Вона швиденько набрала у глечик води, уквітчала статую богині Бгаттаріки, обмила її, і як заздалегідь було домовлено, сказала: "Хазяєчко, ти ж не раз говорила мені: "Якщо не обмиєш Сіддгешварі, то через п'ять днів твій чоловік помре. Коли правдиві твої слова, хай чоловік мій довго живе!"
Сусідка мовила: "Істинно так!" Чоловік, почувши це, дуже зрадів і нишком пішов додому, щоб його ніхто не помітив".
Вислухавши цю історію, Прабгаваті заснула.
Така двадцята з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, коли Прабгаваті спитала в папуги, чи можна їй піти розважитись, він сказав:
"Це, божественна, не грішно, йди, якщо тебе в дорозі
Напоумлювать у всьому буде розум Мандодарі".
"А як саме?" — зацікавилась Прабгаваті. Папуга почав розповідати: "Є таке місто Пратіштхана, в якому правив колись золотосяйний цар Хемапрабга, а за головного міністра в нього був святий та божий Шруташіла, і жив там зі своєю дружиною Мохіні пребагатий купець Яшодгара, який віддав заміж свою дочку Мандодарі за купця Шрі-ватса, що приїхав з Кантіпурі. Молодята любилися, мов голуб'ята. Однак сусідка-звідниця, пащекувата Дамштра-карала, звела Мандодарі з царевичем. Сталось так, що Мандодарі завагітніла, і їй, як це буває в жінок при надії, страшенно забажалось поласувати павиним м'ясом. Вона [306] засмажила улюбленого царевого павича і з'їла його. А цар, як довідався, що десь подівся павич, їсти й пити перестав, бо трапезувати він міг тільки у присутності свого улюбленця. Коли загупали барабани, сповіщаючи про те, що зник птах, одного з них торкнулася звідниця — здогадалась вона: то, мабуть, якась вагітна жінка не стерпіла і з'їла павича. Незабаром вона напросилась провідати вагітну Мандодарі. Прийняли звідницю з великими почестями.
Бо ж кажуть:
Благородні люди ніжність виявляють до жінок,
Виявляють шанобливість до шанованих осіб,
Героїзм — у вражім стані, до наставників — увагу,
А поміж святих — поштивість, між слабих людей —покору,
Гордість до зарозумілих, до негідників — презирство,-
Ось достойних чоловіка вісім згаданих чеснот.
Геть усе вона вивідала в довірливої Мандодари про злощасного павича, а потім узяла та й зрадила її довір'я. Недарма кажуть:
І сам ти не звіряйсь тому, хто не звіряється тобі,
Не дуже бо звіряйсь тому, хто сповідається тобі.
З довіри виникає страх, який під корінь підсіка.
Бува в житті, що чоловік від жінки має щось таїть
І від ровесників своїх, а дещо — й від своїх дітей.
Отож усе нам зважить слід, перш ніж беремось говорить.
Знову ж таки:
У слові недруга вмій розгадати смисл.
Мчать газелі необачні на закличний ріг мисливця,
Підступу не зрозумівши в пресолодких звуках.
В "Кіратарджунія" теж мовиться:
Йдуть до загибелі всі дурноверхі,
Які дурисвітів не сміють ошукать,
І ті їх гублять, ніби гострі стріли,
Які впиваються в беззахисні тіла.[307]
Випитала все підступна звідниця у купчихи й донесла міністрові, а він — цареві, а той і каже:
"Якщо сам навіч не бачив, не піднось як вірогідне,
Якщо навіть і побачив, розберися достеменно,
Що правдиве чи брехливе, що до діла чи без діла,
Що путяще чи непутнє, недоречне чи доречне.
Не могла цього зробити дружина купця над купцями мого міста. Чого сам не бачив, не слід з того кепкувати!"
Міністр покликав звідницю і сказав їй те ж саме, а вона посадовила міністра в скриню і поставила її в оселі Мандодарі, нібито на схов. А потім прийшла до неї та й каже: "От і добре, любонько, що ти павича з'їла. Бо то ж правда:
Із усіх м'ясив найкраще м'ясо оленя й газелі,
Черепахи, антилопи, павича, змії й куріпки".
І вона знову почала випитувати в молодиці про оту пригоду з павичем. А коли красуня заходилась розповідати, звідниця крадькома постукала по віку скрині, щоб міністр, який в ній причаївся, вслухався в розмову. Як же з цієї халепи купець, його жінка, його батько, а її свекор, виберуться тепер? Ось у чому загадка. Отож кажуть:
Людина в товаристві ницих
Нічого доброго не знайде,
Адже мерзотник, де не був би,
Залишиться ним назавжди.
Бо ниций тільки вміє шкодить іншим.
Допомогти чи щось поліпшить незугарний.
До їжі миша кошик прогризе,
А полагодити бракує їй уміння.
У зіткненнях із підлими людьми
Чеснотливі збавляють в тілі.
Поглянь: так із сезамового сім'я
Під гнітом точиться олія.
Доки я це все робила, збігла ніч.
Я прокинулась — дивлюсь, о нене,
Нічогісінько немає опріч мене.[308]
Коли купчиха помітила, що звідниця стукнула по віку скрині, то миттю все зрозуміла й повела таку мову: "То мені, люба, уві сні все привиділося. Скажіть, що б це значило?"
Почувши таке, міністр щосили вдарив по віку скрині й висадив його. Потім виліз із свого сховища, низько вклонився купчисі, а звідницю прогнав геть".
Вислухала цю історію Прабгаваті й заснула.
Така двадцять перша з сімдесяти оповідок папуги.
Знову питає Прабгаваті в папуги дозволу піти розважитись, а він озивається:
"Іди, красуне, йди,— я не перечу,
Якщо ти знаєш, як Мадгука відказала".
Прабгаваті спитала: "Що саме?"
Папуга став розповідати: "Жив у селі Дамбгіла селянин Содгака, а його жінка Мадгука покохалася з одним дядечком із сусіднього села, якого звали Сурапала. Коханець зустрічав її на стежці, коли вона несла чоловікові їсти. Жінка залишала їжу на дорозі, а сама проводила з ним час. От якось штукар Муладева узяв та й поклав у ту ж їжу верблюжини; жінка нічого не помітила і понесла її своєму чоловікові.
Той побачив верблюжину й питається в жінки: "А це що таке?" Вона швидко зрозуміла, як відповісти: "Повелителю мій, сьогодні вночі мені приснилось, начебто верблюд хотів тебе з'їсти. А я, аби ту біду відвернути, зробила так, щоб було навпаки,— хай краще ти його з'їси, ніж він тебе. їж на здоров'я, біди тепер не буде".
Чоловік утихомирився і вмолов верблюжину".
Послухала цю історію Прабгаваті та й уклалася спати.
Така двадцять друга з сімдесяти оповідок папуги.
Настав новий день, і приятельки, підмовляючи Прабгаваті зустрітися з чужим чоловіком, говорили їй:
"Коли струмини поту із лиця сандалова змиває мазь,
Уривчасті зітхання глушать браслетів видзвін на ногах,
Коли всі помисли й чуття злилися ув однім — коханні,
Солодших не бува утіх. А інше — то буденщина жахна.
А ще кажуть:[300]
Сумнівно, що життя щасливе у того,
Хто людям іншим не присвячує його.
З коханою лишень зустрітися — це щастя,
Кохання — стрічі спрага, й ніщо інше.
Здоров'я — це найвище благо!
І всемогутність, і достаток,
І на землі найвища влада —
Пусте все без любовних втіх.
До того ж
Задивлена на себе у свічадо,
З очима, сповненими ніжності по вінця,
Чекає на Парваті Хару з нетерпінням,-
Для жінки погляд милого — найвища нагорода".
І тут втрутився папуга:
"Царю, мабуть, знайти було б неважко
Такого, хто б приємне говорив.
Того, хто б гірку правду сипав прямо
І слухав би її, знайти нелегко.
До чого балачки? Ти й подруги твої,
Котрим відомо, що і як робити,
Послухайте про звідницю одну.
Подумайте й хутчій до діла!"
Прабгаваті спитала: "А що ж то за історія?" Папуга не забарився відповісти:
"Є місто Падмаваті; сяє Сонце,
Відсвічуючи многократно в стрічках вулиць,-
Коштовним вимощено їх камінням.
Здається, що виблискує сама
Змія Шаші, явившися на землю.
Правив у тому місці Сударшана.
Що й говорить! Не пропадуть його чесноти,
Здобуті запереченням омани й злої сили.
Він дбає про народ, не водяться гріхи у царстві,
Як в сяйві сонячнім не водиться нічна імла![310]
Була в нього дружина Шрінгарасундарі. І от якось, коли вони втішалися коханням, настала спека.
Коли сонце пече і день, наче рік,
Та ще й вітер палючий — важко спеку терпіти.
Сандалова мазь, запахуща, свіжиста,
Чисті шати, й холодно-прозора вода,
І приємне, медово-солодке життя
Рятують у пору жарку пречудово.
Для тих, кому вдень слугує сандал,
Надвечір — купіль, вахляр — уночі,
Для тих, певна річ, навіть спека слугує.
І ось у таку спеку на дах свого будинку, де ввечері відпочивають, вийшов купець Чандра з дружиною Прабгаваті. Свавільне сонце, хоч і зв'язане промінням, подалося на берег Західного океану.
Недарма кажуть:
Коли противиться талан,
Боротися з ним марно.
Яких би не доклав зусиль,
Яких би не доклав напруг.
Не може Сонце не зайти,
Хоч променів і безліч.
Ген там багрянцем вже слабким
Ледь-ледь воно палає,
Полу простерши до землі,
Мов Сандх'я, Діва Ночі,
Впустила глечика із рук,
Що зроблений з корала.
О велеока! В той же час
Зійшов на небосхилі
Ясновид Місяць, Молодик,
А з ним — проміння-вої,
Готові ворога, Пітьму,
До закутків загнати.
Він височіє угорі,
Немов оздоба Сходу, [311]
Один-однісінький зрина
Серед зірок незгасних
Світильником для трьох світів,
Затьмарених пітьмою.
Здійнявся він на небосхил,
Блищить, викрашає ночі лик,
Здавалося, не Місяць то,
Не Молодик, а білий знак,
Знак сплаченої податі
Блудницею нічною.
О такій порі, темної ночі, купець віддався любовним утіхам зі своєю дружиною. Народився в них син, якого нарекли Рамою, і передав йому батько усе, що сам знав. Якось Чандрі каже його жінка: "Одного-єдиного я маю сина, і це мені завдає великого смутку". Чоловік їй відповів: "Хоч він і один, але вартий похвали.