– Шукайте, якщо вам охота.
Я розумів, що він нічого не може вдіяти за тих обставин, але, повинен визнати, мене боляче вразила його відповідь. Я почув, як один незнайомець скочив ззаду у фургон.
– Тут таки хтось ховається! – вигукнув він переможно і враз витяг мене зі схованки. Я аж отетерів від несподіванки, коли він схопив мене рукою за плече.
– Та це ж тільки хлопець! – сказав, глянувши на мене зневажливо, старший.
– Атож, – ні хвилини не вагаючись, докинула місіс Десмонд. – Це Семі. Малий шибеник завжди ховається од роботи, щоб поспати!
– Геть звідціля, гицлю! – гримнув гладун. – Пройдися трохи пішки.
Я слухняно вистрибнув із фургона, і четверо незнайомців більше не звертали на мене ніякісінької уваги. Вони пішли до другого повоза, але, звичайно, нікого там не знайшли. Отож вони посідали на коней і, мушу зазначити, перш ніж поскакати далі дорогою, вибачилися за те, що завдали нам турботи. Десмонд гукнув їм услід:
– Якщо ми побачимо леді, то повідомимо в ратушу.
– Чого їм було треба? – спитав я жваво, залазячи знову в фургон.
– Вони шукають юну леді, – засміявся у відповідь актор. – Цієї ночі вона втекла з дому. Мабуть, посварилася з батьками. Вони, звичайно, не втаємничили нас у її родинні справи.
– Може, втекла з коханим, – сентиментально зауважила дружина.
Джейн Десмонд передивилася стільки романтичних італійських комедій, що, згадуючи за кохання, одразу ж танула як сніг. На мій погляд, це була її єдина вада. Вона була добра, щиросерда жінка, і через тижнів зо два я вже ладен був у разі потреби голову за неї покласти, як за рідну матір.
Більше я не сушив собі голови думками про небезпеку. Дорога пішла вниз, і перед нами з'явився Кендал у розкішній зелені долини. Години за дві я виступлю перед глядачами на справжній театральній сцені. Я кілька разів повторив свою пісню, щоб твердо завчити її.
Ми поставили поміст у дворі заїзду. Глядачева зала була далеко бідніша, ніж у Пенріті, і кімнати в корчмі так невдало розміщені, що майже всім нам довелося перевдягатися у фургоні. Місіс Десмонд дозволила мені переспати ту ніч у повозі, і я з вдячністю пристав на її пропозицію. Адже я не знав, що чекає мене далі, а тому радий був заощадити гроші за ночівлю.
Навряд чи варто розповідати, як минув той день. Не сталося нічого особливого. Мене не пойняв жах, коли я вперше опинився на сцені, і я не вчинив нічого сміховинного. Я вийшов туди разом з іншими, вбравшись у яскраво-жовтий камзол, що був тісний мені в плечах, а коли заграла музика, проспівав свою пісню. Глядачі плескали мені – не дуже, але досить, щоб я відчув себе цілком задоволеним, – а місіс Десмонд схвально ляснула мене по спині, коли я опинився за лаштунками. Від цього мій камзол тріснув, і вона почала несамовито і водночас весело лаятися, шукаючи голки з ниткою.
– Добре, що тобі не треба вже виходити на сцену, – зауважила вона, кольнувши мене голкою між лопаток. – Як тобі п'єса?
– П'єса дуже гарна, – ввічливо відповів я.
– Мене тішить, що молодий Шекспір взявся писати комедії замість тих галасливих історичних драм, де щодесять хвилин відбувається битва, а між битвами одна-дві страти, щоб захопити публіку. В житті, гадаю, і так доволі трагедій, отож треба дати глядачам щось легеньке, як оці "Два веронці". Та й нікому тепер, коли помер бідолашний Кіт Марло, писати трагедій…
– А хто він був такий?
– Найкращий серед драматургів! Побачив би ти його "Доктора Фауста" – ми й досі часом ставимо цю річ. Або "Мальтійського єврея". Які він писав п'єси! Він був не старший за того юнака з Уорвікширу, але те, що Шекспір написав або напише, не можна навіть порівняти з його творіннями.
– А що сталося з містером Марло? – спитав я.
– Його закололи кинджалом, – зітхнувши, відповіла жінка. – Ми так і не дізналися, як це насправді сталося, і навряд чи коли дізнаємося. Та цур йому… Поговоримо за щось інше. В тебе, Пітере, гарний голос. Невже ти не хвилювався від думки, що на тебе дивиться стільки люду?
– О ні, – відмовив я.
Це була правда. Я не зважав на людей у дворі. Лише раз, коли я співав останню строфу, мене раптом охопило те ж саме дивне відчуття, що хтось за мною стежить. Я не беру до уваги загалу глядачів, що відверто дивилися на мене. Ні, хтось пильно вп'явся в мене поглядом з якоїсь потаємної схованки.
Те відчуття було таке загадкове, що я ніяк не міг пояснити його. Отож я нічого не розповів місіс Десмонд і скоро геть забув про нього.
Той вечір ми провели дуже весело. Перебувши ніч просто неба, актори заощадили гроші й нині вирішили себе винагородити. Вони замовили кращу, ніж звичайно, вечерю. Всі віншували мене з успішним виконанням моєї маленької ролі, а Десмонд сказав:
– Чому б тобі, Пітере, трохи не помандрувати з нами? Ми їздитимемо ще місяців зо два. А на зиму повернемося в Лондон. Хто-зна, що нам доведеться робити далі, але навіщо завчасно сушити собі голову?
Навіщо завчасно сушити голову? Непоганий девіз, подумав я і прийняв запрошення. Засинаючи того вечора на постелі з різноманітних бебехів, я радісно мимрив: "Я їду в Лондон. У мене є робота. Я актор!"
Від захоплення я був сам не свій, але тієї ночі ніщо в світі не примусило б. мене відмовитися від сну. Я міцно спав аж до світанку, коли, очевидячки, мене збудив якийсь шурхіт. Я враз звівся на ліжкові, кліпаючи очима в сірому ранішньому світлі.
Відразу ж мене пройняла певність, що в фургоні хтось є. Та хоч би я і мав щодо цього якісь сумніви, то вони б умить розвіялися. Не встиг я повернути голови, як біля мого правого вуха пролунав тихий, але виразний голос:
– Якщо ти хоч писнеш, я тебе проткну ножем!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК
Вам, напевно, доводилося зазнати жахливого відчуття, коли серце підскочить од страху й замре – ніби зависне між стелею й тим місцем, де йому належить бути. Саме так повелося у той мент моє серце.
– Обіцяй, що не будеш галасувати, – знову промовив голос.
Тепер я почув, що це був хлопчачий голос, але виразний і мелодійний. З його тону я міг зробити висновок, що моїй горлянці не загрожувала дуже велика небезпека.
– Гаразд, – промимрив я і, спершися на лікоть, повернув голову.
Позад мене стояв навколішки хлопець. Він і справді тримав невеликого ножа, що виблискував у сутінках. Хлопець був невисокий на зріст і, мабуть, років на два молодший за мене. Мені стало соромно за свій переляк.
– Що ти тут, хлопче, робиш? – напрямки спитав я, пригадавши, що як член трупи маю пильнувати речей.
– Те ж саме, що й ти, – з викликом відмовив він. – Одсипаюся.
– Але я актор.
– Відколи це ти став актором?
Мені страшенно захотілося у відповідь на ці слова затопити йому в пику, але я стримався. Адже це було б несправедливо. І я лише порадив йому не стромляти свого носа в чужі справи. Він посміхнувся і озирнув мене з ніг до голови, наче коня на Кезікському ринку.
– Мабуть, я теж стану актором, – недбало сказав він.
– Та невже? – зневажливо пирхнув я. – Це не так просто, як тобі здається.
– Але не дуже й складно… якщо ти спромігся ним стати.
Я спитав, чи не хоче він дістати доброго ляща. Хлопець одказав, що ні, він, мовляв, хоче дістати роботу. Я запевнив його, що таких, як він, волоцюг на дорогах Англії більше, ніж собак нерізаних. Що ж до акторської роботи, то я йому прямо не збрехав, а тільки висловив сумнів, щоб у трупі Вільяма Десмонда були вільні місця.
Прошу вас, не подумайте, що я діяв за приказкою: і сам не гам, і другому не дам. Ні, я просто боявся, що в трупі буде ще один камберлендський хлопець. Адже я хотів ушитися з Камберленду і замести свої сліди, щоб сер Філіп Мортон ніяким робом не довідався, де я. До того ж цей хлопець був страшенно самовпевнений; він, чого доброго, матиме великий успіх на сцені і посяде моє місце.
Він подивився на мене, глузливо посміхаючись на весь рот, і сказав, навмисно розтягуючи слова:
– А ти, я бачу, ще й брехати добре вмієш.
Тепер я збагнув, що це він таємно стежив за мною минулої ночі, коли ми сиділи побіч шляху. Це він крався відтоді за нами, підбираючися ближче й ближче… Він, очевидячки, знав про мене значно більше, ніж йому належало б знати.
Але я не міг стерпіти, щоб якийсь хлопчисько називав мене брехуном. Отож я скочив на ноги й замірився на нього кулаком. Але він ухилився від удару, проскочив у мене під рукою і вистрибнув через задок фургона. Я стрибнув слідом за ним. У дворі була помпа, і я вирішив, що непогано було б потримати його хвилини зо дві під холодною водою, перш ніж викинути на вулицю. Але я так і не зробив цього. Біля помпи стояв Вільям Десмонд. Він підставив свій карк під струмінь крижаної води – чого ніколи не робили інші актори.
– В чому річ? Що тут діється? – запитав він, випростуючись і переводячи погляд з мене на чужого хлопця.
– Оцей дурник… – почав був я.
– … хоче вступити у вашу трупу, – перебив мене хлопець і зробив реверанс, що не осоромив би й фрейліну королеви. Десмонд аж рота роззявив од такого дива. Перш ніж він устиг вимовити хоч одне слово, хлопець квапливо додав: – Загадайте йому зробити реверанс; закладаюся головою – не зможе. Він не кращий за всіх інших хлопців, що перебували у вашій трупі, містере Десмонде, – як їх не одягай, а вони не схожі на жінку, просто хлопаки в спідниці.
Хоч Десмонд уже розтер рушником своє тіло до червоного, але, почувши таке, він почервонів ще дужче.
– Ану спробуй, Пітере, – звернувся він до мене.
Я спробував, і в мене нічого не вийшло – адже я ніколи не придивлявся, як його роблять. Тоді я спробував знову: виставив наперед одну ногу і присів, спираючись на другу. Якусь мить я хитався, а потім утратив рівновагу і ляпнув просто в грязюку біля помпи. Мій настрій зовсім не поліпшився від того, що Десмонд і хлопець зайшлися щирим реготом.
– Мені бракує досвіду, – сказав я. – До того ж, аби я вбрався у жіночий одяг, було б набагато легше.
– Маєш рацію, – відказав Десмонд, очевидячки жалкуючи, що сміявся з мене. – Актора цінять за гру, а не за те, як він робить реверанси.
– Сподіваюся, що так, – одразу ж погодився хлопець. Обличчя в нього умить змінилося і прибрало щонайтрагічнішого виразу. Аби я дав волю заздрощам, то сказав би, що він скидається на клишоногу качку, яка конає, витягаючи шию.