Довкола темрява. Темно було й надворі, куди він насмілився виткнути морду із крижаної схованки.
Раз, тільки раз побачив він диво: в небі палахкотіло полум'я. Воно вигравало веселкою. Світло мінилося, іскрилося на сліпучому гребені, далеко в океані. То було північне сяйво. Та звідки йому про це знати? Він злякався і завив. Потім грайливе світло зникло — і знову насунулась чорна темрява. Це йому не сподобалось…
І дурненький думав — світло втікає від його виття. Йому схотілося, щоб про це знала мама, і він заричав глухувато, як і вона. Та у мами були свої турботи. Тепер вона брала його з собою на полювання, щоб він вивчав закони, за якими живуть білі ведмеді.
Вона притискала його лапою, щоб він тихенько стояв на кризі, поки сама спуститься до води. Він не наважувався поглянути вниз. Чув, як хлюпає вода, як тріщать крижини, але нічого не розумів. Не знав, як плавають крижини, гнані вітром, як змерзаються, нагромаджуються і розтягаються, скільки сягає зір.
Ведмедиця поверталася із закривавленою мордою. Мабуть, ловила рибу або полювала моржів, тюленів чи ще якогось водяного звіра.
Обоє наїдалися досхочу.
Потім простували до своєї печери. Ведмедиця завжди підштовхувала його, щоб він чимчикував попереду. Сама йшла ззаду, захищаючи його від хижих звірів.
Живучи в темряві, ведмежа думало, що цілий світ огортає безкінечна ніч. Бо ще ж не бачило денного світла, не знало, що таке сонце й день. Йому і таке життя здавалося гарним. Мав надійний захист. Теплого молока було вдосталь. Щоправда, коли довго ходив по кризі, замерзали лапи. Та шкура білих ведмедів товста, бо вони живуть у льодах і снігах, у найхолоднішій частині земної кулі.
З якогось часу ведмедиця занепокоїлась. Вона виходила з печери і вдивлялася все в один бік. Поверталася назад. А згодом знову прислухалася.
Ведмежа трималося за неї, як кошеня. Тільки пізніше зрозуміло, чого ждала мати: крайнеба, куди вона дивилася, темрява розсіювалась.
Спочатку посвітлішав, заголубів обрій. Потім — за цей час ведмежа встигло виспатися і чотири рази поїсти — голубінь почала рожевіти. Ще через чотири обіди на видноколі зажевріла червона смуга. Вона довшала, ширшала й піднімалася дедалі вище. А ще після одного сну здивоване ведмежа з острахом побачило в небі величезну червону кулю.
Малюк повернув туди голову й заричав. Та світло не боялось його, не гасло. Натомість розпливлося по небу і вся льодова просторінь заіскрилася. Ведмежа мружилося — сяйво сліпило очі. Тільки згодом, призвичаївшись, уже не кліпало очима.
Так Фрам уперше побачив сонце і день. Сонце, яке на півночі більше, ніж будь-де в світі, і яке не заходить кілька місяців.
Так розпочався найдовший день.
Мороз спав не одразу. Напосідав час од часу, аж поки місцями не розтанули сніги й льоди і не повіяв теплий вітер з далеких країв.
Все довкола біліло й іскрилося. Гірські вершини миготіли, як люстерка. Далеко на обрії носилися інші великі крижані острови, то віддаляючись, то зближаючись, і змерзалися в суцільні нескінченні мости. А інколи океан бував чистий, тільки віддавав зеленим полиском води. Тоді Фрам бачив, як на крижинах пропливали ведмедиці з своєю малечею. У всіх було по двоє ведмежат. Тільки він був у матері одинак.
Ведмедиця збиралася в путь. Ведмежа нічого не розуміло й не хотіло залишати барліг. Лігво було надійним сховиськом од завірюхи. Фрам боявся, що знову насуне жахлива ніч.
Звідки йому було знати, який довгий полярний день і що сонце зайде аж через кілька місяців. Не відав він і того, що білі ведмеді кочують від острова до острова, шукаючи місце, де є вдосталь тюленів, моржів, риби й зайців-біляків.
Рушили в путь: Фрам попереду, ведмедиця за ним.
Коли їхній шлях перетинали тріщини чи кам'яні виступи, ведмежа оглядалося й запитувало матір, як бути. Вона пробиралася вперед і обмацувала очима місцевість, потім брала ведмежа на оберемок і, зіп'явшися на задні лапи, переносила його через скелю чи тріщину, на дні якої дзюрчали тоненькі струмочки.
Зупинилися, нарешті, біля великого плавучого острова, притиснутого до узбережжя.
З великою осторогою мати й син ступили на крижане поле.
Воно відокремилось і понесло їх у відкритий океан. На острові зяяли широкі ополонки. Звідти висунулись чорні блискучі й страшні голови. Враз пірнули і знову виринули, чіплялися за край крижини довгими гачкуватими зубами. То були моржі, якими найбільше люблять поласувати білі ведмеді.
Ведмедиця притиснула своє дитинча лапою, щоб воно принишкло. І ось воно вже злилося з снігом. А сама причаїлась за крижаною брилою.
Довгенько чатувала.
В краєчку тріщини показалась голова, кругла й блискуча. Вчепилася іклами в лід, а очима нишпорила довкола: чи ніщо не загрожує? Потім створіння вилізло на поверхню, спираючись на дві куці лапи, схожі на ласти. Піднялось на край крижини і вигрівалося на сонці. А за мить з'явилося ще одне, і ще, і ще…
Моржі вилазили з води і вкладалися спати.
Ведмедиця сторожко підкрадалася, обходячи моржів так, аби відрізати їм шлях до води. І скоро наспіла слушна хвилина, кинулася вперед. Серце наполоханого ведмежати ще ніколи так не тіпалося.
Ведмедиця стрибнула, схопила крайнього моржа і вп'ялася зубами йому в голову. Ведмежа чуло, як хрускотіли кістки. Морж борсався — інші з жахом шарахнули у воду й пірнули на дно.
Коли здобич уже не ворушилася, ведмедиця бурмотанням підкликала ведмежа. Воно підходило лячно, спотикалося, задкувало. Не знало, що таке смерть, не знало, що мертвий звір не має ніякої сили. Ведмедиця пазурами розпорола моржеві черево. Куснула тепле м'ясо, налите кров'ю. Кликала поласувати й ведмежа. Воно покуштувало і спочатку не дібрало смаку. М'ясо здалося занадто жирним. Відразно пахло. Тільки пізніше ведмежа зрозуміло, що той запах викликає апетит. Відтоді і йому смакувала здобич.
А до полювання воно зразу звикло.
Вони попливли далі, перескакуючи з крижини на крижину. Як тільки ведмежа загледить моржів, що вилежувалися на сонці, враз хапає зубами ведмедицю. Вона штовхає його лапою, щоб воно вгамувалось. О, вона навчить дурненького ведмедика, як жити на світі! Вона ніколи не промахнеться, ніколи не проґавить здобичі.
Та полювала лише тоді, коли їй допікав голод. Вбивши моржа, подовгу спочивали. Спали, нишпорили навкруги, знову і знову поверталися до залишків здобичі, аж поки не обгризали останньої кістки. Тепер хай вилазять з. води десятки моржів: сита ведмедиця навіть не гляне на них.
Якось їхню плавучу крижину прибило до скелястого острова. Скільки не кинеш оком, тяглося довге узбережжя, впереміш з крижаними й кам'яними брилами.
Ведмедиця зразу ж дуже зраділа: Не підозрівала, що там на неї чатує смерть. Весело видерлася на кам'яну скелю. Вгорі розстелялося узгір'я з видолинками. Ведмежа вперше зачудовано розглядало шовкову мохову зелень, кучерики трави і щось незрозуміле й дивне, схоже на криваві плями.
Фрам спробував його лизати, та зразу ж відсахнувся. То була не кров, а квіти. Цвіт полярного маку.
Ведмедиця рилася в мохові мордою, шукаючи якесь коріння. Вона вдоволено муркотіла й підкликала до себе сина — хай він поласує. Очевидно, м'ясо і жир моржів їй набридли. Їй хотілося чогось свіжішого й запашнішого.
Далі вони просувалися більш повільно й обережно.
На снігу виднілися дивні сліди невідомих тварин і птахів.
Сліди ції губилися в долинках, де сніг уже розтанув, де зеленіла чахла травичка і цвіли квіти. Ведмедиця не відпускала од себе малюка і часто нюхала повітря. Вологий вітер доносив до неї якісь чужі запахи. Зачувши їх, вона швидко відбігала, раз у раз оглядаючись і ховаючись за здиблені крижини.
Саме тут Фрам уперше почув собачий гавкіт.
Коли до його вух долинув цей незвичний звук, він підняв лапу і завмер на місці.
Ведмедиця зразу ж підійшла до нього, готова захистити його від невидимої небезпеки, повільно звелася на задні лапи і прислухалася, водячи очима й широко роздуваючи ніздрі.
Та гавкання даленіло. Воно чулося дедалі слабше, аж поки зовсім не стихло.
Якусь мить вони стояли не ворухнувшись. Потім ведмедиця стала повертатися на задніх лапах, як на гвинтовому стільчику, нюхаючи вітер. Гавкання не чулося, та вітер приносив дивний, незнайомий, кислий запах. Це був запах людей і собак, невідомий не тільки ведмежаті, а й ведмедиці.
Уривчастим гарчанням вона подала йому знак: треба негайно забиратися геть. Залишатися тут було небезпечно. В неприємному запахові й гавканні невідомого звіра вчувалася погроза.
Вони поспішили до берега, та крижані острови вже встигли відірватись од скель. Їх підхопила океанська течія. Попереду вилискувала безмежна водяна пустеля, ряба поверхня якої, мов розсипана луска, відбивала сонце. Лиш далеко-далеко, де небо зливалося з водою, бовваніли плавучі крижані гори.
Ведмедиця зрозуміла, що вона зі своїм малюком — полонені острова, на якому чутно гавкання загадкових звірів, де вітер приносить кислий, противний запах, чужий в кришталево-чистому повітрі.
Вона почала лизати мордочку ведмежати з особливою ніжністю, ніби знала, що скоро позбудеться його, ніби передбачала свою смерть.
Та дурненьке ведмежа безжурно гралося й забавлялося.
Сонце підбилось високо, на середину неба. Промені його переломлювались у льодах. Недалечко в проталині, стиснутій зі всіх боків кригою, зеленіла смужка моху, росла трава, червоніли квіти.
Ведмежа качалося по м'якому мохові й зривало зубами кволі полярні маки.
Людина, собака й рушниця
У крижаній пустелі біла ведмедиця вперше побачила світ і прожила довгі роки, але досі жодного разу не бачила людини.
Навіть не підозрівала, що існує така дивна істота. Не чула ні собачого гавкоту, ні бахкання рушниці. Не знала, як тісно згуртовані між собою ці три вороги диких звірів: людина, рушниця й собака, котрі ніколи не минуть здобичі, коли її може дістати куля.
І ніколи на ведмедицю не була націлена залізна трубка, з якої вилітає свинцева кулька — смерть.
Вона жила вдалині від мисливців і зброї, у зовсім неходжених місцях.
Цю самітність не міг ніхто порушити, бо стояли жорстокі морози й бушували заметілі. Півроку все огортала ніч. Куди не глянь — виблискував зелений океан, стелилася вічна пустеля.
У цьому водяному безмежжі, саме тоді, як сонце підбивається високо в небо, погойдуються плавучі крижини, посуваючись на південь, мов таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.
Потім неозорий океан на довгі місяці сковувало кригою, і він перетворювався на суцільне льодяне плато: тисячі й тисячі кілометрів, укриті снігом.