Одначе, одначе, чи це батько? Той самий що лежав утомлений, зарившися в ліжко, коли Ґреґор ще подорожував; що приймав його, коли він повертався увечері, сидячи в фотелі в шляфроку, що не міг навіть підвестися, а лише на знак вдоволення підносив угору руку, що при рідких спільних прогулянках в яких дві неділі на рік чи у великі свята, спираючися на Ґреґора й матір, що й так ішли повільно, трохи відстаючи від них, загорнений у старе пальто, з завжди виставленою наперед палицею, посувався вперед і, коли хотів щось сказати, зупинявся й збирав навколо себе супутників? Але тепер він був зовсім випростаний; одягнений у припасовану уніформу з золоченими ґудзиками, в яких ходить обслуга банкових закладів; з-під високого стоячого ковніра сурдута звисало його міцне розвинене підборіддя; з-під кущуватих брів свіжо й пильно пробивався погляд його чорних очей; звичайно розкуйовджене біле волосся було дбайливо рівно пригладжене у лискучу зачіску з проділом. Він кинув свою шапку, на якій була примоцована монограма, мабуть, якогось банку, через усю кімнату на канапу й пішов, відкинувши назад поли довгого сурдута уніформи, тримаючи руки в кишенях, зі злим обличчям на Ґреґора. Він, мабуть, сам не знав, чого хотів; незвично підносив ноги, і Ґреґора дивували колосальні розміри його підошов. Одначе, Ґреґор не лишився на місці, бо знав ще з перших днів свого нового життя, що батько супроти нього мав намір застосувати тільки найсуворіших заходів. Так він і біг поперед батька, зупинявся, коли зупинявся батько, і поспішав знову вперед, щойно батько починав рухатися. Так описали вони кілька разів коло навкруг кімнати, поки не сталося щось вирішальне, та й усе це в наслідок повільного темпу не мало вигляду переслідування. Тому й Ґреґор лишився покищо на підлозі, тим більше, що він боявся, що втечу на стіни чи стелю батько вважатиме за особливий злочин.
Справді ж Ґреґор мусів визнати, що навіть такого бігу він не витримав би довго, бо тим часом, як батько робив один крок, йому треба було виконати безліч рухів. Він уже починав задихатися, та й у попередньому житті не мав дуже надійних легенів. Коли він так хилитався від утоми, збираючи всі сили для бігу, майже нічого не бачачи, не думаючи в отупінні про якийсь інший рятунок, крім утечі, і майже зовсім забув, що до його послуг були стіни, обставлені тут тонко різьбленими меблями з безліччю зубців і виступів, — тоді зовсім близько біля нього щось пролетіло, легко кинуте, і покотилося перед ним. Це було яблуко, слідом за ним полетіло друге; Ґреґор зупинився з переляку; бігти далі не було сенсу, бо батько вирішив бомбардувати його. Він наповнив кишені з овочевої вази на буфеті і, не цілячися поки що точно, кидав яблуко за яблуком. Ці маленькі червоні яблучка, як наелектризовані, качалися по підлозі й стукалися одне об одне. Одне легко кинуте яблуко зачепило Ґреґорову спину, але скотилося, не завдавши шкоди. Зате слідом за ним друге просто врізалося в Ґреґорову спину; Ґреґор хотів повзати далі, наче б від зміни місця несподіваний пекучий біль міг стишитися; але він відчув себе наче б прицвяхованим до підлоги і розпластався, втрачаючи свідомість. Лише останнім поглядом він ще зауважив, як двері до його кімнати відчинилися, і перед сестрою, що кричала, вибігла його мати, у сорочці, бо сестра роздягнула її, щоб у непритомності звільнити їй віддих, як потім мати прибігла до батька, а по дорозі сповзав з неї розшнурований одяг, і як вона, плутаючися в сукнях, притискалася до батька, обнімаючи його й зливаючися з ним — але далі гострота зору зрадила Ґреґора, — закинула руки батькові на шию і благала пощадити Ґреґорове життя.
Важка Ґреґорова рана, від якої він терпів понад місяць — яблуко, як видимий спогад, лишилося в тілі, бо ніхто не зважувався витягнути його, — здавалося, навіть самому батькові нагадувала, що Ґреґор, попри свій теперішній нещасний і огидний вигляд, був членом родини, до якого не можна ставитися, як до ворога, а за заповіддю родинного обов'язку треба було перемагати огиду й терпіти, нічого іншого, тільки терпіти.
Та хоч тепер Ґреґор через свою рану, мабуть, назавжди втратив рухливість і, щоб пересунутися через кімнату, потребував, як старий інвалід, багато часу — про лазіння вгорі не було вже й мови, — він одержав за це погіршення свого стану, на його думку, повне відшкодування в тому вигляді, що завжди під вечір двері, за якими він пильно стежив уже годин зо дві перед тим, відчинялися так, що він, лежачи в пітьмі своєї кімнати, невидимий з вітальні, міг бачити навколо освітленого стола всю родину й чути їхню розмову до певної міри з загального дозволу, отже, зовсім інакше, ніж раніше.
Правда, це вже не були жваві розмови попередніх часів, про які Ґреґор завжди думав з заздрістю по маленьких готельних кімнатах, коли, втомлений, мусів лягати у вогку постіль. Тепер майже завжди було тихо. Батько скоро по вечері засинав у своєму фотелі; мати й сестра вмовляли одна одну сидіти тихо; мати шила, низько схилившися під світлом, для магазину мод; сестра, що дістала посаду продавщиці, вправлялася вечорами в стенографії й вивчала французьку мову, щоб, можливо, пізніше здобути кращу посаду. Часто батько прокидався і, наче не знаючи, що він спав, говорив до матері:
— Як довго сьогодні ти шиєш знову! — і негайно засинав, а мати й сестра обмінювалися втомленими усмішками.
Зі своєрідною впертістю батько відмовлявся й дома знімати уніформу; і тим часом, як шляфрок непотрібно висів на гаку, батько, зовсім одягнений, дрімав на своєму місці, наче завжди був готовий до служби й лише чекав на поклик начальника. У висліді цього зовсім нова спочатку уніформа, не зважаючи на старання матері й сестри, втратила свіжий вигляд, і Ґреґор часто цілий вечір дивився на той дедалі більше поплямований одяг з начищеними блискучими ґудзиками, в якому літня людина незручно і все таки спокійно спала.
Щойно годинник бив десяту годину, мати, звертаючи— ся до батька, намагалася збудити його й потім умовити лягти в ліжко, бо який же тут сон, а батькові він був так потрібен, щоб о шостій годині бути на службі. Але з упертістю, яка з того часу, як він пішов у службу, опанувала його, він завжди наполягав на тому, щоб ще довше лишатися при столі, хоч відразу ж засинав, і його з великим трудом вдавалося змусити змінити фотель на ліжко. Коли мати й сестра легкими доріканнями умовляли його, він ще чверть години повільно тряс головою й не підводився. Мати смикала його за рукав, шепотіла йому до вуха улесливі слова, сестра відкладала свої вправи, щоб допомагати матері, але на батька це не справляло жадного враження, він лише осідав ще глибше в своєму фотелі. Аж коли жінки хапали його за плечі, він відкривав очі, дивився по черзі на матір і сестру й говорив за звичкою:
— Отаке життя. Оце мій спокій на старість.
І, спираючися на обох жінок, він підводився, дозволяв їм уважно відвести себе до дверей, наче б для себе самого був великим тягарем, кивав їм звідти головою й самостійно йшов далі, тоді як мати з поспіхом кидала своє шитво, а сестра перо, щоб бігти допомагати йому далі.
Хто в цій родині, перепрацьованій і втомленій, мав час турбуватися Ґреґором більше, ніж було вкрай потрібно? Витрати дедалі більше обмежувалися; покоївку відіслали; якась дебела костиста служниця з білим волоссям, що маялося навколо голови, приходила ранком й увечері виконати найважчу працю, усю решту, поруч з постійним шиттям, робила мати. Дійшло аж до того, що, як дізнався Ґреґор одного вечора з розмов про виторг, продані були різні родинні дорогоцінності, якими мати й сестра з великою втіхою прихорошувалися колись під час прийнять та урочистостей. Але найбільше клопоту завдавало помешкання, велике для теперішніх обставин, і не можна було його змінити, бо трудно було придумати, як переселити Ґреґора. Та Ґрегор добре бачив, що не лише турботи за нього заважали переселитися, бо його легко можна було перевезти у відповідній скрині з парою дірок для вентиляції; найбільше ж стримувала родину від зміни помешкання повна безнадія й думки про те, що її побило таке горе, якого не зазнав ніхто в колі родичів і знайомих. Чого від нещасних людей вимагав світ, вони виконували з повною готовістю; батько подавав сніданок дрібним службовцям банку, мати виснажувалася коло білизни для чужих людей; сестра на наказ покупців бігала сюди і туди за прилавком; але на більше сил родини вже не вистачало. І рана на спині Ґреґора починала наче свіжо ятритися, коли мати й сестра, уклавши батька в ліжко, знову поверталися, відкладали працю набік і сиділи щільно щока до щоки; коли мати, показуючи на кімнату Ґреґора, говорила: "Зачини ті двері, Ґрето"; коли Ґреґор знову лишався в пітьмі, а там жінки проливали сльози або й без сліз непорушно опускали погляди на стіл.
Дні й ночі проводив Ґреґор майже зовсім без сну. Часто він мріяв про те, щоб, щойно відчиняться двері, знову, як і раніше, перебрати всі родинні справи в свої руки; у його думках знову по довгому часі виринали хазяїн та управитель, продавці й учні; тупоголовий слуга, двоє-троє друзів з інших магазинів, покоївка одного провінційного готелю — милий скороминущий спогад; одна касирка з шапкарні, з якою він поважно, але дуже повільно женихався — усі вони з'являлися всуміш з чужими або вже й забутими людьми, але, замість допомогти йому й його родині, були назагал неприступні, і він тішився, як забував про них. Або потім знову він тратив охоту турбуватися за родину; його опадало обурення за поганий догляд, і, не маючи навіть уявлення про те, що йому смакувало б, він укладав плани, як уломитися до їдальні, щоб узяти там те, що йому все таки належало, хоч він і не відчував голоду. Не думаючи вже більше над тим, що смакувало б Ґреґорові, сестра, відходячи ранком чи в обід до магазину, штовхала з поспіхом ногою першу-ліпшу їжу до Ґреґорової кімнати, щоб увечері, навіть як він і не скоштував тієї їжі — у більшості так і було — або й не доторкнувся до неї, байдуже замести її віником. Прибирання кімнати, яке вона пересунула тепер на вечір, робилося з найбільшим поспіхом. Уздовж по стінах тягнулися брудні смуги, скрізь лежали ковтуни пилюки й бруду.