Крім того, у нього завжди боліли очі. Серце мав він досить м'яке, але розмовляв дуже самовпевнено, часом надзвичайно навіть зарозуміло, — що, коли взяти до уваги вутленьку постать його, майже завжди мало смішний вигляд. Амалія Іванівна, проте, зараховувала його до числа своїх найпочесніших жильців, бо ж він не пиячив і за квартиру платив справно. Незважаючи на всі ці якості, Андрій Семенович насправді був не дуже розумний. Прикомандирувався ж він до прогресу і до "молодих поколінь наших" — з примхи. Це був один з того незліченного і різноликого легіону пошляків, дохленьких недоносків і самодурів, що всього не довчилися, але вмить пристають неодмінно до найбільш модної ходячої ідеї, щоб зараз же опошлити її, щоб вмить окарикатурити все, чому вони ж іноді якнайщиріше служать.
А втім, Лебезятникову, незважаючи навіть на те, що був він людина незла, ставало дедалі важче терпіти свого гостя і колишнього опікуна Петра Петровича. Вийшло це з обох боків якось несподівано і взаємно. Хоч який простакуватий був Андрій Семенович, але він все-таки поволі розглядів, що Петро Петрович його дурить і в глибині душі зневажає і що "не такий зовсім цей чоловік". Він був спробував викладати йому систему Фур'є і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, особливо останнім часом, уже слухав його з якимсь надто саркастичним виглядом, а в найостанніший час — то навіть почав лаятись. Річ у тому, що він інстинктивно почав догадуватись, що Лебезятников не тільки досить-таки пошленький і невеликого розуму чоловічок, але, можливо, й брехунець, і що ніяких більш-менш значних зв'язків не має він навіть у своєму гуртку, а тільки чув щось із третього голосу; більш того: і справи своєї, пропагандної, може, не знає як слід, бо щось уже занадто збивається, і де вже йому бути викривачем! До речі, зауважимо побіжно, що Петро Петрович, за ці півтора тижня, охоче приймав (особливо на початку) від Андрія Семеновича навіть дуже дивні похвали, тобто не заперечував, наприклад, і змовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовність сприяти майбутньому і скорому заснуванню нової "комуни"[5-03] де-небудь на Міщанській вулиці; або, наприклад, не перешкоджати Дунечці, коли тій уже в перший місяць шлюбу заманеться завести коханця; або не хрестити своїх майбутніх дітей тощо — все подібне до цього. Петро Петрович своїм звичаєм не заперечував проти таких приписуваних йому намірів і дозволяв хвалити себе навіть так, — бо дуже вже приємна була йому всяка похвала.
Петро Петрович, розмінявши того ранку для якихось потреб кілька п'ятипроцентних білетів,[5-04] сидів тепер коло стола і перелічував пачки кредиток[5-05] і серій.[5-06] Андрій Семенович, у якого майже ніколи не бувало грошей, ходив кімнатою й удавав сам перед собою, що дивиться на всі ці пачки байдуже і навіть зневажливо. Петро Петрович нізащо б, наприклад, не повірив, що й справді Андрій Семенович може дивитись на такі гроші байдуже; Андрій же Семенович, у свою чергу, з жалем подумав, що й справді Петро Петрович може про нього так думати, та ще й радий, чого доброго, нагоді полоскотати нерви своєму молодому другові розкладеними пачками кредиток, нагадавши йому його нікчемність, і показати всю різницю, що начебто існує між ними обома.
Петро Петрович здавався йому цього разу вкрай роздратованим і неуважливим, хоча він, Андрій Семенович, заходився був розвивати перед ним свою улюблену тему про заснування нової, особливої "комуни". Короткі заперечення і зауваження, які робив часом Петро Петрович у проміжки між цоканням кісточками на рахівниці, були сповнені зовсім неприхованої й умисно неввічливої насмішки. Але "гуманний" Андрій Семенович приписував настрій Петра Петровича переживанням після учорашнього розриву з Дунечкою і горів бажанням швидше заговорити на цю тему: з цього приводу він мав що сказати прогресивного і пропагандного, що могло б утішити його поважного друга і "безперечно" бути корисним для його дальшого розвитку.
— Які це там поминки справлятимуть у цієї... в удови? — спитав раптом Петро Петрович, перебиваючи Андрія Семеновича на найцікавішому місці.
— Мовби не знаєте; я ж ще вчора говорив з вами про це і розвивав думку про всі ці звичаї... Та вона ж і вас запросила теж, я чув. Ви ж самі з нею вчора говорили...
— Я ніяк не сподівався, що ця дурна злидарка всадить у поминки всі гроші, які одержала від цього другого дурня... Раскольникова. Навіть здивувався зараз, проходячи: такі там готування, вина! Кликано кількох осіб, — таке все чортзна-що! — вів далі Петро Петрович, розпитуючи і наводячи сусіда на цю розмову начебто з якоюсь метою. — Що? Ви кажете, що й мене запрошено? — раптом спитав він, підводячи голову. — Коли ж це? Щось не пригадую. А втім, я не піду. Хто вони мені? Я вчора говорив тільки з нею, між іншим, про можливість для неї одержати, оскільки удова чиновника, і без засобів до існування, річний оклад, тобто одноразову допомогу. То чи не за це саме вона мене запрошує? Хе-хе!
— Я теж не маю наміру йти, — сказав Лебезятников.
— Ще б пак! Власноручно ж відлупцювали. Соромно, звичайно, хе-хе-хе!
— Хто відлупцював? Кого? — раптом сполошився і навіть почервонів Лебезятников.
— Та ви ж, Катерину Іванівну, місяць тому, чи що! Я ж чув, учора... Он вони які переконання!.. Та й жіноче питання кульгає. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, немовби втішений, почав знову цокати на рахівниці.
— Це все вигадка і наклеп! — спаленів Лебезятников, який завжди боявся нагадування про цю історію, — і зовсім не так воно було! Це було інакше... Вам не так сказали; плітка! Я просто тоді захищався. Вона сама перша кинулась на мене з кігтями... Вона мені весь бакенбард вискубла... Кожна людина має право, я гадаю, захищати свою особу. До того ж я нікому не дозволю насильства над собою... З принципу. Бо це ж майже деспотизм. Що ж мені було: так і стояти перед нею? Я її тільки відштовхнув.
— Хе-хе-хе! — далі злісно підсміювався Лужин.
— Це ви через те зачіпаєтесь, що самі розсерджені і злоститесь... А це вигадка і зовсім, зовсім не стосується жіночого питання! Ви не так розумієте; я навіть думав, що коли вже визнано, що жінка рівна з чоловіком в усьому, навіть у силі (що вже твердять), то, виходить, і тут повинна бути рівність. Звичайно, я розміркував потім, що такого питання, по суті, й не може бути, бо не може бути й бійки, адже ж бійки в майбутньому суспільстві немислимі... і що дивно, звичайно, шукати рівності в бійці. Я не такий дурний... хоч бійка, проте, і є... тобто згодом її не буде, а тепер вона ще є... Тьху! Чорт!
З вами зіб'єшся! Я не тому не піду на поминки, що сталася ця неприємність! Я просто з принципу не піду, щоб не брати участі в мерзенному цьому забобоні, яким є поминки, от що! А втім, воно можна було б і піти, та тільки так, щоб посміятись... Шкода, що попів не буде. А то б неодмінно пішов.
— Тобто сісти до чужого хліба-солі і тут же наплювати на нього, воднораз і на тих, хто вас запросив. Так, чи що?
— Зовсім не наплювати, а протестувати. Я з корисним наміром. Я можу побічно сприяти розвиткові і пропаганді. Кожна людина зобов'язана розвивати і пропагувати, і, можливо, чим гостріше, тим краще. Я можу заронити ідею, зернину... З цієї зернини виросте факт. Чим я їх ображаю? Спершу образяться, а потім самі побачать, що я їм користь дав. Он у нас обвинувачували й Теребйову (ту, що тепер у комуні) за те, що коли вона вийшла з родини і... віддалася, то написала батькові й матері листа, що не хоче жити серед забобонів і одружується цивільним шлюбом, отож нібито занадто грубо вона повелася з батьками, мовляв, можна було б зглянутись на них,[5-07] написати м'якше. А як на мене, все це дурне, і зовсім не треба м'якше, навпаки, саме тут і треба протестувати. Он Варенц сім років з чоловіком прожила, двох дітей кинула, разом відрізала чоловікові в листі: "Я усвідомила, що з вами не можу бути щасливою. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, приховавши від мене, що існує інший устрій суспільства, шляхом комуни. Я недавно про все дізналась від одного великодушного друга, якому і віддалася і разом з ним засновую комуну. Кажу одверто, бо вважаю безчесним вас дурити. Залишайтесь, як вам завгодно. Не сподівайтесь повернути мене, ви дуже запізнилися. Бажаю бути щасливим". От як пишуться такі листи!
— А ця Теребйова, це ж та сама, про яку ви тоді говорили, що в третьому цивільному шлюбі перебуває?
— Насправді лише у другому! А хоч би й у четвертому, хоч би в п'ятнадцятому, ну й що ж! І якщо я коли й шкодував, що в мене батько й мати померли, то це, звичайно, тепер. Я кілька разів мріяв навіть про те, що коли б вони ще були живі, як би я їх ошелешив протестом! Навмисно підвів би так... Це що, якийсь там "відкраяний шматок", тьху! Я б їм показав! Я б їх здивував! Далебі, шкода, що немає нікого!
— Це щоб здивувати! Хе-хе! Ну, це хай буде, як вам завгодно, — перебив Петро Петрович, — а от що скажіть: ви ж знаєте цю дочку небіжчика, щупленька така! Адже це цілковита правда, що про неї говорять, га?
— Що ж такого? Як на мене, тобто за моїм власним переконанням, це ж і є нормальний стан жінки. Чому ж ні? Тобто distinguons.[*] У сучасному суспільстві він, звичайно, не зовсім нормальний, бо вимушений, а в майбутньому цілком нормальний, бо вільний. Та й тепер вона мала право: вона страждала, а це був її фонд, сказати б, капітал, яким вона мала повне право розпоряджатись. Звичайно, в майбутньому суспільстві фондів не потрібно буде; але її роль буде визначено в іншому напрямі, обумовлено логічно і раціонально. А щодо Софії Семенівни особисто, то тепер я вважаю її дії за енергійний і уособлений протест проти суспільного устрою і глибоко поважаю її за це; навіть радію, на неї дивлячись!
— А мені ж розповідали, що саме ви й вижили її звідси з номерів!
Лебезятников аж скипів.
— Це знову вигадка! — зарепетував він. — Зовсім, зовсім не так усе було! Ну зовсім же не так! Це все Катерина Іванівна тоді наплела, бо нічого не зрозуміла! І зовсім я не підбивався до Софії Семенівни! Я просто розвивав її цілком безкорисливо, стараючись викликати в ній протест... Мені тільки протест і був потрібний, та й сама по собі Софія Семенівна вже не могла лишатись тут, у номерах!
— У комуну, чи що, кликали?
— Ви все смієтесь і дуже невдало, дозвольте зауважити це вам.