Вони вийшли на вулицю, і Вольфганг домовився з двома таксистами, щоб їх тим же шестигодинним маршрутом відвезли до Варшави.
На місці залишився лише я — двадцятишестирічний випускник бізнес-школи зі стажем роботи у сфері консультацій без року тиждень, якому доручили зупинити катастрофу. Після кави я теж попрощався з керівництвом заводу — схоже, вони й не підозрювали, що я ніхто проти гостей, які вже поїхали.
Потім мене доставили в готель "Турист". Це місце мусило стати моїм домом на найближчі кілька місяців.
Готель виявився старою чотириповерховою бетонною будівлею за кілька кварталів від річки Сян. Ліфта тут не було, тож я підіймався сходами. Вузьким і тьмяно освітленим коридором я пройшов у свій крихітний номерок, що більше нагадував келію, ніж кімнату. Ходити чи стояти можна було лише у вузькому просторі між двома одномісними ліжками, які розставили біля протилежних стін номера. Там само, між ліжками, стояв маленький обшарпаний столик з лампою, над яким було віконце з краєвидом на пустир. У стіну над одним ліжком вмонтували невеликий чорно-білий телевізор.
На п'ять зірок, звичайно, не тягнуло, але я був такий радий опинитися в Польщі, що мені було байдуже.
Я перевірив, чи працює телефон з дисковим набором, але з'єднував він тільки з черговим у готелі, який ні слова не розумів англійською. Я розібрав валізу й розклав одяг на полицях у шафі. У номері було холодно, батарея не працювала, тож мені довелося натягнути на себе вчасно взятий пуховик. Увімкнувши телевізор, я виявив, що працює лише три канали, і всі польською мовою. По одному передавали новини, по другому — футбол, по третьому йшла якась передача про овець, тож телевізор я вимкнув. Потім спробував зловити щось короткохвильовим радіоприймачем, який привіз із собою, але нічого вартого уваги не виявив і від подальших спроб відмовився.
Забравшись у ліжко, я спробував заснути, але в номері було дуже холодно. Я підвівся, постукав батареєю, повернув вентиль, розташований поруч із підлогою, але ніякого тепла не відчув. Викликати чергового, враховуючи мовний бар'єр, було марно. Я взяв із шафи ще кілька речей, стягнув ковдру із сусіднього ліжка й закутався в усе це. Навіть пуховик і той не допоміг. Я крутився всю ніч майже без сну. На світанку ввімкнув душ, сподіваючись, що хоча б так вдасться прогрітися, але, скільки не чекав, трохи тепла вода так і не стала гарячою.
Полишивши цю ідею, я одягнувся й спустився в ресторанчик у холі готелю, щоб познайомитися зі своїм перекладачем. Ледве побачивши мене, з-за столика підвівся й струнко витягнувся охайний чоловік у сірому костюмі, який погано на ньому сидів. Він сунув під пахву згорнуту газету й простяг руку:
— Пане Вільяме?
— Так, це я.
Ми потиснули один одному руки.
— Добрий день! Мене звуть Лешек Сікорський, — бадьоро промовив він.
Лешек був на кілька років старший за мене й трохи вищий на зріст. У нього було світло-каштанове волосся, зелені очі й акуратна борідка. За інших обставин його можна було б назвати привабливим, але невдалий костюм та криві зуби псували враження.
— Будь ласка, сідайте, — він вказав на стілець. — Як вам спалося? — спитав він, особливо голосно промовляючи останнє слово.
— Чесно кажучи, було дуже холодно. У номері не працює опалення.
— Звісно. Його не ввімкнуть до офіційного початку опалювального сезону!
Кінець фрази він знову майже вигукнув. Його вимова була дуже неприродною, я вирішив, що він, напевно, навчався по касетах мовної школи "Берліц".
З'явилася офіціантка й налила мені чаю, Лешек щось сказав їй польською. Коли вона зникла, я запитав:
— Що ви їй сказали?
— Принести вам сніданок.
— А тут немає меню?
— Ні, тільки один сніданок!
За кілька хвилин подали сніданок: сильно просмажені сосиски й дивний на вигляд польський плавлений сир. Я був такий голодний, що відразу все проковтнув.
Лешек старанно й без емоцій жував свою порцію. Посередині сніданку він запитав із набитим ротом:
— А ви ж із Лондона, так?
— Правильно.
Він розплився в посмішці:
— Тоді в мене до вас прохання, — він перейшов на шепіт. — Чи не могли б ви познайомити мене із Самантою Фокс?
Йшлося про пишногруду англійську попдіву, яка починала з кар'єри топлес-моделі й позування у напівроздягненому вигляді для третьої сторінки британського таблоїда "Сан". Я посміхнувся.
— На жаль, нічим не можу допомогти. Я з нею не знайомий.
Він відкинувся на спинку стільця й недовірливо глянув на мене.
— Не може бути. Ви ж із Лондона!
— Лешеку, я б і радий допомогти, але в Лондоні живе сім мільйонів людей.
Я не хотів здатися неввічливим, але ситуація була безглузда до абсурду. Як налагоджувати справи на автобусному заводі, якщо єдиним зв'язком із зовнішнім світом буде цей дивак, схиблений на грудастій англійській моделі?
Покінчивши зі сніданком, ми з Лешеком вийшли з готелю й сіли в тісний польський "фіат" червоного кольору, який надав завод на час мого перебування. Після кількох спроб мені вдалося завести двигун. Лешек радісно показував, як проїхати до головної контори "Автосану". Це була біла семиповерхова бетонна будівля біля річки. Ми залишили машину на стоянці, і по дорозі до будівлі я знову відчув той самий неприємний запах промислового розчинника, який переслідував мене під час вечері. Ми піднялися ліфтом на горішній поверх і пройшли в кабінет директора. Той зустрів нас на порозі, широко всміхаючись крізь густі вуса. Його широкоплеча фігура загородила весь дверний прохід. Він був удвічі старший за мене й пропрацював на цьому підприємстві все життя. Коли я підійшов ближче, він простягнув мені свою товсту працьовиту руку й міцно стиснув мою, наче прес для віджимання білизни.
Директор запросив нас з Лешеком у кабінет і швидко заговорив польською.
— Ласкаво просимо до Сянока, — переклав Лешек. — Він питає, чи не хочете ви коньяку, щоб відсвяткувати приїзд.
— Ні, дякую, — ніяково подякував я, задумавшись, а чи не вважають тут нетактовністю відмовлятися від алкогольних напоїв о десятій ранку.
Потім директор сказав промову, у якій ще раз висловив свою радість з приводу мого приїзду. Він пояснив, що в разі банкрутства "Автосану" — єдиного великого роботодавця міста Сянок — тут усе занепаде. Усі в "Автосані" були впевнені, що "Бі-Сі-Джі" і я — у такий ситуації — допоможемо підприємству уникнути банкрутства та руйнування. Я солідно кивав і намагався випромінювати впевненість, але в глибині душі був цілком приголомшений обсягом такої відповідальності.
На завершення промови директор запитав:
— Пане Браудер, перш ніж взятися до роботи, я вважаю своїм обов'язком запитати: чи можу я щось для вас зробити, щоб ваше перебування в Сяноку було якомога приємнішим?
Ще на вході до його кабінету я відчув, як тут тепло, особливо після неспокійної ночі в місцевій "крижаній хатинці". Я звернув увагу на обігрівач, що стояв у кутку, тихо гудів та випромінював затишне помаранчеве сяйво. Не зводячи з нього погляду, я з хвилюванням у голосі спитав:
— Сер, чи не можна знайти такий обігрівач для мого номера в готелі? Я буду дуже вдячний. Директор вислухав переклад Лешека, засяяв і, підморгнувши, вигукнув:
— Пане Браудер, та ми можемо знайти для вас дещо краще! У нас є жінки, вони зігріють вас холодними ночами!
Я похнюпився і пробурмотів:
— Н-ні, дякую, обігрівача буде цілком достатньо.
Негайно я взявся за роботу, але першого тижня перебування в цій країні відчув сильний культурний шок. У Сяноку все дивувало: запахи, мова, звичаї, але найважче було звикнути до їжі. З м'яса там можна було знайти тільки свинину, вона була в усіх стравах: сосиски на сніданок, бутерброди з шинкою на обід, свинні відбивні на вечерю — і так день у день. Фруктів й овочів не було, курку вважали делікатесом. Ба гірше — усю їжу рясно поливали жирним соусом, ніби це якийсь чарівний еліксир, який зробить її їстівною. Але дива не траплялося.
П'ятого дня я вже вмирав з голоду. Треба було щось терміново зробити. Я вирішив з'їздити до Варшави й поїсти в готелі "Марріот", що відкрився там. Приїхавши до готелю, я кинув речі в номері й подався в ресторан. Опинившись поряд зі шведським столом, я був нетямився від щастя — накладав на тарілку салат, смажену курку, ростбіф, сир, французький хліб і їв як одержимий, кілька разів повертаючись за добавкою. Щойно я відчув готовність перейти до десерту, у животі забурчало. І тут я зрозумів, що треба шукати вбиральню, інакше мене чекає на сюрприз.
Я побіг через вестибюль і тут ледь не врізався у Вольфганга Шмідта!
— Браунере! Якого біса ти робиш у Варшаві? — заревів він.
Я так здивувався, що не знав, що відповісти. — Ну, я подумав... зараз вечір, п'ятниця...
— П'ятниця? Вечір? — прогарчав він. — Ти з глузду з'їхав? А ну швидко ноги в руки й кулею в Сянук...
— Сянок, — машинально поправив я, переступаючи з ноги на ногу.
— Байдуже. Мотай туди та зміцнюй зв'язки з клієнтом усі вихідні. Ось так у нашому бізнесі роблять справи.
Мій бідолашний шлунок протестував так голосно, що Вольфганга я вже майже не чув. Ось він, туалет, поряд, рукою сягнути, а я втрачав дорогоцінні секунди.
— Зрозумів. Виправлюся. Їду назад. Дуже шкодую.
— Ось і добре, Браунере.
Він нарешті зробив крок убік, і я наче навіжений влетів у вбиральню.
Після цієї несподіваної зустрічі я більше жодного разу не ризикнув пхатися до Варшави. Натомість у вихідні в пошуках їжі я роз'їжджав своїм червоним "фіатом" сільською місцевістю: зупинявся в маленьких корчмах і, ні слова не знаючи польською, навмання тицяв пальцем у меню три-чотири рази, сподіваючись, що хоч одна страва виявиться їстівною. Я міг собі це дозволити, тому що злотий, місцева грошова одиниця, знецінився в умовах кризи, і будь-яка страва коштувала не більше як пів долара. Мені дуже хотілося курятини, й іноді вона мені діставалася. Мені подобалося вибиратися із Сянока, але хай як далеко я не заїжджав би в пошуках їжі, найчастіше вона виявлялася жахливою. За вісім тижнів роботи над цим проєктом я втратив у вазі понад шість кілограмів. Проблеми з їжею були далеко не єдиним виявом катастрофічної ситуації у Польщі. Хаос панував і в "Автосані", що висів на краю прірви. Після краху комуністичного режиму й започаткування політики "шокової терапії" польський уряд припинив закуповувати автобуси цієї марки.