північ із Південно-Китайського та Східно-Китайського морів. Взимку мусонні вітри віють у зворотному напрямку з Монголії та Маньчжурії. Це істотно впливає на обсяг опадів. Більша частина півдня країни отримує понад 1300 мм опадів на рік, а північ – менше ніж 700 мм. Теплий вологий південь, добре зрошуваний річкою Янцзи та її численними притоками, має ідеальні умови для вирощування рису, тоді як сухіша й прохолодніша північ краще підходить для таких зернових культур, як пшениця та просо. Іншою особливістю півночі є те, що більша частина низинних територій вкрита товстим шаром лесу – жовтої землі, яку переносить вітер, або лесом, змішаним з алювієм, принесеним річкою Хуанхе, що тече цим регіоном. Лес є родючим середовищем, ідеальним для вирощування зернових культур. Північна межа лесових територій була важливим екологічним кордоном, який упродовж тривалого часу позначав межу осілої китайської культури. Ця межа була фізично оформлена у вигляді Великого муру, який набув своєї остаточної конфігурації в період династії Мін, між XIV і XVI століттями н.е., і був покликаний захистити китайські землі від кочовиків із півночі.
На той час східноазійський осередок був ізольованим і самобутнім регіоном, кліматично добре придатним для його заселення людиною. У період після похолодання, відомого як пізній дріас (приблизно 10 800 – 9600 рр. до н. е.), кліматичні умови на північних лесових землях басейну Хуанхе знов стали помірними. Дерева поширилися на територіях, які раніше були відкритим степом. Почався буйний ріст різноманітних диких трав, які з'явилися тут ще до пізнього дріасу, зокрема чумизи[9], яку люди збирали ще у 8000 р. до н.е. Також тут жили у великій кількості дикі тварини, зокрема олені, коні, буйволи, вівці та свині. Це було багате на ресурси середовище, яке надавало всі можливості, необхідні людським громадам, щоб оселитися і стати землеробами.
У середній течії річки Янцзи кліматичні умови були дещо іншими. Це був край озер з великою кількістю опадів (понад 1000 мм на рік) і спекотним вологим літом. У таких умовах добре росте дикий рис, якому потрібне болотисте середовище. Є свідчення того, що люди збирали та обробляли цю рослину задовго до 6000 р. до н.е., і вона вже була важливою складовою харчового раціону. Не пізніше 6000 р. до н.е. рис почали вирощувати, і незабаром він став основним продуктом харчування в регіоні.
Завдяки різноманітним факторам, зокрема своїй відносній ізольованості, різним багатим на ресурси екологічним зонам і м'якому клімату, східноазійський осередок мав оптимальні умови для розвитку осілих господарств, що ґрунтувалися на вирощуванні проса й рису, та розведенні низки свійських тварин. Землеробство призвело до появи осілих громад і, зрештою, до розвитку державних форм суспільства. Процеси, що відбувалися в східній Азії, були подібними до тих, що спостерігалися в зоні Південно-Західної Азії, але мали певні відмінності. Ймовірно, загальні фактори були приблизно однаковими в обох регіонах – швидкі кліматичні зміни, що спричинили демографічне напруження. Але для культивації були обрані різні рослини, так само відрізнялися і траєкторії соціальних та економічних змін. Усі ці питання будуть розглянуті далі в наступному розділі.
Географія має значення
Із сказаного досі можна побачити, що географія Євразії надавала широкі можливості для людських громад, які вирішили заселити її різноманітні екологічні ніші, тобто мікросередовища, створені взаємодією між геологічною будовою та кліматом. Тут знаходилися особливо сприятливі екозони, як-от Родючий Півмісяць і долини річок Янцзи та Хуанхе, де люди, розуміючи їхні переваги, прагнули оселитися та створити складні суспільства ще з давніх часів, а також суворі середовища на кшталт пустель Такла-Макан і Гобі, яких вони здебільшого уникали. Але було також багато проміжних зон – безкраї степи, гірські плато та вкрита лісами півострівна частина Європи, де люди могли використовувати різні суспільно-економічні стратегії згідно з обмеженнями та ресурсами обраного ними середовища проживання. Але коли динаміка зростання чисельності населення або коливання клімату набували розмаху, ці системи мусили змінюватися. Такі зміни спричиняли неспокій, що інколи переростав у бурхливий рух. За наявності достатньо надійних археологічних та текстових свідчень, ми можемо розпізнати сліди таких подій і вбудувати їх в наратив минулого.
Нарешті, сполученість. Ураховуючи людську схильність до придбання, мобільність є неминучим явищем. Географія Євразії сприяє цьому, надаючи смуги відкритих пасовищ, океани, ланцюги оаз, річкові долини та гірські перевали, якими можуть пересуватися люди, товари та ідеї. Так створюються ритми руху й виникають мережі взаємодії. Із часом ці мережі мають тенденцію до об'єднання, і породжують те, що деякі економісти називають "світ-системами".[10] У наступних розділах ми дослідимо, як виникали ці зв'язки та спробуємо зрозуміти людей, які їх створювали.
2
ОДОМАШНЕННЯ ЄВРАЗІЇ
10 000 – 5000 рр. до н.е.
Перехід від способу життя мисливців-збирачів до економік, що ґрунтуються на аграрному виробництві, був вирішальним етапом у розвитку суспільства. Він відбувався незалежно в різних частинах світу, на всіх континентах, із залученням різних культурних рослин і свійських тварин. У Євразії, де вперше виникли життєві устрої на основі відтворювального господарства, процеси, що вели до повноцінного землеробства, можна простежити у двох дуже віддалених один від одного регіонах: у Південно-Західній Азії на горбистих схилах Родючого Півмісяця, і в східній Азії в долинах річок Хуанхе та Янцзи. Станом на 6000 р. до н.е. в цих двох регіонах первинного розвитку утворилися цілком сільськогосподарські громади, а впродовж наступного тисячоліття землеробство поширилося на великі території євразійського континенту.
Раніше вважалося, що розвиток практик сільського господарства в Південно-Західній Азії був стрімким, і тому ці зміни тривалий час називали неолітичною революцією. Але останні дослідження показали, що перехід від пошуку продовольства до повного циклу його виробництва тривав досить довго. Незважаючи на те, що різні суспільства розвивалися по-різному, а інколи процес йшов у зворотному напрямку, загальна траєкторія цих змін досить зрозуміла.
Першим кроком був перехід громад мисливців-збирачів від залежних від обставин способів знаходження їжі до більш контрольованих методів її отримання. Це могли бути такі цілеспрямовані дії, як розчищення лісу для того, щоб заохотити можливу здобич приходити поїсти нову, молоду парость. Або люди могли знищувати непотрібні рослини, щоб на ділянці краще росла корисна дика трава, яку збирали не всю, а завжди залишали належну кількість для пересіву. Така практика призвела б до меншої мобільності з більш тривалим використанням найкращих базових таборів. Ця тісніша взаємодія між людьми, рослинами й тваринами була першим вирішальним етапом у процесі одомашнення, тобто, навмисного чи випадкового відбору певних генетичних різновидів, яким надавалася перевага перед іншими. Швидше за все, люди звернуть увагу на дику траву з міцною віссю колоса, яка утримує зерна на стеблі, і не дає їм легко розсипатися. Тому їй надаватимуть перевагу над іншими травами, які можна було навмисно вирвати з корінням та позбавитися від них перед сівбою. Подібним чином під час полювання, можливо, звертали увагу на тварин, які були більш слухняними через свій генетичний склад. Завдяки таким діям людські громади мисливців-збирачів стали важливим чинником селекції, яка діяла на користь конкретних генотипів. Це був початок одомашнення.
Від догляду за відібраними рослинами було не важко перейти до повного циклу їхнього вирощування, що передбачало збір насіння для повторного посіву. Культивування рослин вимагає змін у матеріальній культурі та поведінці: необхідно будувати спеціальні сховища для посівного зерна, обробляти земельні ділянки, а сівба та збирання врожаю набувають особливого значення. Спостерігається також тенденція до більшої осілості громад з метою залишатися поруч зі своїми посівами, які тепер потребують більших витрат праці, та мають бути захищені як від тварин-шкідників, так і – не в останню чергу – від інших людей.
Випасання тварин також було результатом природного розвитку процесу одомашнення, під час якого відбирали більш слухняних, залежних від людини, тварин. Люди могли керувати отарами й стадами та переганяти їх між пасовищами під своїм захистом, а за допомогою цілеспрямованого вибраковування та кастрації можна було відбирати тварин з певними рисами, покращуючи таким чином якість поголів'я.
З початком переходу до землеробства й скотарства громади неминуче змінюються, адже їм доводиться впроваджувати більш складні механізми для забезпечення як необхідного розподілу праці, так і належної інтеграції цих двох способів виробництва. Тепер люди мусять тісно співіснувати зі своїми тваринами й рослинами, що неминуче викликає зміни, найбільш значущою з яких є, мабуть, переселення свійських тварин і культурних рослин зі своїх традиційних екологічних ніш у нові середовища. Коли мешканці гір Загрос оселилися на алювіальних рівнинах Месопотамії, то, щоб пристосуватися до більш посушливого клімату, вони розробили методи зрошення. Так само, коли розведення рису із заболочених земель середньої течії річки Янцзи поширилося на більш сухі лесові ґрунти регіону річки Хуанхе, для успіху цієї культури необхідно було побудувати заливні поля. Такий посилений взаємозв'язок між людьми та їхніми рослинами й тваринами являє собою сільськогосподарську діяльність.
Хоча у такий спосіб можна уявити собі загальний шлях руху від мисливства та збиральництва до сільського господарства, на темп і напрямок змін впливало багато різнорідних за часом і місцем факторів.