Я був би заблудився в лісах і урочищах, якби не отой чолов'яга, якого граф називав полковником. Він мав з собою чудові німецькі штабні карти й керував мною так впевнено, ніби не раз їздив цими дорогами. Було вже темно, коли ми добралися до кордонів графського маєтку. За п'ятнадцять хвилин, проїхавши по алеї, яка вела до палацу, я зупинив машину біля колонад. Усі вікна першого й другого поверхів були залиті світлом. Я вискочив з кабіни, щоб відчинити графові дверці, та ту ж мить чийсь голос гаркнув мені над вухом:
— Хальт!
Я озирнувся. Переді мною стояв німецький унгер-офіцер в касці й з револьвером в руці. Спереду й позаду машини, мов з-під землі, виросло кілька солдатів, озброєних карабінами.
Не знаю, як це сталося. Я завжди вмів тримати себе в руках, був спокійний і привчений до дисципліни зразкового камердинера, про що з самого дитинства дбав мій батько. Та те, що я пережив протягом останніх днів, перевернуло всю мою душу; мої нерви були напружені до краю — хотілося зігнати на комусь свою злість. Тому я гримнув на унтер-офіцера:
— Weg, dummer Kerl! 1
Відтак відчинив дверцята машини й, змінивши інтонацію, з уклоном звернувся до графа:
— Bitte schön, Herr Graf 2.
Граф висунув з машини ногу, злегка всміхнувся і вийшов. За ним, згорбившись, виліз полковник. Я взяв дві валізи й парадним кроком пройшов повз гітлерівців. На останньому із східців, що вели до вестибюля, я озирнувся. Унтер-офіцер, роззявивши рота, стояв по команді "струнко". Дуло револьвера, якого він тримав у правій руці, було опущене вниз. Солдати, що оточили машину, стояли нерухомо, немов закам'янілі.
В палаці ми застали чотирьох вищих гітлерівських офіцерів і нашого адміністратора, який, добре володіючи німецькою мовою, відрекомендував їм графа. Німці розсипалися в люб'язностях, називали графа [8] [9] "превосходительством" і висловлювали йому своє співчуття з приводу війни між Польщею й Німеччиною. Водночас вони підкреслювали, що, зайнявши палац і маєток, охороняють усе це від руйнації на випадок воєнних дій. Я чув усі ці запевнення, подаючи на стіл, коли граф сів з гітлерівцями вечеряти. Полковник десь щез у кімнатах для гостей, сказавши, що в нього болить голова. Мене дивувала поведінка німців і їхня нечувана галантність, бо я досі пам'ятав пригоду, що сталася з нами в Берліні. Спочатку я думав, що непроханих гостей засліпили прекрасні меблі, килими, гобелени й коштовні картини. Але випадково кинувши оком на кришталеву консоль, в якій зберігалися китайські порцелянові вироби, що являли собою просто неоціненні твори мистецтва, я все зрозумів: на консолі в позолоченій рамі стояв великий портрет Муссоліні з власноручним підписом. Рік тому, коли ми були в Римі, графові подарував його князь Орсіні. Здається, тоді саме святкували якусь річницю відомого походу "чорних сорочок" на Рим. Граф прихильно ставився до фашистського ладу, тому, повернувшись додому, наказав поставити портрет Муссоліні в своєму кабінеті. Як я довідався потім, адміністратор, побачивши, що наближаються німці, зустрів їх у вестибюлі з портретом Муссоліні, а потім поставив його на консолі у вітальні. В такий спосіб округлий пан із щоками бульдога, здавалося, сприяв сердечній атмосфері, в якій відбувалася вечеря.
Наступного дня я прокинувся дуже рано. Од німців не лишилося й сліду. Я спав так міцно, що не чув, як вони поїхали геть. Я визирнув у вікно: парк, що оточував палац, якось урочисто шумів. Срібні ялини блищали в промінні сонця. Я займав мансарду в шпилі маленької вежі, що оздоблювала палац, і переді мною звідти відкривався широкий краєвид. В кінці головної алеї, над річкою, починався величезний вигін, обгороджений дротяною сіткою. Чотириста графових "англо-арабів", які вважалися найкращим табуном у Європі, гасали по луці. На обрії чорніли ліси. Ніщо не нагадувало про воєнну бурю, яка лютувала над Польщею. Блакить неба була порожня й мовчазна.
Я спустився на кухню і довідався, що Павел ще не повернувся. Тому мені довелося взяти на себе обов'язки шофера й приготувати роллс-ройс у дорогу на перше ж бажання графа. Я розумів, що графові тепер не швидко захочеться знову пуститися в мандри, однак все ж таки краще було до всього підготуватися.
В гаражі до мене зайшов один з управителів маєтку, щоб запитати, чи справді польський уряд Накивай п'ятами й війну програна. Я, не підводячи голови, коротка Відповів, що правда. Відтак налив свіжого Масла в бак, Підтягнув гайки, Що ослабли під час їзди по ґрунтових дорогах, і до блиску начистив кузов. Управитель, думаючи, що я не хочу з Ним більше розмовляти, пішов. А зі мною коїлося щось незвичайне" Я з самого дитинства звик до цього маєтку, І графові багатства здавалися мені нашою спільною власністю. Коли я їхав з графом до Варшави чи до інших аристократів, у мене було таке враження, ніби я їду чужою країною. Я бачив багатьох людей, але вони були мені байдужі. І тільки коли доля звела мене з ними в трагічні вересневі дні, коли я побачив їхню нужду, безрадісне існування, коли зрозумів, що будинки валяться їм на голови, а порятунку не видно нізвідки, я відчув, що з цими людьми мене щось єднає. А наш палац і маєток були оазисом спокою, ніби це була не Польща, а Мадагаскар, де німці клацали закаблуками, виправдуючись перед графом і дотримуючись манер салонних франтів. А потім, серед ночі, вони тихо зникали. Ще б пак, товстий пан із щоками бульдога оберігав нас.
Я глянув на годинник. Без кількох хвилин була восьма. Я швидко одягнувся, вмився і побіг до палацу, щоб подати графові сніданок у ліжко. Біля колонади стояло три німецьких автомобілі. Два відкриті, вантажні, в яких нерухомо, мов маріонетки, сиділи солдати в касках. Третій був розкішний лімузин. На його правому крилі тріпотів маленький прапорець із свастикою. За кермом сидів шофер у чорному мундирі з якоюсь бляхою на шапці, що нагадувала сідло. Спочатку я подумав, що це повернулися наші вчорашні гості, але адміністратор скрикнув:
— Єзус-Марія! Ви бачите, що діється?
Я пильно подивився на нього. Страшенно схвильований, він провадив далі:
— Тільки-но приїхали інші німці. Але це якісь дикуни. Ви чуєте?
З глибини палацу до мене долинув пискливий голос графа і німецька мова.
— Чого вони хочуть? — спитав я коротко.
— Вони вимагають, щоб граф віддав палац для потреб армії і хочуть реквізувати наших коней. Жах! Я пробував захиститися портретом Муссоліні, але вони тільки висміяли мене. Один із німців сказав мені, що така фотографія висить у квартирі кожного мешканця Рима. Тепер нас ніщо не врятує! Ми пропали!
Я раптом пригадав, як перед війною в нас був маршал Герінг, а також його розмову зі мною. Пригадав листа, якого я сховав у старовинному секретері.
Я швидко подався до графового кабінету і зайшов, не постукавши. Граф у самій тільки піжамі стояв за письмовим столом. Від Хвилювання голос його раз по раз уривався. Він мішав німецькі, англійські, французькі, італійські слова й швидко сипав ними. Але на його співбесідників це не справляло ніякого враження. їх було троє. І всі із свастикою на рукавах. Перший з них, сивуватий, був полковник. У другого, майора, на грудях виблискував новенький рицарський хрест. У третього, одягненого в чорний мундир без знаків розрізнення, на кашкеті було зображення черепа. Всі троє репетували, не слухаючи графа, і ніхто нічого не міг второпати.
Моя несподівана поява всіх приголомшила. Запанувала раптова тиша. Навіть граф замовк. Він не приховував свого здивування. Адже я вперше в житті зайшов до нього не постукавши. Якась дивна інтуїція не дозволила мені промовити хоча б словечко. Твердим кроком я підійшов до секретера й легко відсунув його від стіни.
— Was machen Sie?![10] — раптом заревів офіцер у чорному мундирі, підступивши до мене з нагаєм у руці. В очах його блиснула лють.
Я спокійно відповів по-німецькому:
— Виконую наказ маршала Герінга. Не більше.
Нагай, занесений над моєю головою, застиг у повітрі. Всі мовчали, з нетерпінням стежачи за моїми рухами. Я натиснув на рельєф секретера, повернув третю ручку з тих, що були розташовані на стінці, і вічко відомого мені тайника безшумно відскочило. Я вийняв звідти Герінгів лист і мовчки подав його графові. Мій пан механічно розірвав конверт і прочитав листа. Потім глянув на мене, поклав лист на стіл і вийшов з кімнати. Сивий полковник схилився над письмовим столом. Те саме зробили й інші троє. Вони читали довго й уважно. Нарешті офіцер у чорному мундирі взяв листа, ще разоглянув його і, поклавши назад, спромігся вимовити тільки одне слово:
— So![11].
Потім усі троє мовчки вийшли з кабінету.
За годину після від'їзду німців адміністратор, з наказу графа, виплатив мені тисячу злотих винагороди.
Розділ IV
Час минав. З Франції докочувалися глухі вісті про невдалу оборону лінії Мажіно. Англійці теж мало чим допомагали Франції своїми військовими експедиціями, В Америці Рузвельт говорив про права людини й свободу народів.
Тим часом до нашого палацу весь час з'їжджалися аристократи з усієї країни. Князів, графів і баронів можна було рахуг вати на копи. їх ніхто не запрошував — вони приїжджали із власної ініціативи, щоб з'ясувати ситуацію і вжити відповідних заходів для власного захисту. Граф був серед них особою, а що тепер у нього часто гостювали найвищі представники німецької окупаційної влади, то можна було легко зав'язати потрібні контакти і вміло скористатися ними. Найкраще полювання граф влаштував для генерала Рундштедта, з яким замолоду познайомився у Відні. Нашим гостем був також генеральний губернатор Кракова і звичайний варшавський "губернаторик" Фішер1. З поляків мене найбільш зацікавила постать графа Коморовського, який пізніше виплив на політичну арену під час трагічного варшавського повстання. То був невисокий на зріст, хворобливий чоловік, з півнячою шиєю і обличчям ідіота. Він майже весь час мовчав, зате, як справжній алкоголік, хвацько жлухтив коньяк. Крім того, не давав проходу покоївкам і лапав їх у темних коридорах.
Другою характерною постаттю серед наших гостей був князь Сангушко з-під Тарнова.