Не втримався і тренер-перукар:
— Пустити такі гроші за вітром, і саме зараз!
Ясно, він більше не вірив у свого центрального нападаючого і хотів замінити його.
Вийшовши на поле, Польдо спершу глянув на трибуну: бабуся в чорному сиділа там само, де й минулої неділі.
Пролунав свисток судді, і в Польдо не лишилося й сліду поганого настрою. Йому здавалося, що він не бігає, а літає; ніколи ще він не почувався таким спритним, ніколи не був у такій чудовій спортивній формі. Бутси не били по м'ячу, а немов, пестили його, і слухняний м'яч летів точно туди, куди хотів Польдо.
— Молодець, Польдо! Давно-б так! — чулося на трибунах. У Спортограді навіть відвідувачі околичних стадіонів добре розуміються на футболі. Глядачі віддали належне ювелірній техніці Польдо, його несподівано швидким ривкам по центру.
— Давай, Польдо! Покажи, на що ти здатний! Гол!
Вперше в житті йому аплодували, і його несміливість наче вітром змело. Польдо почав не лише підігравати товаришам, а й сміливо грати сам, він, здавалося, без видимих зусиль уник опіки суперника. Варто було йому подумати: "Б'ю в правий кут", і м'яч опинявся саме там. Воротареві вдалося відбити кілька сильних ударів, але на більше не спромігся, пропустив один гол, другий, третій... Глядачі шаленіли:
— Оце по-чемпіонському! Браво! Ще гол!
І Польдо, загорівшись завзяттям, грав дедалі краще. "А тепер — низом у лівий кут", — мовив він собі, і воротар знову спізнився, а м'яч попав у лівий нижній кут воріт.
Уболівальники в захопленні. Повстававши, вони радісно вітали Польдо, а той позирав лише на стареньку, яка лагідною усмішкою супроводжувала кожний забитий ним гол і легенько плескала в долоні.
"Ці бутси принесли мені справжнє щастя", — подумав герой матчу і чекав, коли закінчиться гра, щоб щиро подякувати добрій жінці.
Команда Польдо виграла з рахунком 7 : 0, причому всі сім м'ячів забив саме центр нападу. Глядачі ринули на поле вітати форварда. А біля входу до роздягальні на щасливого футболіста чекав ставний, добре вдягнений чоловік, він поклав руку на плече Польдо й промовив:
— Я вже про все домовився. Наступної неділі ти гратимеш у "Люксі".
У команді, яка очолює турнірну таблицю вищої ліги! Та про таке щастя в сімнадцять років жоден футболіст і мріяти не може!
Раптом Польдо згадав стареньку в чорному. Невдячний, він ледь не забув про неї! Кинувся на трибуни, потім до виходу, питав перехожих, та все даремно: ніхто її не бачив, вона зникла, наче у воду впала.
— А я так хотів подякувати їй, — зітхнув хлопець. — Вона подарувала мені бутси, а разом з ними й щастя... І яке щастя — грати в "Люксі"! — Польдо подумки вже бачив себе в червоно-зеленій футболці, в якій він вийде на поле Центрального стадіону міста перед очі ста тисяч глядачів! "Я — гравець екстра-класу, — подумав він. — Перукар нічогісінько не тямить у футболі..."
Не минуло й місяця, а Польдо, центр нападу, що в кожному матчі забивав по чотири-п'ять голів, вже став найзнаменитішим футболістом у Спортограді: про нього писали всі газети, брали інтерв'ю тележурналісти, керівники інших команд пропонували "Люксові" за форварда сотні мільйонів.
Польдо переїхав у розкішну квартиру, придбав найдорожчу машину — червону з зеленим — і замовив кращому в місті кравцеві кілька дюжин костюмів. Грошей він не рахував: скільки одержував, стільки й витрачав. Лише подаровані бутси пильнував як зіницю ока. Грав він лише в них, впевнений, що саме вони принесли йому щастя. Правда, про бабусю Польдо, опинившись на вершині слави, забув, як забув і про підручники з механіки, що припадали пилом на шафі. А згодом почав пропускати тренування.
— Так не годиться, — бурчав тренер. — Кожен гравець повинен підтримувати спортивну форму. І ти теж.
— А я не просто гравець, як усі, — огризався Польдо. — Я майстер екстра-класу. Я сам, навіть без тренувань, щогри приношу команді перемогу.
І тренер дав йому спокій — адже щонеділі на трибунах яблуку ніде було впасти, улюбленець публіки Польдо забивав голи один за одним, а глядачі нетямились від захвату.
По полю центральний нападаючий "Люкса" не бігав, а літав, його ноги в м'яких чорних бутсах не знали втоми, встигаючи до кожного м'яча, і гарматним ударом посилали його вперед або приборкували спритним дотиком фокусника. Захисники, півзахисники, воротар ніби збожеволіли: вони нічого не бачили, крім цих диявольських бутсів, що всюди встигали за м'ячем і робили з ним на зеленому килимі поля все, що хотіли, аж поки він не затріпотить у сітці воріт.
— Польдо, ще гол! — вимагали глядачі. І якщо Польдо був у доброму гуморі, то забивав черговий гол на замовлення. Справді, щоб зробити це, йому варто було тільки подумати.
З роками слава його зростала. Спортоград, міст чемпіонів, ніколи ще не знав такого видатного майстра шкіряного м'яча. Люди не пропускали жодного матчу з участю Польдо, і власті змушені були встановити для вболівальників графік відвідування стадіону.
Тепер Польдо забув, що колись хотів вивчитися на механіка, більше того — згадавши про це, червонів од сорому. Забув він і про бабусю в чорному, зате добре пам'ятав подаровані бутси. Після кожної гри дбайливо витирав з них пил, змащував найдорожчим кремом, чистив щіточками.
Та одного разу після гри, коли він забив шість голів, Польдо помітив на одному з бутсів дірочку. Вірніше, розірвався шов, але все одно Польдо засмутився дужче, ніж коли б у нього самого виявили невиліковну хворобу.
Він кинувся до найкращого в місті шевця й пообіцяв озолотити його, якщо після ремонту бутс буде як новий. Вправний швець зробив усе мистецьки, і все ж відтоді після кожної гри Польдо стурбовано оглядав бутси, чи не з'явилася на них, бува, нова дірочка. Невдовзі це стало для нього справжньою мукою: незважаючи на дбайливий догляд, бутси розповзалися від матчу до матчу. І то й не дивно, адже він уже десять років незмінно грав у них, тепер верх розтріскався, підбори стерлися, шви дедалі частіше розходилися.
— Тут уже нічого лагодити, — безпорадно розводили руками шевці. — Шкіра геть струхлявіла. Чому ви не купите собі нові бутси?
Та Польдо не слухав їхніх порад. Скільки б не коштувало лагодження цих бутсів, він не гратиме в інших! Завдяки майстрам-шевцям бутси послужили йому ще два роки, але тепер на них гірко було дивитися.
Тим часом Польдо відчував, що його знамениті ривки по центру стали набагато повільніші, а удари послабшали. Він почав забивати щонайбільше по два-три голи за матч.
"Невже все в бутсах? — дивувався він. — Доки вони були нові, я грав, як бог".
Не довіряючи більше шевцям, Польдо взявся сам за бутси. Він дістав найкращі посібники з шевцювання і просиджував над ними цілими ночами, та ніщо не допомагало: шви розходилися, і під час гри бутси щомиті могли злетіти з ноги. Щоб цього не трапилось, довелося прив'язувати їх до ніг додатковими шнурками.
Голи Польдо все ще забивав, але вже не так блискуче, як раніше. Газети і вболівальники винесли одностайний вирок:
"Польдо великий футболіст, але його золоті часи минули".
— Вони ще побачать, на що я здатний! — Польдо лютував. — Мені б тільки дістати такі ж бутси, і я знов заграю всім на подив.
Він. обійшов усі крамниці, фабрики, майстерні Спортограда, але таких бутсів ніхто ніколи не шив і навіть не бачив.
Тим часом старі бутси трималися на ногах лише завдяки новим латкам та поплутаному мереживу поворозок, нагадуючи взуття пустельника, який тридцять років перебув на безлюдному острові. І все ж годі було й думати про те, щоб викинути їх: це однаково, що викинути власне щастя.
Але цей день таки настав. Однієї неділі, повертаючись до роздягальні, Польдо відчув, що йде босоніж. Глянув — бутсів уже справді нема, волочаться лише два хвости шнурків і поворозок та кілька клаптиків зотлілої шкіри. Ніщо вже неспроможне було надати цьому дрантю первісного вигляду.
Невже кінець? Він ледь не завив від люті й розпачу, але швидко отямився.
— Забобони! — І він спересердя шпурнув у піч усе, що лишилося від щасливих бутсів. — Я гратиму в будь-яких бутсах не гірше, ніж раніш!
Не гаючи часу, Польдо побіг до крамниці й купив з дюжину пар бутсів найкращої моделі. Коли ж наступного разу вийшов на футбольне поле, то відчув, що на ногах мовби свинцеві колодки.
"Це мені тільки здається, — втішав він себе подумки. — Звикну. Все буде гаразд".
Та тільки почав грати, як похолов: м'яч від його ноги описав вигадливу дугу і приземлився в ногах у суперника. Вперше за всю свою дивовижну кар'єру центральний нападаючий "Люкса" дав неточний пас. Над виповненими вщерть трибунами зойкнуло: "Ох!"
"Це нерви. Треба взяти себе в руки, — подумав Польдо. — Хто не помиляється? Головне — виправити помилку; зараз я відберу м'яча в того півзахисника і вдарю по воротах. Це буде красень-гол!"
Ще тиждень тому він. за кілька стрибків наздогнав би суперника й заволодів би м'ячем; та цього разу Польдо не тільки не наздогнав його, але змушений був спинитися, відчуваючи, що задихається. Ось тобі й маєш! Не встиг він отямитись, коли хтось із товаришів по команді, заволодівши м'ячем, дав пас своєму центрові нападу. Польдо славився вмінням зупиняти м'яча. Тож і зараз він підняв ногу, але м'яч, замість м'яко опуститися поруч, відскочив од бутса до суперника.
На трибунах несамовито свистіли. Для Польдо це наче ляпас за ляпасом по обох щоках.
"Це все через нові бутси, чортяка б їх забрав! — подумки виправдовувався Польдо. — В них боляче ногам".
Він кинувся до роздягальні взути інші бутси, але й це не допомогло. Щоразу, тільки-но м'яч потрапляв до Польдо, він втрачав його. Десятирічний хлопчисько — і той, певне, грав би не гірше.
Польдо ладен був крізь землю провалитися: "Кляті бутси!" Усе через них — і ці не підходять!"
Він знову подався до роздягальні й перевзувся, але грав і далі погано. Боляче було дивитися на знаменитого футболіста, який раз у раз припускався помилок та безперестану кудись біг під оглушливий рев трибун.
Уперше "Люкс" програв з великим рахунком, і засмучених уболівальників неважко було зрозуміти. Коли Польдо, похнюпивши голову, залишав поле, в нього жбурляли навіть пляшки з-під лимонаду.
В роздягальні Польдо знесилено опустився на лаву. Він важко дихав, в очах потемніло. Здавалося, на ногах у нього не бутси, а диби.