Побачивши його, Дантес випустив руку Мерседес і поступився місцем панові Моррелю. Судновласник і наречена, подаючи приклад гостям, піднялися східцями до їдальні, і ще хвилин із п'ять дерев'яні східці рипіли під тяжкими кроками гостей.
– Тату, – сказала Мерседес, зупинившись коло середини столу, – сідайте по праву руку від мене, будь ласка, а по ліву руку я посаджу того, хто заступив мені брата, – додала вона лагідно, і та лагідність, немов кинджал, вразила Фернана простісінько в серце. Вуста його посиніли, і видно було, як під засмаглою шкірою, припливаючи до серця, відринула від обличчя вся кров.
Дантес коло себе посадив пана Морреля і Данґляра: першого праворуч, другого ліворуч; потім подав знак рукою, запрошуючи решту сідати там, де їм буде зручно.
Уже мандрували довкола столу рум'яні й запахущі арльські ковбаси, лангусти в сліпучих латах, венерки з рожевою мушлею, морські їжаки, що скидалися на каштани з їхньою колючою обслоною, кловці, що з успіхом заступали південним гурманам північні креветки – одне слово, усі ті вишукані ласощі, що їх виносить хвилею на піщаний берег, а вдячні рибалки називають їх загальним іменем "морські плоди".
– Така тиша! – сказав старий Дантес, попиваючи золотаве, немов топаз, вино, яке приніс і поставив перед Мерседес шинкар. – І хто сказав би, що тут тридцять душ, які тільки й чекають нагоди, щоб побалакати?
– Наречений не завжди буває веселий, – сказав Кадрус.
– Авжеж, – потакнув Едмон, – надто вже я щасливий, щоб бути веселим. Якщо ви це хотіли сказати, сусідо, то це щира правда. Радість деколи справляє чудернацький вплив, вона гнітить, мов журба.
Данґляр зиркнув на Фернана, на лиці якого відбивався кожен порух його душі.
– Годі вже вам! Чи ви боїтеся чогось? – запитав він. – Мені, навпаки, здається, що всі ваші бажання виконуються.
– Це й лякає мене, – відказав Дантес. – Мені здається, людина не створена для такого легкого щастя! Щастя схоже на казкові палаци, двері яких стережуть дракони. Треба боротися, щоб оволодіти ними, а я, слово честі, не знаю, чим я заслужив щастя бути чоловіком Мерседес.
– Чоловіком!.. – зареготав Кадрус. – Чоловіком! Ще ні, капітане, спробуйте зіграти чоловіка, то побачите, як вас зустрінуть.
Мерседес зашарілася.
Фернан совався на стільці, здригаючись від щонайменшого гамору, і весь час утирав піт, що виступав у нього на чолі, наче перші краплини буремної зливи.
– Не варто сперечатися через дрібниці, сусідо, – відказав Едмон Кадрусові. – Мерседес ще не дружина мені, це так...
Він зиркнув на годинника.
– ... але за півтори години вона нею стане!
Усі скрикнули від подиву, окрім старого Дантеса, який широко усміхнувся, показуючи ще міцні зуби. Мерседес усміхнулася, та вже не почервоніла. Фернан конвульсивно вхопився за руків'я свого ножа.
– За півтори години! – повторив Данґляр, теж побілівши. – Як це так?
– Авжеж, друзі мої, – відказав Дантес, – завдяки сприянню пана Морреля, якому, після мого батька, я зобов'язаний усім на світі, усі завади усунуті. Ми зробили грошовий внесок, щоб обійтися без оголошення, й о пів на третю марсельський мер чекає нас у ратуші. А оскільки вибило вже чверть на другу, то не буде помилкою сказати, за годину і тридцять хвилин Мерседес буде зватися панею Дантес.
Фернан заплющив очі: вогненна імла обпалила йому повіки; він сперся на стіл, щоб не впасти, і, попри всі ті зусилля, не міг утриматися від стогону, що потонув у реготі й галасі гостей.
– Оце діло, як ви гадаєте? – сказав старий Дантес. – Оце називається не гаяти часу! Учора вранці прибув. Сьогодні о третій жонатий! Тільки моряки так уміють!
– А всякі формальності, – нерішуче укинув Данґляр, – контракт, папери?..
– Контракт! – засміявся Дантес. – Контракт готовий. У Мерседес нічого нема, у мене теж! У нас усе спільне... Це недовго було написати, та й коштує воно недорого.
Той дотеп викликав новий вибух реготу й оплесків.
– То ми присутні не на заручинах, – сказав Данґляр, – а на весіллі!
– Ні, – відказав Едмон, – ви нічого не втратите, заспокойтеся. Завтра вранці я їду до Парижа. Чотири дні туди, чотири назад, один день на виконання доручення, яке мені дали, і дев'ятого березня я буду тут, а десятого буде справжній весільний бенкет.
Надія на нове бенкетування подвоїла загальні веселощі, тож старий Дантес, що на початку обіду скаржився на тишу, тепер у тому гаморі марно намагався запропонувати тост за щастя майбутнього подружжя.
Дантес угадав батькову думку і всміхнувся йому. Мерседес глянула на стінного дзигаря і кивнула Едмонові.
За столом панували оті галасливі й невимушені веселощі, які завжди настають наприкінці обіду у простих людей. Незадоволені своїми місцями повставали з-за столу і підсіли до інших, приємніших співрозмовників. Усі розмовляли заразом, ніхто не відповідав на запитання, кожен переймався тільки своїми думками.
Данґляр був майже так само блідий, як і Фернан; що ж до останнього, то він ледве дихав і здавався злочинцем, якого занурили в огненне озеро. Він один із перших підвівся і тепер походжав залою, напружуючи слух поміж голосами і брязкотом келихів.
Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав.
– Що правда, то правда, – сказав Кадрус, у якому Едмонова гостинність і добряче вино дядечка Памфіля остаточно погамували заздрість, що зародилася в його душі, коли він побачив, яке то щастя випало Дантесові. – Дантес – непоганий хлопчина; оце дивлюся я на нього, як він сидить зі своєю нареченою, та й думаю: недобре було б утнути з ним оту капосну штуку, яку ви учора вигадали.
– Та ти ж сам бачив, що ми не дали їй ходу, – сказав Данґляр. – Сердешний Фернан був у такому відчаї, що спершу мені стало його шкода; та якщо він змирився зі своїм горем, навіть погодився бути боярином у свого суперника, то тут і балакати нема чого.
Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець.
– Жертва, звісно, велика, бо наречена і справді красуня, – сказав Данґляр. – А нехай йому! Мій майбутній капітан – щасливець! Хотів би я зватися Дантесом бодай на однісіньку днину.
– Може, ходімо? – пролунав ніжний голос Мерседес. – Уже другу вибило, а нас очікують о чверть на третю.
– Так, так, ходімо! – хутко підводячись, відказав Дантес.
– Ходімо! – хором підхопили гості.
Тієї ж миті Данґляр, який пильно стежив за Фернаном, що сидів на підвіконні, побачив, що той несамовито вирячив очі, схопився і знову сів на підвіконня. Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання.
Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися.
– Іменем закону! – пролунав гучний голос; ніхто не відповів.
Двері тут-таки відчинилися, і до зали увійшов підперезаний шарфом поліційний комісар у супроводі чотирьох озброєних вояків і капрала. Тривогу заступив жах.
– У чому річ? – запитав судновласник, підходячи до комісара, із яким він був знайомий. – Це, либонь, непорозуміння.
– Якщо це непорозуміння, пане Моррелю, то, будьте певні, воно незабаром з'ясується, а поки що в мене є наказ про арешт, і хоч я з жалем виконую його, та все ж таки мушу його виконати. Хто з-поміж вас, панове, Едмон Дантес?
Усі погляди звернулися до Едмона, який у великому хвилюванні, та зберігаючи гідність, вийшов уперед і мовив:
– Я. Що вам потрібно?
– Едмоне Дантесе, – виголосив комісар, – іменем закону я вас арештовую!
– Арештовуєте? – трохи збліднувши, перепитав Едмон. – За що ви мене арештовуєте?
– Не знаю, але на першому допиті ви про все дізнаєтеся.
Моррель збагнув, що нічого тут не вдієш: комісар, підперезаний шарфом, – не людина; це статуя, що втілює собою закон, холодна, глуха і безмовна.
Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям.
– Заспокойтеся, добродію! – сказав він. – Може, ваш син не виконав якихось карантинних чи митних формальностей, і як надасть усі потрібні пояснення, його, напевне, відразу ж звільнять.
– Що це означає? – насупившись, запитав Кадрус у Данґляра, який удавав здивованого.
– А я хіба знаю! – відказав Данґляр. – Як і ти, я бачу, що тут коїться, нічого не тямлю й дивуюся.
Кадрус шукав очима Фернана, але той зник.
Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам'ять учорашнє сп'яніння.
– А це часом не наслідки того жарту, що про нього казали ви вчора? – запитав він хрипко. – Якщо так, то лихо тому, хто його утнув, – тут веселого небагато.
– Та ні ж бо! – вигукнув Данґляр. – Ти ж знаєш, що я подер записку.
– Не подер ти її, – відказав Кадрус, – а жбурнув у куток, та й годі.
– Мовчи, ти нічого не бачив, ти був п'яний.
– Де Фернан? – поспитав Кадрус.
– А я хіба знаю? – відказав Данґляр. – Либонь, пішов у своїх справах... Та нема чого дурниці верзти, гайда ліпше старому допоможемо.
Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків.
– Заспокойтеся, помилка з'ясується, і, певне, я навіть до в'язниці не дійду, – сказав він.
– Авжеж, я ладен заприсягтися! – підхопив Данґляр, який допіру підійшов.
Дантес спустився східцями. Попереду йшов комісар, обабіч – вояки. Ридван із відчиненими дверцятами чекав біля порога. Дантес сів, із ним сів комісар із двома вояками. Дверцята зачинилися, і ридван покотив до Марселя.
– Прощавай, Дантесе! Прощавай, Едмоне! – вигукнула Мерседес, вибігаючи на галерею.
В'язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: "До побачення, Мерседес!" – і зник за рогом форту Сен-Ніколя.
– Зачекайте мене тут, – сказав судновласник, – я сяду до першого-ліпшого ридвана, що трапиться мені, поїду до Марселя і повернуся до вас зі звістками.
– Їдьте, – заволали всі разом, – їдьте і повертайтеся хутчій!
Після цього подвійного від'їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба.
Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися.