Я пригадав, що виписав йому надзвичайно плутане й двозначне повноваження на тисячу фунтів. Ми вже найняли двох продавців, розсильного й секретарку, що мала вести Лайолфове листування, а книгарня фактично ще не була відкрита. Правда, ми її відчиняли й навіть обслужили кількох випадкових покупців, але урочисте відкриття відкладали до початку навчального року. Крім того, ми хотіли зробити сенсацію, а сенсації коштують не дешево. Більшу частину потрібного нам краму ще треба було купити, а потім іще якось протягти кілька місяців. Зокрема в Оксфорді нам доведеться багато продавати в кредит. Зелені студентики хапають літературу пожадливо, як ненажерливі каченята, але не за готові гроші.
"На-м лишається одне,писав Гревз,— влити новий капітал і провадити справу далі. Відступати запізно".
На цьому лист уривався. Видно, Гревза хтось перебив.
Я сидів із листом у руці, втупивши погляд у брунатні тіні на новісінькому бюрку. Влити новий капітал? Гроші в мене були, однак я вже наближався до того, що старий Ферндайк назвав "межею безпеки". Досі мені загрожувало лише скорочення прибутків: а оце от уже могло означати втрату незалежності, що так мене тішила. У тих брунатних тінях раптом постало передо мною обличчя старого Ферндайка, його уста, що питали: "Вам не здається, що вашому другові трошки бракує... як би це сказати?.. ваги. Ну, й життєвого досвіду?"
Я обвів поглядом нашу вельми поважну й імпозантну контору. Встатковувати її було так цікаво, але чи не завелика вона для такої крамниці й не занадто розкішна?
Невже Гревз, мій кмітливий і винахідливий товариш, насправді не такий солідний, як, скажімо, оця чудова шафа на кореспонденцію, що мала вмістити сорок тисяч листів?
Крізь ці роздуми звідкись ізгори помалу просочувалося в мою свідомість якесь шарудіння й рипіння. Так само помалу я збагнув, що то, мабуть, Гревз товчеться у себе в спальні. Отже, він удома. Можна б поговорити про все це з ним негайно. Не тільки можна, а й треба! Гревзове помешкання мало окремий вхід із вулиці. Я вийшов із крамниці в коридор, що вів до сходів. І крамниця, й сходи були застелені синіми (теж синіми!) ексмінстерськи-ми килимами, дуже гарними, але й дуже дорогими, і я зайшов до темного передпокою так, що Гревз не почув моєї ходи. Двері до спальні стояли трохи прочинені, там світилося.
Я вже хотів був озватися, коли мене зупинив ляск поцілунку, рипіння меблів і чиєсь голосне зітхання.
І раптом... я остовпів, похолов: зі спальні долетів голос Олівії Слотер, такий знайомо-млосний!
— Ох...— глибоко вдоволено зітхнула вона.— Цілуватися ти справжній чемпіон!
Далі почулося Гревзове шепотіння і якесь вовтузіння.
— Не лізь,— не дуже сердито промовила Олівія. Тоді ще раз, уже гостріше: — Не лізь, кажу!
Далі в моїй пам’яті провал. Не знаю, які чорні вічності пережив я за дальші кілька секунд. Тямлю тільки, як став уже на розчинених навстіж дверях до спальні. Пе-реді мною на ліжку лежать Гревз і Олівія, втупивши в мене безтямні очі. Гревз трохи звівся на лікті. На ньому фланелеві спортивні штани й шовкова сорочка, розстебнута на грудях. Олівія лежить поряд нього й дивиться на мене через плече. Блузка на ній пом’ята, теж розхристана, гарний стан відкрито більше, ніж я будь-коли бачив. Оголена рука її лежить на голих Гревзових грудях. Обоє скуйовджені, червоні. Обличчя й очі в обох безглуздо застиглі й лиш помалу набирають притомного виразу. Повільно, повільно, не спускаючи мене з ока, обоє підводяться й сідають на ліжку.
Пам’ятаю, ніби в тумані, як я спершу питав себе, що ж маю тепер робити, і вже виразніше, що вирішив учинити страшний бешкет.
У Гревза був неабиякий смак, і за рахунок фірми він прикрасив камін двома старовинними італійськими карафами. Карафи ті виявились важчі, ніж я гадав, бо задля стійкості він поналивав у них води. Одну я жбурнув Гревзові в голову й поцілив. Карафа, бемкнувши, розлетілась, заливши його водою й обсипавши скалками. Друга не влучила, і вода тільки залила постіль. Потім, шукаючи чим би ще показати свою нестямну лють, я, певно, наскочив на умивальник, бо пам’ятаю, як хряпнув повним глеком об бильце ліжка і як сторопів, відчувши в руках порожню миску, надто легку, щоб нею вдарити. Далі в моїй пам’яті знову провал. Бачу вже, як Гревз стоїть переді мною і на лобі в нього червона смуга, що з неї ще не потекла кров. Обличчя в нього біле як крейда, аж світиться, вираз на ньому запитливий і здивований. Пам’ятаю, що спершу я майже обережно поставив миску на місце і аж тоді кинувся на нього. Він був куди кволіший за мене, і я вмить виволік його зі спальні через вітальню на сходи. Тоді повернувся до Олівії.
Богиня, що на неї я молився доти, щезла. Місце її заступила звичайнісінька молода дівчина з розпатланими кучерями кольору стиглої пшениці, перше така жадана для мене і ще й досі несказанно принадна. Вона силкувалася сколоти брошкою блузку, але руки їй так тремтіли, що нічого в неї не виходило. Обличчя в неї було переля-кано-злостиве.
— Паскуди, це ви мені навмисне підстроїли! Ти з твоїм компаньйоном! — заверещала вона.— Думаєш, я не бачу? А ще женитись хотів! Погань мерзенна!
Я стояв, ніби й не чуючи, що вона кричить,— хоч потім пригадав усе до слова,— і міркував, яким би вибухом шаленства ще вразити її. Не тямлю вже добре, що кипіло тоді в моїй голові; знаю тільки, що несподівано схопив її на оберемок і почав здирати з неї вбрання. Вона спершу відчайдушно боронилась, потім нараз затихла, наче обімліла в моїх обіймах. Я роздяг її трохи не до голого тіла й кинув на постіль. Ту мить я зустрів очима її погляд — і остовпів. Вона дивилась на мене вже зовсім не сердито! Один бог знає, над якою безоднею висів я ту хвилину! Та ось знову мій гнів вихором закрутив мене.
— Геть звідси! — крикнув я, вхопив її й випхнув слідом за Гревзом.
На мить мене пойняв жах перед тим, що могло статися. Я зневажав себе і за свою ницу жадобу, і за те, що відступив. Зовсім розгублений, не знаючи, що зробити далі, я бігав по кімнаті й вигукував: "Боже мій! Боже мій!"
Потім мені пригадується налякане, але зовсім не безтямне Гревзове обличчя в дверях. По щоці йому цівкою біжить кров, і він каже:
— Віддай же їй убрання, дурню. А то люди подумають, що ми вдвох таке підстроїли.
Це було слушно сказано, дуже слушно. Розум уже мимохіть повертався до мене, хоч як я тому опирався. Але я ще не важився чинити розумно. Тому, подумавши хвильку, я зібрав подерте й пожмакане Олівіїне вбрання і раптом жбурнув його Гревзові в обличчя.
— Геть звідси обоє! — гримнув я.
Гревз випростав голову з купи одежі, попідбирав її й вибіг із кімнати. Я чув, як він прогупав униз сходами, а потім сказав:
— Хіба ж можна вийти отак-о на вулицю!
Мені несила було довше лишатись ні в спальні, ні в вітальні. Я згадав, що в крамниці стоїть мій велосипед. Силкуючись триматися гідно, я спустився вниз, зайшов до крамниці й зачинив за собою двері. Помацки знайшов велосипеда, тоді витер сірника й засвітив лампу. Згадав про Гревзів лист, що його допіру читав. Листа не було. Але я відчував, що вже не зможу піднятися по ньо-
го нагору. Букет мій лежав на прилавку, поряд велосипедного керма. Я зовсім забув про ті квіти. Тепер я машинально взяв букет у руку, понюхав його й знову поклав. Вийшов із книгарні парадними дверми, сів на велосипеда й погнав його освітленими газом вулицями, через міст, потім по безлюдному шосе, що веде до Кер’ю-Фо-сетса.
Вдома я відразу ж поклався в ліжко й міцно проспав майже цілу ніч, але перед світом несподівано прокинувся й став думати: що ж таке зі мною скоїлося?
За вікном заспівали якісь пташки, та мене той спів тільки дратував, заважаючи думати.
5
ІНТЕРМЕДІЯ З МІСІС СЛОТЕР
Мені видається важливим для моєї історії розповісти якнайдетальніше про все, що діялося зі мною після того відкриття. Але зробити це не дуже легко. Мої спогади вкрай безладні: то вони такі виразні й докладні, ніби діялося те допіру вчора, а не кільканадцять років тому, то хисткі, затуманені й перекручені, то стерті дощенту. Я не можу знайти ані сенсу, ані системи в цій вибірковій роботі мого мозку. Я не можу пояснити, чому мені пригадується до найменших подробиць, як я прокинувся того ранку; і, коли це не видасться вам за надмірні тонкощі, події попереднього вечора живуть не прямо в моїй пам’яті, а в спогадах про той ранок. Ніби я не те пам’ятаю, що жбурнув на Гревза карафою; я пам’ятаю лиш, що згадав про це вранці й сам здивувався, навіщо я так зробив.
Певно, ті безсонні години так закарбувалися в моєму мозкові тому, що були вони перші в довгій низці подібних перечуваиь. Здавалося, наче весь світ став якийсь зовсім не той, і я разом з ним; наче моє дотеперішнє "я" було сновиддям у світі марень, а оце тепер настала ява. Світало, але то був світанок якогось зовсім нового, незвичного, безрадісного дня; вранішнє сонце лило в мою кімнату тепле, але якесь бездушне світло. Пташки щебетали, потім завулком прорипів віз, засвистів якийсь
хлопчак, але я знав, що пташки — то просто співочі машинки, віз їде кудись без діла, а хлопчак, хоч він про те й не здогадується, давно мертвий і проклятий навіки.
Я сушив собі голову, силкуючись розв’язати нерозв’язну проблему: чому в моєму житті, в моїй юності посіли таке місце дурна й вульгарна півдівчина й компаньйон, що його можна б назвати шахраєм, коли б він не був марнолюбний і самовдоволений йолоп. І ще дужче непокоїло мене питання: як розплутати цей вузол, збутися своєї нерозважності й обох оцих випадкових супутників життя?
Але в тому потоці моїх думок, не змішуючись із ним, мчав іще один струмінь, вужчий і бурхливіший. Якось окремо від інших спогадів і зовсім не до речі виринав переді мною образ Олівії Слотер, на ліжку, напівроздяг-неної, з тим дивним виразом на обличчі, що був у неї в ту мить, як вона перестала опиратись і глянула мені просто в вічі. Я зневажав її, навіть ненавидів, але водночас те видиво поєднувалося з таким невтримним жаданням, якого я ще ніколи не відчував. Ну й дурень же я був, що стримався й прогнав її! Як висловити спорідненість цих двох зовсім різних струменів думки, що текли рівнобіжно й бурхливо в моїй свідомості? Немовби я, молодий дикун, сидів мовчки й думав про щось своє, а поруч мене якийсь підтоптаний панок просторікав про час, простір, фатум та свободу волі.
Якась частка мого мозку укладала плани, як мені вернутись до Оксфорда та заволодіти Олівією, а потім нехай що буде, те й буде,— а вся решта мого єства ще питала — словами, яких я не можу пригадати,— що ж сталося з моєю душею і чому на мій світ упало прокляття.