Він упустив хлист і зліз з коня підняти. Ви були один на один з ним; ви вийняли пістолет з кобури і, коли він нахилився, пробили йому крижі, потім, бачачи, що він мертвий, ви втекли на коні, якого він дав вам. Так було діло?
Морвель мовчки завмер під цим обвинуваченням, в якому кожна подробиця була правдою, а Карл IX знову почав насвистувати ту саму мисливську пісеньку і так само вірно та мелодично.
— Отже, пане вбивцю, — мовив він через хвилину, — чи знаєте ви, що я маю велике бажання звеліти вас повісити?
— О, ваша величність! — скрикнув Морвель.
— Молодий де Муї ще вчора просив мене про це, і, сказати правду, я не знав, що йому відповісти, бо прохання його цілком справедливе.
Морвель склав руки.
— Тим більш справедливе, що я, як ви сказали, батько мого народу і що тепер, коли в мене знову лад з гугенотами, вони такі самі мої діти, як і католики.
— Сір, — сказав Морвель з розпачем, — життя моє в руках ваших, робіть з ним, що хочете.
— Ви маєте рацію, і я не дав би за нього й шага[18].
— Але, сір, — спитав убивця, — невже немає способу спокутувати мій злочин?
— Я не знаю жодного. Проте, коли б я був на вашому місці, що, хвалити бога, не так...
— Добре, сір! Коли б ви були на моєму місці?.. — промурмотів Морвель, уп'явшись очима в уста Карла.
— Гадаю, що я полагодив би справу, — провадив король.
Морвель підвівся на одне коліно і одну руку, втупивши в Карла очі, бажаючи переконатись, що він не глузує.
— Я, звичайно, дуже люблю молодого де Муї, — вів далі король, — але я так само люблю й кузена мого де Гіза, і коли б він просив мене подарувати життя людині, смерті якої просив би другий, я був би в дуже скрутному становищі. Проте, в справах політики, як і в справах віри, я мусив би зробити те, чого бажав би мій кузен де Гіз, бо де Муї, хоч і відважний офіцер, але порівняно з принцом Лотарінгським дуже незначна особа.
Поки король говорив це, Морвель поволі підводився, як людина, що вертається до життя.
— Отже, в тому скрутному становищі, в якому ви опинилися, вам не пошкодило б пошукати ласки у кузена мого де Гіза; до того ж я пригадую одну річ, що він розказав мені вчора.
Морвель наблизився на крок.
— "Уявіть собі, сір, — казав він мені: — щоранку о десятій годині проходить вулицею Сен-Жермен-л'Оксерруа, вертаючись із Лувра, мій запеклий ворог; я бачу, як він проходить, з заґратованого вікна у нижньому поверсі одного будинку: це вікно у приміщенні колишнього мого вчителя, каноніка П'єра Піля. Щодня бачу я, як проходить мій ворог, і щодня благаю диявола провалити його в пекло". Скажіть, метр Морвель, — казав Карл, — коли б ви були диявол, або, принаймні, коли б ви на хвилину стали на його місці, чи не зробило б це приємності кузенові моєму де Гізу?
У Морвеля знову постала пекельна його усмішка, і уста його, ще бліді від жаху, промовили:
— Але, сір, я не маю сили провалити землю.
— Проте, ви зробили це, здається, для відважного де Муї. Але ви скажете мені, що то пістолет... ви не маєте вже того пістолета?..
— Вибачте, сір, — відповів розбійник, трохи вже посмілівши, — але я ще краще стріляю з аркебузи, ніж з пістолета.
— О, — сказав Карл IX, — пістолет чи аркебуза, то все одно, і мій кузен де Гіз, я певен, не буде причіпливий щодо засобів.
— Але, — сказав Морвель, — мені потрібна зброя, на яку я міг би звіритись, бо, може, доведеться стріляти здалека.
— В цій кімнаті у мене десять аркебуз, — відповів Карл IX, — я влучаю з них у золотий екю на півтораста кроків. Чи не хочете спробувати яку-небудь?
— О, сір, з найбільшою радістю, — скрикнув Морвель, підходячи до тієї, що стояла у кутку і що її принесли Карлу IX в той же день.
— Ні, не цю, — сказав король, — не цю, я бережу її собі. Цими днями у мене буде велике полювання, і я сподіваюсь, що вона послужить мені там. Але всі інші маєте собі на вибір.
Морвель узяв одну.
— Тепер, сір, хто цей ворог? — спитав убивця.
— Чи я знаю? — відповів Карл IX, спалюючи поганця презирливим поглядом.
— То я спитаю про це у пана де Гіза, — пробелькотів Морвель.
Король знизав плечима.
— Не питайтеся ні про що, — сказав він, — пан де Гіз не відповість. Хіба відповідають на такі речі? Хто не хоче, щоб його повісили, мусить здогадатись.
— Але як же я вгадаю його?
— Я вам сказав, що він проходить щоранку о десятій годині повз вікно каноніка.
— Але багато хто проходить повз те вікно. Коли б ваша величність зводили дати мені приміту.
— О, це не важко! Завтра, наприклад, він матиме під пахвою портфель з червоного сап'яну.
— Сір, цього досить.
— У вас і досі той баский кінь, що його дав вам пан де Муї?
— Сір, у мене арабський кінь, із найбаскіших.
— О, я не турбуюся за вас! Треба тільки вам знати, що в монастирі є вихід з другого боку.
— Дякую, сір. Тепер моліться богу за мене.
— Ге, тисяча чортів, моліться краще дияволу, бо тільки з його протекції можете ви втекти від вірьовки.
— Прощайте, сір.
— Прощайте. Ах, ось іще що, пане де Морвель: знайте, що коли б завтра про вас почали говорити до десятої години ранку або не почали говорити після десятої, то в Луврі є підземна тюрма!
І Карл IX знову почав насвистувати спокійно і вірніше, ніж коли, улюблену свою пісеньку.
IV. Вечір 24 серпня 1572 року
Читач наш не забув, що в попередньому розділі згадувалося про дворянина на ім'я Ла Моль, якого доволі нетерпляче чекав Генріх Наварський. Цей молодий дворянин прибув, як і казав адмірал, до Парижа через ворота Сен-Марсель надвечір 24 серпня 1572 року і, скинувши доволі зневажливим оком на численні готелі, що виставили з правого й лівого боку розмальовані свої вивіски, направив спітнілого коня в саму середину міста; там, переїхавши площу Мобер, Малий Міст, міст Нотр-Дам і проїхавши вподовж набережних, зупинився на розі вулиці Брезек, з якої тепер утворилася вулиця Арбр-Сек[19] і якій, щоб читачеві було зручніше, ми й залишимо теперішню її назву.
Назва йому, мабуть, сподобалась, бо він поїхав тією вулицею, і коли увагу його спинила чудова бляшана вивіска, що ліворуч від нього заскрипіла на залізному пруті і задзвонила своїми дзвониками, він зупинивсь удруге і прочитав слова: "À la Belle-Étoile"[20], написані кругом під малюнком, на якому зображена була дуже принадна для зголоднілого подорожнього картина: пулярдка[21] пеклася серед чорного неба, а якийсь чоловік у червоному плащі зносив до цього нового світила руки, гаманець і благання.
— От, — мовив сам собі дворянин, — готель, що добре вміє про себе оповістити, і хазяїн, що держить його, мабуть, витівкуватий хлопчина. Мені не раз казали, що вулиця Арбр-Сек у Луврському кварталі, — отже, якщо готель відповідає своїй вивісці, мені тут буде чудесно.
Поки новоприїжджий промовляв сам собі цей монолог, другий вершник під'їхав з другого кінця вулиці, тобто від вулиці Сент-Оноре, теж зупинився і завмер у захопленні перед вивіскою "À la Belle-Étoile".
З цих двох вершників один, якого ми знаємо принаймні на ім'я, був на білому коні іспанської породи, вбраний у чорний камзол, прикрашений агатом. Плащ на ньому був бархатний фіолетовий, чоботи з чорної шкіри, шпага з різьбленою сталевою ручкою і такий самий кинджал. Звертаючись від убрання до обличчя, скажемо, що то був чоловік років двадцяти чотирьох-п'яти, з смаглявим кольором шкіри, синіми очима, тонким усом, білими зубами, які, здавалось, осявали все обличчя, коли він, усміхаючись лагідною й сумною усмішкою, відкривав свої губи, надзвичайно гарно та благородно окреслені.
Другий подорожній був повною протилежністю першому. Спід капелюха з загнутими вгору крисами спадало густими кучерями волосся, скоріше руде, ніж русяве; його сірі очі при найменшій суперечці блискали спід волосся таким палким вогнем, що здавались чорними.
Образ його доповняли рожева шкіра, тонкі губи з рудими вусами над ними і чудові зуби. Взагалі ж він — білолиций, високий на зріст і широкоплечий — був хлопчина хоч куди, і вже цілу годину, поки він зазирав до всіх вікон, нібито шукаючи вивісок, усі жінки задивлялись на нього, а чоловіки може й мали б охоту посміятись, дивлячись на вузький його плащ, зібгані штани та чоботи старомодного фасону, але, глянувши на обличчя його, яке щохвилини прибирало іншого виразу, не виявляючи тільки характерної для розгубленого провінціала добродушності, швиденько переривали сміх свій дуже лагідним побажанням: "На все добре вам!"
Він перший звернувся до другого дворянина, що, як ми вже сказали, теж дивився на готель "À la Belle-Étoile".
— Чорт візьми, пане, — мовив він тією жахливою гірською вимовою, з якої по першому слову можна впізнати п'ємонтця серед сотні іноземців, — чи ми тут не близько до Лувра? В кожному разі, гадаю, у вас той самий смак, що й у мене: це велика приємність моїй вельможній особі.
— Пане, — відповів другий провансальською вимовою, що була така само жахлива, як і п'ємонтська вимова його товариша, — я гадаю, що готель справді близько до Лувра. Але я ще питаюся сам себе, чи матиму честь бути однакової думки з вами. Я міркую.
— Ви не вирішили, пане? А будинок має вигляд приємний. Хоча мене, може, привабило те, що ви зупинились. Визнайте, принаймні, що малюнок чудовий.
— О, само собою; але це саме й примушує мене з сумнівом ставитись до дійсності: мені казали, що в Парижі повно дурисвітів і що вивісками дурять так само легко, як і всякими іншими речами.
— Чорт візьми, пане, — відповів п'ємонтець, — я не клопочусь дурисвітством, і якщо хазяїн подасть мені пулярдку, не так добре спечену, як та, що в нього на вивісці, я настромлю на рожен його самого і не зніму, поки він не підпечеться як слід. Заходьмо, пане.
— Ви примусили мене вирішити, — сказав, сміючись, провансалець, — покажіть мені, пане, дорогу.
— О, пане, присягаюсь честю, я не зроблю цього, бо я тільки ваш покірний слуга граф Аннібал де Коконна.
— А я, пане, тільки граф Жозеф-Гіацинт-Боніфас де Лерак де Ла Моль, увесь до послуг ваших.
— Коли так, пане, дозвольте вашу руку і зайдімо разом.
Наслідком цієї примирливої пропозиції було те, що обоє злізли з коней і, кинувши поводи в руку конюхові, взялися під руку і, поправивши шпаги, пішли до дверей готелю, де стояв на порозі хазяїн.