Там нас чекало несподіване розчарування. Фінансовий директор лежав хворий, а двоє його товаришів були безсилі щось зробити, поки він не видужає. Вони не відмовлялись від нашої фінансової угоди, але в цей час нічим не могли допомогти. Нас попросили на якийсь час відкласти всю справу, але це марне прохання бо нам не під силу було зупинити численні коліщатка, які вже закрутилися на повну швидкість. Тепер ми могли думати лише про те, щоб по перекинутися; зупинятися чи гальмувати було пізно. Наші приятелі-компаньйони згодилися ліквідувати синдикат, щоб дати нам можливість діяти швидко і незалежно від них.
І ось ми йдемо вулицею, а в кишенях у нас, як і досі, порожньо.
— Грудень, січень, лютий, — рахував Герман.
— В найгіршому разі, березень, — додав я, — але в березні ми обов'язково повинні відпливти.
Все здавалося нам непевним, але одно було ясно. Наша подорож мала серйозну мету, і ми не хотіли, щоб нас ставили в один ряд з акробатами, які спускаються по Ніагарі в порожніх бочках або висиджують по 17 днів на верхівці флагштока.
— Тільки б не бути залежними від фірм, що торгують жувальною гумкою або кока-кола, — заявив Герман.
В цьому питанні у нас була повна згода.
Ми могли роздобути норвезькі крони, але по цей бік Атлантичного океану вони не вирішували справи. Попросили б субсидії, але навряд чи нам дадуть її для доказів спірної теорії; зрештою, саме для цього ми й задумали подорож на плоту. Незабаром ми впевнились, що ні газетні трести, ні окремі меценати не наважуються дати гроші для справи, яку вони самі і всі страхові товариства вважали самовбивчою; якщо ми повернемось живими й здоровими, тоді все буде по-іншому.
Становище було досить сумне, і протягом багатьох днів ми не бачили ніякого виходу? Тоді на сцені знову з'явився полковник Мунте-Кос.
— Ви сіли на мілину, хлопці, — сказав він. — Ось вам чек, для почину. Я можу почекати, поки ви повернетесь з островів Південного моря.
Ще кілька чоловік зробили так само, і скоро позичених грошей стало досить, щоб знову взятися за справу без посередників та інших комерсантів. Час було летіти до Південної Америки і будувати пліт.
Давні перуанські плоти будувалися з бальзового дерева, яке після висихання стає легшим, ніж корок. Бальза росте в Перу, але далеко від узбережжя, за Андами; тому мореплавці за часів інків добиралися вздовж берега до Еквадору і там рубали здоровенні бальзові дерева біля самого Тихого океану. Так само думали зробити й ми.
Зараз мандрівники зустрічаються із зовсім іншими труднощами, ніж у часи інків. У нашому розпорядженні автомобілі, літаки і бюро подорожей, але щоб справа не стала надто легкою, у нас існують перешкоди, що називаються кордонами. Там занадто ретельні стражі з мідними ґудзиками перевіряють, хто ви, риються у вашому багажі і мучать вас без кінця анкетами, коли ви щасливо пройдете всі попередні випробування. Страх перед цими людьми з мідними ґудзиками змусив нас дійти до висновку, що ми не можемо висадитись у Південній Америці з ящиками і чемоданами, наповненими дивними речами, і, чемно привітавшись каліченою іспанською мовою, попросити дозволу на спорудження плоту, а потім відпливти на ньому. Нас, напевно, посадили б у в'язницю.
— Ні, — сказав Герман, — ми повинні мати офіціальний дозвіл.
Один з наших приятелів з ліквідованого тріумвірату був кореспондентом в Організації Об'єднаних Націй; він одвіз нас туди на автомобілі. Коли ми зайшли до великого залу засідань, де представники всіх народів сиділи на лавах, усі мовчки слухали палку промову чорноволосого росіянина, який стояв перед величезною картою світу. Ця сцена справила на нас сильне враження.
Нашому приятелеві-кореспонденту пощастило під час перерви познайомитись з одним із делегатів Перу, а потім — з представником Еквадору. Сидячи у вестибюлі на м'якому шкіряному дивані, вони уважно вислухали наш проект перепливти океан і підтвердити теорію, що творці стародавньої цивілізації на їхній батьківщині були першими людьми, які досягли островів Тихого океану. Обидва делегати обіцяли інформувати свої уряди про наш план і гарантували, нам підтримку, коли ми прибудемо в Перу та Еквадор. Саме в той час через приймальню проходив Трюгве Лі і, почувши, що тут його співвітчизники, підійшов до нас. Хтось запропонував йому вирушити з нами на плоту. Але для нього було досить бурі і на суші.
Помічник секретаря Організації Об'єднаних Націй доктор Бенхамін Коєн з Чилі, відомий археолог-аматор, дав мені листа до президента республіки Перу, який був його особистим другом. У вестибюлі ми зустріли також норвезького посла Вільгельма фон Мюнте-Моргенстьєрне, який з цього часу подавав експедиції неоціненну допомогу.
Отже, ми купили два квитки і полетіли до Південної Америки. Коли один по одному заревли чотири потужних мотори, ми, зовсім знесилені, відкинулись у глибоких кріслах. Важко висловити те почуття полегшення, яке сповнювало нас від усвідомлення того, що перша частина програми виконана і тепер ми йдемо прямо назустріч пригодам.
Розділ 3
У Південній Америці
Ми приземляємось на екваторі. — Проблема бальзових дерев. — На літаку в Кіто. — Мисливці за головами і "бандидос". — В Андах на "віллісі". — У нетрях джунглів. — В Ківедо. — Ми рубаємо бальзові дерева. — Униз рікою Паленке на плоту. — Привабливий військовий порт. — У морського міністра в Лімі. — Зустріч з президентом Перу. — Поява Даніельсона. — Повернення до Вашингтона — Дванадцять кілограмів документів. — Бойове хрещення Германа. — Ми будуємо пліт у військовому порту. — Осторога. Напередодні відплиття. — Пліт названо "Кон-Тікі". — Прощай, Південна Америко.
Тільки-но перелетівши екватор, літак почав поволі спускатися крізь молочно-білі хмари, які раніше простягалися під нами, наче сліпуча сніжна пустеля у блискотливому сонячному промінні. Купчастий туман обліплював вікна літака, потім він розвіявся, зависнувши над нашими головами пеленою хмар, а внизу з'явилося світло-зелене хвилясте море джунглів. Ми летіли над південноамериканською республікою Еквадор і скоро приземлилися в тропічному аеропорту Гуаякіль. З куртками, жилетами і пальтами на руці, такими потрібними нам напередодні, ми вилізли з літака і опинилися немов у теплиці; відповідаючи на привітання балакучих жителів півдня, одягнених по-тропічному, ми відчували, що наші сорочки прилипають до спини, як мокрий папір. Митні та імміграційні чиновники зустріли нас з обіймами, мало не на руках понесли до таксі, на якому ми доїхали до найкращого в місті, єдиного пристойного готелю. Там кожен з нас поспішно відшукав свою ванну, напустив холодної води і заліз у неї.
Ми прибули до країни, де ростуть бальзові дерева, і тепер нам треба було закупити їх для спорудження плоту.
Перший день пішов на вивчення місцевої грошової системи та засвоєння кількох іспанських фраз, необхідних для того, щоб можна було знайти дорогу назад до готелю.
Наступного дня ми наважились розстатися з ваннами і зробили кілька прогулянок, щоразу збільшуючи відстань. І коли Герман, задовольняючи своє дитяче бажання, помацав справжню пальму, а я досхочу наївся фруктів, ми вирішили зайнятись купівлею бальзових дерев.
На жаль, це легше було сказати, аніж зробити Звичайно, ми могли дістати скільки завгодно бальзової деревини, але не у вигляді цілих колод, як це було нам потрібно. Минули ті часи, коли бальзу рубали тут же на узбережжі. Остання війна винищила ці дерева. Їх валили тисячами і відправляли на авіаційні заводи, бо це дуже пористий і легкий матеріал. Нам повідомили, що тепер великі бальзові дерева ростуть лише у джунглях всередині країни.
— В такому разі ми вирушимо туди і самі нарубаємо їх, — сказали ми.
— Це неможливо, — заявили авторитетні люди. — Сезон дощів уже почався, ріки вийшли з берегів, і всі дороги в джунглях стали непрохідними. Якщо вам потрібні бальзові дерева, то приїздіть в Еквадор через півроку, коли закінчаться дощі і висохнуть дороги в джунглях.
Опинившись у безвихідному становищі, ми відвідали дон Густаво фон Бухвальд, бальзового короля Еквадору, і Герман розгорнув перед ним креслення нашого плоту, на якому були вказані розміри потрібних нам колод. Худорлявий, невисокий на зріст, бальзовий король відразу ж схопив телефонну трубку і розіслав своїх агентів на розшуки. На лісопильних заводах можна було знайти різні дошки та окремі короткі деревини, але жодної колоди, придатної для плоту, вони не розшукали. У самого дона Густаво на звалищі знайшлося дві великі деревини, зовсім сухі, та на них далеко не поїдеш. Було ясно, що розшуки наші даремні.
— У мого брата велика плантація бальзових дерев, — сказав дон Густаво. — Його звуть дон Федеріко, і він живе у Ківедо, в невеликому селищі серед джунглів. Він дасть вам усе потрібне, як тільки ми зв'яжемося з ним після дощів. А зараз нічого не вийде, у джунглям злива.
Коли дон Густаво сказав, що нічого не вийде, то так само скажуть і всі спеціалісти в справі бальзових дерев у Еквадорі. Отож, ми були в Гуаякілі без жодної колоди для плоту і не могли поїхати, щоб нарубати їх; така можливість з'явиться лише через кілька місяців, а це буде вже надто пізно.
— Час не стоїть, — сказав Герман.
— І ми повинні дістати бальзові дерева, — додав я. — Пліт має бути таким самим, як у індіанців, інакше ми навряд чи залишимося живими.
Ми дістали в готелі маленьку шкільну карту з зеленими пасмами джунглів, коричневими лініями гір та невеличкими червоними кружечками населених пунктів, і вона розповіла нам; що джунглі тягнуться безперервною смугою від берегів Тихого океану аж до підніжжя величних Анд. І тут у мене з'явилася одна думка. Зараз не було ніякої змоги дістатися з прибережного району, через джунглі, до Ківедо, де ростуть бальзові дерева. А що, коли ми спробуємо добратися туди з протилежного боку, спустившись у хащу джунглів з голих снігових схилів Андського хребта? Це був у нас єдиний вихід.
На аеродромі знайшовся невеличкий вантажний літак, на якому нас погодилися доставити в Кіто, в столицю цієї своєрідної країни, розташовану на гірському плато в Андах на висоті 3000 метрів над рівнем моря. Розмістившись поміж ящиків та літакового обладнання, ми раз у раз поглядали на зелені джунглі і блискотливі ріки, поки літак не зайшов у хмари.