Це було море. Герберт добре чув його й жадібно ловив вологий вітер. Пахло садом.
До Герберта підійшов черговий.
— Ти чого? — спитав він.
— В своїй потребі.
— Іди в намет, хлопче.
Герберт постояв на дорозі. І раптом побіг піщаними дюнами. Потім спустився вниз, деякий час поблукав млистою лукою і, нарешті, зупинився на березі озера.
Рівна, сонна поверхня його сріблилася край берегів, а в глибочині була темна, з металічним полиском. "Асфальтове озеро",— подумав Герберт.
Він повернувся і бігцем помчав до табору. З розгону минув свій намет. Перед ним тяглися луки. Там, далі, мусили бути картоплища, а ще далі — струмок і туман.
"Я чекаю чогось, але й сам не знаю, чого саме",— чи хтось обізвався до нього, чи це тільки майнуло в його думках? Навколо — порожнеча, тиша. Позаду намети, попереду луки; всіяне зірками небо. Десь далеко гавкає собака. А хлопці пішли по яблука. Та ні, собака, напевне, гавкав тільки так собі. Тепер Герберт вже знав, де струмок. Завзяте кумкання жаб ще поглиблювало порожню просторінь літньої ночі.
Герберт рушив уперед, побіг швидко, дедалі швидше, аж поки не впав в густу, м'яку хащу трав.
На щоках він відчув холодні краплини. Це були частинки вечора, що причаїлися біля самої землі.
...Герберт пригадав це й переконався, що все почалося саме тоді.
6
В наметі було ще темно, але крізь вузькі шпарини в брезенті просочувалося бліде світло. Герберт прокинувся і, повівши ногою по простирадлу, відчув холод і вологу. По спині побігли дрижаки. Він руками помацав ковдру. На ній були мокрі плями. Рукава піжами теж намокли.
З хвилину Герберт лежав нерухомо й прислухався. Дощ періщив по даху й по стінах намету; великі краплини падали на постіль.
— Гей, хлопці!
Інші ліжка теж намокли. Тільки в кутку знайшлося трохи сухого місця. Хлопці постягали туди тапчани, поставили один на одному й понакидали всі зібрані ковдри. Полягали на кожному тапчані по троє і вкрилися купою важких, вологих ковдр.
Герберт побачив у свого товариша величезний синець під оком і ще кілька менших на шиї та на руках.
— Алло, що трапилось?
— Фатальний збіг обставин.
— Це ж як?
— Ми пішли по яблука.
— Ну й що?
— Ну й дали нам. Як виявляється, сади охороняють. Хто таке чув, щоб охороняли сади? Ну, ми нарвали чудових яблук, важких і соковитих, мов апельсини, а коли вже перелазили через тин, на нас зненацька наскочили. Хочеш яблук?
— Ні.
— Добре яблуко.
— Потім покуштую. Тепер мені треба вийти. Це, мабуть, від холоду так кортить.
— Ну, то йди. Тільки ж гляди. Можливо, тутешні хлопці чатують навколо табору і зустрінуть тебе камінням.
— Чудова перспектива.
— Якщо піде весь табір, дамо сільським
хлопцям так, що самі приноситимуть фрукти, ще й проситимуть нас узяти.
— Оптиміст. Глянь на своє око.
— Око — дурниця. Сьогодні ввечері над селом каміння свистітиме й тріщатимуть тини. Побачиш, як ми пустимо їм юшку.
— Але я мушу вийти.
— Ну, то йди.
— А що, як вони чатують?
— То йди в куток намету і зроби крізь шпарину. Все одно йде дощ.
— Гаразд.
Інші теж зробили так само. Потім усі позасинали, бо ранкова перевірка через дощ була пересунута на годину.
Сніданок минув у гробовому мовчанні. Дощ, правда, ущух, але віяло пронизливим холодом, а хмари повзли низько й чіплялися за тополі. Здавалося, надворі стало тісніше.
Хлопці сиділи в наметах і міркували, що їм робити. Поруч сусіди реготали з якихось брутальних жартів. Начальник запропонував поспівати, але ні в кого не було охоти. Тільки один з хлопців привіз банджо і став награвати якісь дикі мелодії.
Герберт порадив товаришу, щоб той приклав до обличчя мокре листя подорожника. Воно відтягне гарячку й обличчя перестане пухнути.
— А як тебе звати?
— Керрол. Керрол Портер. Ти в шахи граєш?
— Так.
— Чудово. Я привіз шахи, організуємо матч. П'ять партій. Згода?
— Згода.
Вони порозставляли фігури й почали першу партію.
— Ти вже високо забрався? — спитав Портер.
Герберт зрозумів.
— За рік атестат зрілості.
— У мене теж.
— І що ж ти робитимеш?
Той не думаючи відповів:
— Те ж саме, що й старий.
— А старий?
— Візникує.
— Що?
— Візникує. Літає на далекі відстані: в Афіни, Будапешт, Мадрід і навіть в Дакар. Зрозуміло?
— Звичайно, мій старий теж був пілотом.
— Оце так-так!
— Ми ще поговоримо про все це, гаразд?
— Ну, звичайно. А що ти хочеш робити після атестату зрілості?
Герберт відповів не зразу. Він навіть не міркував, бо добре знав, що робитиме, коли одержить атестат, йому тільки важко було пояснити це новому другові.
— Знаєш,— сказав він,—у мене є бажання заощадити трохи бензину.
— Не розумію.
— Ти пам'ятаєш ластівок, яких німці пускали на Лондон?
— Звичайно... Але я не розумію...
— Крила будуть позаду, витягнені під кутом до бортів. Замість старих пропелерів будуть дві "собачки".
— Що ти сказав?
— Будуть "собачки", їх годуватимуть дешевою сумішшю. .
— Ах ти ж, крутію! Реактивний літак?
— Отож то й є!
— Добре ж ти поморочишся в політехнічному.
— Витримаю. "Собачки" мене найбільше цікавлять. Я б хотів, щоб вони нагавкали людям звукову швидкість.
— Оце так! — вигукнув Керрол.—Якщо
один в роду стає пілотом, всі його нащадки успадковують професію, наче графський титул. ■
— Так,— відповів Герберт,— ми, льотчики, шануємо традиції.
Портеру так сподобалось оте "ми льотчики", що він не скористався з помилки, яку його партнер зробив на шахівниці.
Третю партію відклали, хоч вона обіцяла "нічию". По обіді Герберт позичив у Керрола прорезинений плащ й вирішив піти на село. "Один бог зна, що станеться. В найгіршому випадку — підсинять мені око, як Портеру".
Дорога розгрузла. Мжичив дощ, і сільце здавалося зовсім безлюдним. Тільки підводи зрідка проорювали в багнюці колії. В канаві текла вода землистого кольору. З-під ніг важко стрибали жаби й ховалися в придорожніх травах або плюхали в каламутний потік у канаві.
Герберт купив хлопцям цигарок у крамниці. Оглянув червону церкву, шинок, тісний і задимлений, але насамперед брудний. Потім пішов на рибальську пристань.
Біля дерев'яного помосту було прив'язано кілька човнів. У великому сараї висіли сітки й лежало рибальське начиння. Лежала ще вагонетка з причепом, яка зіскочила з рейок. Смерділо гнилим очеретом, застояною водою і риб'ячими нутрощами.
Герберт обережно ступав по дерев'яному помості, пильнуючи, щоб його не зрадила якась прогнила дошка. Тепер він виразно відчув нудотний запах стоячої води й глибоко увібрав його в себе. Хотілося відчути його ще дужче й запам'ятати так само, як учорашній захід сонця над озером.
Сьогодні він ледве бачив протилежний берег, що злегка вимальовувався з-під заслони курної мли.
— Ти чого? — почув він за спиною хрипкуватий голос.
Герберт обернувся. За ним стояв кремезний юнак в обшарпаному рибальському одязі. Герберт побачив обличчя, те зовсім молоде, незважаючи на бліді втомлені очі та нечисту шкіру, вкриту вугрями.
— Що тобі тут треба? — Голос рибалки звучав причіпливо. Герберт подумав, чи не доведеться йому зараз перевірити температуру води. .
— Прийшов подивитися на хвилинку.
Рибалка мовчав, і Герберт вів далі, вигадуючи на ходу:
— Я завжди хотів бути рибалкою, а на пристані не бував ніколи. Дуже хотілося б побачити, як тягнуть рибу сіткою. Це, мабуть, важкенька робота?
— А плавати вмієш?
— Хіба я знаю?
— Спробуймо. Га?
— Сьогодні надто холодно.
— Хочеш бути рибалкою, а холоду боїшся. Ану, в воду!
— Кажу ж тобі, що холодно.
— Лізь мені зараз у воду і не балакай!
— Іди геть із своєю водою. Хочеш пива, то
ходімо в шинок. Щось мені захотілося теплого пива. .
— Спершу поплаваєш, хлопчику, потім підемо пити пиво. А, може, ти хочеш яблук?
— Звичайно. У тебе є?
— Щось ти дуже нахабний. Твої що, мало натрусили вночі?
— Але мені не дали.
— А ти хіба не трусив?
— Навіщо? Познайомлюся з сільськими хлопцями, то й самі дадуть. Хіба ні? Навчу їх за це цікавої гри в карти.
— То ти не ходив по яблука?
— А навіщо?
— А до баб теж ні?
— Ще ні.
— А тих, з табору он там,— показав він рукою в непевному напрямі,— знаєш?
— Котрих саме?
— Тих, що приїхали кілька днів тому.
— Чого б то не знав? Знаю,— збрехав Герберт.
— А Мерилін знаєш?
— Це ж котру?
— А там одну.
— Покажи мені. Щось не пригадую.
— Тоді ходімо вниз.
Він повів Герберта по сходах до старого човна, на дні якого хлюпала брудна вода. Герберт сів на мокрій дошці, кинутій впоперек, між бортами, і замислився, чи не на те посадив його сюди оцей рибалка, щоб викинути десь посеред озера.
А рибалка схопив весла і відіпхнув човен від помосту. Він веслував рівно, не здіймаючи склистих віял навколо весел, хоча вся поверхня озера наморщилася маленькими, злими горбочками.
Через кілька хвилин човен пірнув у канал в очеретах.
"Отут ця тварюка й пристукне мене за ті яблука!",— подумав Герберт.
— Покличеш її в човен?
— Якщо покажеш, котру саме.
-— Покажу.
Човен зарився носом у прибережний мул. Підбіг табунець курей. Вони знали, що човном привозять рибу.
Обабіч подвір'я стояли червоні будинки, великі, але одноповерхові, такі собі муровані клуні з вікнами. Але посередині подвір'я здіймалася щогла, на якій висів клапоть зім'ятої ганчірки, що була колись прапором.
Дівчата швидко перебігали по дворі, ховаючи голови під пелеринами, хоча злива вже вщухла.
Герберт з рибалкою зазирнули в вікно великої зали.
Дівчата, стоячи півколом, слухали, як грають на піаніно. Якийсь лисий чоловік промовляв до них, а потім став махати, щоб вони співали.
— Котра з них?
— Он та, чорнява, з золотим зубом. Бачиш, усміхається до подруг.
— Ага.
— Знаєш?
— А хіба що?
— Поклич її.
— Для чого?
— А тобі що до цього?
— Для чого я повинен її покликати?
— Поклич, і все.
— А що я за це матиму?
— Поговоримо потім.
Тут дівчата почали показувати пальцем на вікно. Лисий чоловік обернувся, побачив чужі обличчя й вийшов на поріг.
— Чого вам?
— Холодно! — поскаржився Герберт.
— Зайдіть сюди.
— Яз чоловічого табору і прийшов сюди домовитися, може б ми спільно організували вогнище,— почав брехати Герберт.
Він розповів, як вони приїхали вчора, як хлопці пішли вночі по яблука, а сьогодні страшенно нудяться і не знають, що їм робити. Ще говорив про те, що вони хочуть влаштувати вогнище, гарне вогнище, ввечері, над озером, коли луки потопатимуть у млі, а з берега моря потягне гострими пахощами трав і кущів, які ростуть на піщаних пагорбах.
— А це хлопець з села.