Земля була всіяна половинками бананів, апельсинів та персиків, а другі половинки висіли на деревах.
— Геть з мого двору! — заверещав поміщик. — Ти занапастив урожай, за який я вторгував би тисячу рупій! Аж тисячу рупій!
— Та ви ж самі наказали зробити це, — смиренно відповів наймит.
— Я?! — крикнув поміщик.
— Атож. Ви звеліли зібрати половину бананів, половину апельсинів і половину персиків. Я виконав ваш наказ. Та якщо ви женете мене — я піду. Тільки спершу відріжу вам вухо.
Поміщик умить згадав свою умову й злякався.
— Ніколи мені з тобою теревені розводити, — пробурчав він. — Іди собі, працюй. Завтра побалакаємо.
І спровадив наймита в поле. А сам — мерщій у будинок та й каже жінці:
— Ходімо до твого батька! І всі харчі заберімо з собою. Перебудемо в нього тиждень. Хлопець покрутиться, покрутиться голодний і через день-два ушиється додому. Тоді ми повернемось і будемо жити спокійно, як раніше.
— Чудово! — зраділа жінка. — Так і зробимо. Вночі, коли він засне, підемо з дому.
Увечері господарі заходилися потай збирати харчі. А Радж це помітив. Бачить — поміщик складає в скриню смажених курей, яйця, хліб тощо.
Наймит про все здогадався. І коли поміщик із жінкою вдали, ніби лягають спати, Радж хутенько заліз до скрині з харчами.
Згодом господарі тихенько повставали й вирушили в дорогу. Несе поміщик на спині важку скриню з слугою й бурчить на жінку:
— І нащо було набирати стільки харчів! Аж ноги вгинаються!
А Радж сидить собі в скрині та наминає все, що душі заманеться.
От поміщик із жінкою вирішили попоїсти й трохи перепочити. Спинилися біля криниці в полі. Чоловік поставив на землю скриню й підняв віко. А звідти їхній наймит вискакує!
Скупердяги очам своїм не повірили.
А Радж і каже:
— Не гнівайтеся на мене, ласкаві господарі! Я так вас полюбив, що жити без вас не можу. Коли я побачив, що ви надумали піти світ за очі, то вирішив не покидати вас у біді. А щоб любому господарю легше було нести скриню, я поїв усі харчі.
— Ні, годі з мене! — закричав поміщик. — Ріж мені вухо — і геть з моїх очей!
Поміщикова жінка заступила собою чоловіка й замахала руками.
— Не бувати цьому! Як же ти, чоловіче, з'явишся без вуха до своїх батьків? Та вони ж засміють тебе!
— Твоя правда, — зітхнув поміщик. Потім гукнув до Раджа: — Гей! Приготуй постіль з гілок та листя. Пора всім спати.
Цієї ночі поміщик намислив таки спекатися набридливого наймита. Коли хлопець приготував три постелі, поміщик підтяг одну з них ближче до криниці й сказав Раджеві:
— Ляжеш тут. Уночі біля води буде не так жарко.
Коли господарі поснули, Радж устав, відтяг свою постіль убік, а до криниці підтяг постіль господині.
Після півночі, як місяць сховався за хмари, поміщик тихесенько підкрався до криниці, схопив свою жінку й кинув у воду.
— Нарешті я позбувся того негідника! — радісно вигукнув він. — Уставай, жінко, ходімо додому. Тепер мені нема чого боятися за вухо.
— Про якого негідника ви кажете, господарю? — почувся раптом голос наймита. — І чого це мовчить наша ласкава господиня?
Тут скупий поміщик усе зрозумів. Зрозумів, та пізно. Схопився він за голову, затужив, але діяти нічого. Треба було йти до жінчиних батьків і розповісти про все, що сталося.
Та наймит був молодший і прудкіший за господаря. Отож до батьків поміщикової жінки він прибіг перший. Прибіг та й каже:
— Мене послала до вас господиня. Сталося велике лихо. Її чоловік, мій господар, з'їхав з глузду й біжить сюди, щоб убити вас. Господиня сказала: "Нехай мого чоловіка зв'яжуть і поставлять йому на потилицю десять п'явок. Так він швидко прийде до тями!"
Тільки-но поміщик ступив у двір жінчиних батьків, на нього накинулося кілька слуг, зв'язали йому руки та ноги й поставили на потилицю десять п'явок.
Тут поміщик побачив свого наймита й збагнув, хто все це підстроїв.
— Мучитель! — крикнув він не своїм голосом. — Бери моє вухо, і щоб я тебе не бачив! Краще ходити без вуха, ніж мати слугою такого негідника, як ти!
Хлопцеві тільки цього й треба було. Схопив він ножа та й відрізав поміщикові вухо.
До самого вечора лежав скупий поміщик із п'явками на потилиці. А ввечері прийшла жінка. На її щастя, криниця була неглибока, і вдень люди допомогли їй вибратися.
Так поміщик і повернувся додому безвухим. Але своєї умови новим наймитам уже не ставив.
ДИВНЕ ПРИСЛІВ'Я
В одному селі люди казали: де миші з'їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика.
Правда чи ні — судіть самі.
Якось розгулялася страшна гроза, і блискавка вдарила в хату одного працьовитого чоловіка. Все його, добро згоріло, залишився тільки величезний чавунний казан — такий міцний, що навіть вогонь його не взяв.
І ось Нандука — а того чоловіка звали Нандука — вирішив поїхати світ за очі, щоб забути про своє лихо. Зайшов він до свого сусіда Лакшмани та й каже:
— Їду я далеко й не знаю, коли повернуся. Любий сусіде, візьми на збереження оцей казан. Більш у мене нічого немає.
Три роки не було звісток од Нандуки. А як пішов четвертий рік, набридло йому блукати по світах, і він повернувся до рідного села.
Побачивши Нандуку, Лакшмана сплеснув у долоні й, ніби згорьований, вигукнув:
— Ой, сусіде, сусідоньку! Велика біда спіткала нас із тобою: твій чавунний казан з'їли миші!
Нандука, певна річ, не повірив сусідові, однак і бровою не повів. Тільки сказав:
— Довго я блукав по світах, багато доріг стоптав, і ось тепер хочу зійти до нашої річки й здійснити обмивання. Але ж ти знаєш — у мене для цього нічого немає. Скажи синові, щоб поміг мені. Нехай принесе до річки все, що потрібно для обмивання.
Нандука спустився до річки, вибрав на березі самотнє місце, а сусідів син приніс туди все необхідне для обмивання.
Здійснивши обмивання, Нандука схопив сусідового сина, пхнув його до печери, а вхід затулив величезною каменюкою.
До свого двору Нандука повернувся так, ніби нічого й не сталося.
Цілий день Лакшмана чекав з річки сина, а ввечері, не дочекавшися, прибіг до сусіда:
— Нандуко, Нандуко! Де мій син? Чого він не йде додому?
— Ой, сусіде, сусідоньку! — каже, ніби згорьований, Нандука. — Велика біда спіткала нас із тобою. Поки я здійснював обмивання, прилетіла ластівка і вкрала твого сина.
— Ластівка вкрала сина?! — не повірив Лакшмана. — Схаменися, сусіде, що ти верзеш! Та хто тобі повірить, що ластівка може схопити семирічного хлопця й летіти з ним? Зараз же ходімо до судді!
Нандука й не думав опиратися.
От прийшли вони до судді. Лакшмана виступив наперед і каже:
— Шановний пане! Всі знають, який ти мудрий і справедливий. Тож розсуди нас. Цей брехливий чоловік каже, що ластівка вкрала мого сина. Ластівка схопила семирічного хлопця й полетіла з ним! Накажи злодієві віддати сина!
Вислухавши Лакшману, суддя мовив до Нандуки:
— Негайно віддай чоловікові його сина! Ти що ж — маєш нас за дурнів?! Ану відповідай!
— Де ж я візьму того сина, коли його вкрала ластівка? — каже Нандука.
Усі, хто чув їхню розмову, обурились:
— Та що він вигадує! Хіба ж ластівка підніме такого великого хлопця? Бути цього не може!
А Нандука всміхнувся й каже:
— Де миші з'їдять чавунний казан, там і ластівка вкраде семирічного хлопця.
І він розповів судді, як колись покинув у сусіда чавунний казан і що з того вийшло.
Суддя засміявся й мовив:
— Лакшмано, поверни Нандуці казан, а ти, Нандуко, віддай Лакшмані сина. Помиріться й не сваріться більш.
Так сусіди і зробили.
Відтоді в селі й кажуть: де миші з'їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика!
МАЛЕНЬКЕ МАНГО
Якогось спечного дня подорожній ішов з одного села в інше і побачив тінистий, чарівний гай. Серед гаю росло крислате мангове дерево. Віття й листя його було таке густе, так поспліталося, що жоден промінчик палючого сонця не пробивався крізь зелене шатро.
Хоч і не було коли, проте стомлений подорожній вирішив завернути в той гайок і перепочити. Зайшов під густе віття мангового дерева й сів, прихилившись спиною до могутнього стовбура. А навколо буяли барвисті квіти, шепотілися трави, у верховітті заливалися співом пташки, що знайшли собі прохолодний сховок у густезній кроні. Час від часу налітали пориви лагідного вітерця й приємно холодили тіло.
Посидівши трохи, подорожній простягся на зеленій смарагдовій травичці, заклав руки за голову й задивився нагору, на могутнє віття.
"Яке могутнє та високе дерево! — думав він. — Любо дивитися на нього, очей не відведеш! А які маленькі плоди! Вони теж чудові і, певно, вже дозріли й напрочуд смачні. Мабуть, той, хто створив це дерево, дбав найперше про пташок, яких тут безліч. Справді, мав голову на плечах той, хто створив таке корисне для всіх дерево!"
Подорожній потягнувся й знову задумався, дивлячись угору. "А от я зробив би трохи інакше, — знову почали снуватися його думки. — Таке величезне дерево — і такі малесенькі плоди! Та вони ж не більші за яблуко! Як на те пішло, творець цього дерева не все до пуття розважив. Узяти кокосову пальму: вона куди менша за мангове дерево, хоч тінь дає таку, що ледве чи й одна людина сховається спечної днини, — а проте, горіхи завбільшки як моя голова! Або гарбуз: стебло в нього мале й тонке — зате який величезний сам, наче гора! Ні, тут таки щось недодумано!"
От до чого дійшов своїм розумом подорожній. Втішений тим, що знайшов ваду у самій природі, він гмикнув, заплющив очі й незчувся, як задрімав.
Та невдовзі він аж підскочив спросоння — щось боляче вдарило його по лобі. Протерши очі, він став роздивлятися довкола, але ніде нікого не було. А біля нього лежало стигле манго. Воно зірвалося з гілки і впало просто на подорожнього.
Він потер забите місце, а тоді взяв манго й поклав собі на долоню. "Як усе ж таки добре, — подумав він, — що манго родяться невеличкі. А коли б вони були зовбільшки як кокосовий горіх — що тоді? Не спочивати б мені отут, не милуватися чарівним гаєм, не тішитися ніжним пташиним співом. Ні, природа добре знає, що робить!"
Подорожній звівся на ноги, ще раз удячно поглянув на маленьке манго й бадьоро пішов далі своєю дорогою.
КМІТЛИВИЙ ДРОВОРУБ
Жив у селі, край дрімучого лісу, дроворуб. Щодня ходив він у ліс, набирав в'язку дров, завдавав її собі на спину й ніс до ближчого містечка продавати. Що виручав за дрова, тим і перебивався з дружиною, бо нікого більше в нього не було — ні дітей, ні батьків, ні сестер, ні братів.