Тато скурив цілу пачку сигарет.
Мама ходила з кутка в куток по кімнаті.
— Бачиш, — сказала вона. — Не йдуть. А ти казав, що вони зараз повернуться. Уже дев'ята година.
— Знаю, — відповів тато.
— Тоді придумай щось нарешті.
— А може, діти пішли з ними не з власної волі, — розмірковував тато.
— Що значить — не з власної волі? — спитала мама. Вона не зрозуміла, що саме він мав на увазі.
— Може, їх викрали, — пояснив тато і підвівся. Його обличчя спохмурніло.
— А якщо й справді викрали? — злякалась мама. — Що тоді? Ну, запропонуй що-небудь нарешті!
— В поліцію! — сказав тато.
У черговому відділенні на Беранекгассе сидів один-єдиний поліцай в уніформі. Він підвівся, тільки-но ввійшли мама з татом. На величезній друкарській машинці лежала його кепка.
— Слухаю вас, — сказав він.
— Значить, так, — почав тато. — Річ ось у чому. Ага. Ми хочемо дати оголошення про розшук.
— Наші діти пропали, — додала мама.
— Так-так, — сказав поліцай. — Сідайте, будь ласка.
Такі оголошення для поліцейського чиновника були не дивина. Правда, здебільшого нічого лихого не траплялося. Просто дітей знаходили у кого-небудь з родичів.
Мама з татом сіли на дерев'яну лавку, прямо перед пультом, за яким стояв поліцай. Той дістав з шухляди письмового столу бланк і почав задавати надруковані в ньому запитання:
— Як звати дітей? Ваша точна адреса? О котрій годині вони пішли з дому? Як звати найближчих родичів, у яких вони можуть перебувати? Як звати друзів дітей?
На запитання відповідала мама. У відповідь на останнє запитання вона сказала:
— Взагалі ми знаємо всіх дітей, з якими вони дружать. Крім тих, з якими вони познайомились недавно. Їх, на жаль, ми ще не знаємо. Чули тільки, що їх начебто звуть Георг і Мартін. Вчора наші діти були у них в гостях.
— Так-так, — сказав поліцай. — Скажіть мені їхню адресу.
— Ми її не знаємо, — признався тато після невеликої мовчанки, бо мама на це питання не відповіла.
— Але сьогодні ми запросили оцих нових друзів до себе, — сказала мама. — На вечерю.
— І що ж?
— Вони прийшли, — сказала мама.
— Та ні, — перебив її тато. — Прийшли, власне, два костюми драконів. А хто там під тими костюмами, я не знаю. Костюми були чималенькі. Я певен, що в них умістилося більше ніж двоє дітей.
— Так-так, — знов сказав поліцай.
— Я витурив цих так званих драконів з дому, — вів далі тато.
— І діти теж пішли з ними?
Тато кивнув.
— До речі, — сказала мама, — вони забули оце ось. Вона поклала на пульт знайдене посвідчення.
— "Мартін ДРАКОН", — прочитав поліцай. А тоді засміявся:— Цей Мартін ДРАКОН на фотокартці справді схожий на дракона.
— І я помітив це, — сказав тато. Тепер фотокартка більше не здавалася йому смішною.
— Зараз усе з'ясуємо, — заявив поліцай дуже спокійно і впевнено.
Він знайшов у невеличкому пошарпаному телефонному довіднику потрібний номер і подзвонив. Тато поглядав то на нього, то на маму.
— Посвідчення, взагалі, дійсне, — промовив нарешті поліцай. — Правда, як туди потрапило це безглузде фото, поки що важко сказати. З бюро прописки я теж поговорив. Цей Мартін ДРАКОН мешкає на Фребельгассе, дванадцять. Я довідався також про його фах.
Тут поліцай замовк.
— Ну-ну, — нетерпляче спитав тато.
— Дракон. У бланку для прописки в графі "фах" вказано: дракон. У його брата те ж саме. Той також мешкає на Фребельгассе, дванадцять, і звати його Георг ДРАКОН.
Тато похитав головою. Все це здавалось йому більш ніж неймовірним.
— Між іншим, — вів далі поліцай, — я довідався, де цей ДРАКОН працює. Ось номер телефону, який я записав.
Кажучи це, поліцай уже набирав номер домашнього телефону пана Долежала.
Удома пан Долежал теж сидів на двох стільцях. Саме тоді він влаштував собі маленьке свято: сам собі подарував горіховий торт і тепер ласував ним.
— Долежал слухає, — промовив він у трубку, наминаючи торт.
— Вас турбують з поліцейського відділення на Беранекгассе, — відрекомендувався поліцай. — Скажіть, у вас працює такий собі пан ДРАКОН?
— Бачите, — відповів пан Долежал, — у вас не зовсім точні відомості. По-перше, пан Дракон відучора в мене більше не працює. По-друге, цей пан Дракон зовсім не пан, а дракон.
— Так-так, — мовив поліцай, якусь мить розмірковуючи. — Але цього не може бути.
— Помиляєтесь, — сказав пан Долежал. Він поклав трубку і знову взявся за свій торт, від якого лишилося більше половини.
— Здається, він щось вигадує, — відповів поліцай, все ще тримаючи в руці трубку.
— Що ж він сказав? — повторив тато.
— Він запевняє, що цей Мартін ДРАКОН — справді дракон.
Мама й тато майже водночас підхопилися з місця.
— Франці мені казала, — згадала раптом мама, — що цьому Мартінові п'ятсот років.
Вона ще раз заглянула в посвідчення, яке лежало на пульті. В графі "Дата народження" було вказано: "28 липня 1476 року".
Вечеря у драконів була та сама, що й учора: консерви в широкому виборі.
— Спати ви можете у моїй кімнаті, — сказав дітям Мартін. — Я влітку однаково люблю спати в садку.
— До речі, — сказав Георг, — я б уже йшов на спочинок.
Мартін запитливо глянув на брата.
— Ох! —схаменувся Георг. — Я йду спати. Вибачайте.
І він рушив до сходів, що вели на другий поверх. У цю мить задзвонив телефон. Мартін, який сидів поряд з апаратом, узяв трубку. Дзвонив Долежал.
— Ми ж домовились на понеділок, — сказав Мартін. — Чи, може, я помиляюсь?
— Я знаю! — вигукнув Долежал. — Але мені щойно телефонували з поліції. Здається, вас розшукують. Ти щось накоїв?
— Ні, — сказав Мартін. — Нічого я не накоїв. Красно дякую.
Георг і діти подивились на Мартіна.
— Треба тікати, — сказав Мартін. — Нас уже розшукує поліція.
Георг зійшов зі сходів.
— А куди тікати? — буркнув він.
— Подумаємо дорогою, — відповів Мартін.
3 речей дракони взяли небагато, на це пішло якихось кілька хвилин. Коли вони з дітьми вже були на даху, перед будинком раптово загальмували й зупинилися три поліцейські машини з радіоантенами, синіми вогнями й сигнальними сиренами. З машин вискочило кілька поліцаїв (у сталевих касках), серед них і той, що недавно приймав оголошення про розшук. Цього разу його формена кепка була на ньому. Поліцай пройшов у садок, спинився на доріжці, посипаній гравієм, і підніс до рота мегафон.
— Виходьте! — крикнув він. — Будинок оточено. У вас нема ніякої надії!
В будинку було тихо.
— Мій терпець уривається! — гукнув поліцай. — Лічу до трьох!
На слові "два" Георг і Мартін відштовхнулись від даху. В темряві поліцаї не дуже що бачили. їм потрібно було спершу встановити свої прожектори. А коли встановили, дракони були вже далеченько.
— Діти з ними, — сказала мама. (Вони з татом вийшли з машини слідом за дільничним поліцаєм.) Принаймні дочку вона таки помітила на одному з драконів.
— Так-так, — промовив поліцай. — Це називається втеча. З викраденням. Так-так. Ну, ми їм ще покажемо! !
Все це було сказано дуже тихо.
Дракони з дітьми пролетіли вже, мабуть, з кілометр. У темряві майже нічого не було видно.
— Я боюся, — заквилив Георг. — Я нічого не бачу. Навіть з розплющеними очима. Хоч би були взяли ліхтарика.
— Та хіба згадаєш про все в такому поспіху, — сказав Мартін. — Однаково ліхтарик нам багато не зарадив би.
— Ну добре, — не вгамовувався Георг. — Куди ж ми тепер?
— Не уявляю, — відповів Мартін.
Він навіть приблизно не сказав би, де вони зараз. І навіть не знав, у якому напрямку вони летять.
— Річка! — раптом вигукнула Франці.
І справді, внизу дуже добре видно було річку. Вони саме пролітали над яскраво освітленим мостом.
— Тепер я знаю, куди летіти, — сказав Мартін.
Він звернув і полетів угору за течією.
Мама й тато повернулися додому. Поліцейський автомобіль довіз їх аж до парадного. За всю дорогу батьки не промовили й слова. Щойно за ними зачинилися двері помешкання, як тато накинувся на маму з докорами.
— Ось і маєш! — сказав він. — Це повинно було статися. Ти запросила отих страховиськ.
— Так, але ж я не знала, хто вони, — виправдовувалась мама.
— Хай там як, а через тебе вони опинились у нашому домі, — наполягав на своєму тато. — Це факт.
— Та ти ж сам сказав: "Усе гаразд. Я дозволив". Невже не пам'ятаєш?
Тато рвучко повернувся і на кілька хвилин зачинився в туалеті. Ні, він нічого не забув. Він добре пам'ятав, що це з його дозволу діти пішли в гості до Георга й Мартіна.
Коли тато вийшов, мама все ще стояла в коридорі на тому самому місці.
— Сподіваюся, — промовила вона, — що з ними нічого не станеться.
— Хіба мало того, що вже сталось? Яке там "нічого"?! Наших дітей викрали.
— Я в це не вірю, — сказала мама. — Мабуть, усе було навпаки.
Тато розгублено поглянув на неї.
— Як же двоє дітей могли викрасти отаких здоровил?
— Дуже просто. Якщо ці дракони справді їхні друзі, то дітям, мабуть, не важко було підбити їх на все це викрадення.
— І навіщо ж діти це зробили?— допитувався тато.
— Бо вони вирішили, що з ними несправедливо повелися, — сказала мама.
— Хто?
— Ти, звичайно. Я певна, що вони розповідали тобі про драконів, але ти нічого не чув через свій дурний телевізор.
— Ага, — сказав тато. — Он як! Виходить, я в усьому винен. Та ти ж сама не слухала, що вони розповідали. Бо ти б звернула увагу. Де моє пиво?
— На кухні.
— То принеси.
— Ні, — сказала мама і пішла в спальню.
— Умгу, — сказав тато. — Бунт?
До такого він не звик.
— Може, все-таки ти зробиш для мене цю дрібничку? — ще раз спитав тато. Однією ногою він уже стояв на лінолеумі в передпокої.
— І пальцем не кивну, — сказала мама й зачинила двері в спальню.
Зозла тато вхопив квіти, що й досі лежали на ящику для взуття, і жбурнув їх на підлогу. Через хвилину підняв, пішов на кухню і поклав у кухонну раковину.
У дерев'яній будці біля телевізійної вежі не світилося. Діти й дракони вирішили, що пан Мехтель уже ліг спати. Та Шурлі все-таки постукав. Тієї ж хвилини пан Мехтель відчинив двері і ввімкнув невеличку лампочку над входом. Пан Мехтель був одягнений. Він, певно, потемки сидів у своїй кімнатці.
— А, це ви? — здивувався пан Мехтель. Він зовсім не чекав гостей.
— Ми вас потурбували? — спитала Франці.
— Анітрохи.
Пан Мехтель увімкнув світло в кімнаті. Діти зайшли і сіли на канапі. Дракони стояли надворі й заглядали в кімнату крізь відчинені двері.
— У вас так прибрано, — відзначив Шурлі.
— Це тому, що я спакував усі свої речі, — пояснив пан Мехтель і зітхнув.