Близько восьми місяців ми проплавали в чужих морях, рідко з'їжджаючи на берег, виконуючи непосильну роботу, голодуючи,, терплячи виснажливу тропічну жару, валяючись у бруді.
Крім того, відтоді, як ми відпливли з Лібави, нас не переставали лякати нападами японців. Були чутки, що вони підстерігають нас усюди. Особливо зросла тривога після Мадагаскару, а ще більше — після аннамських вод. Щоночі ми чекали мінних атак. Тепер усе це кінчилося, і наближалась розв'язка.
О десятій годині ліворуч, попереду траверза, на відстані близько шести кабельтових, показались уже чотири ворожі кораблі. Один з них був двотрубний, а інші — однотрубні. З нашого переднього містка довго вдивлялися в них, перше ніж визначили їхні назви: "Хасідате", "Мацусіма", "Іцукусіма" і "Чін-Ієн" (двотрубний). Це були броненосці другого класу, старі, з малим ходом, з водотоннажністю від чотирьох до семи тисяч тонн. На наших суднах пробили бойову тривогу. Гармати лівого борту і дванадцятидюймових носових башт були направлені на загін противника. Багато хто з нас гадав, що наші швидкохідні броненосці першого загону і "Ослябя" з другого загону, а також найсильніші крейсери "Олег" і "Аврора" негайно кинуться на японців. Поки наспіли б їхні головні сили, ці чотири кораблі були б розбиті. Але адмірал Рожественський знов утримався від рішучих дій. І ворожі броненосці відійшли від нас настільки, що їх ледве стало видно.
Зараз же на зміну їм з'явилися з того ж лівого боку ще чотири легкі й швидкохідні крейсери. В них розпізнали: "Чітозе", "Касагі", "Ніайт-ка" і "Отава". Тепер не було ніякого сумніву, що фатальна година наближається. До нас підтягувалися ворожі сили. Чотири крейсери, як і попередні судна, пішли з нами одним курсом, потроху зближаючись з ескадрою. На них так само лежав обов'язок сповіщати своєму командуючому про пересування нашого флоту. А наше командування, як і раніше, не думало перешкодити цьому.
На допоміжному крейсері "Урал" був удосконалений апарат бездротового телеграфу, спроможний приймати і відсилати телеграми на
9 О. Новнкоп-Прибой
257
відстань до семисот миль. З допомогою такого апарата можна було б перешкодити донесенням японських крейсерів. Чому б нам не скористатися з цього? З "Урала" по семафору запитали на це дозволу в Рожественського. Але він відповів:
— Не заважайте японцям телеграфувати.
На "Урале" змушені були відмовитися від свого дуже розумного наміру.
Щоб так нехтувати противником, треба було мати дуже велику впевненість у перевазі своїх сил. А цієї впевненості ні в кого з нас не було. Чим же пояснити цілий ряд безглуздих вчинків Рожественського? Зрадою? Ні. За своїм внутрішнім патріотичним почуттям він був непідкупний начальник. Але надзвичайна зарозумілість, яка доводила його до засліплення, заважала йому мислити і правильно керувати підлеглими. Так було і в даному випадку. Як міг, наприклад, насмілитися командир всього тільки допоміжного крейсера, якийсь капітан 2-го рангу, нагадувати йому, командуючому ескадрою, віце-адміралові Рожественському, що треба в тому чи іншому випадку робити? Це було рівнозначне образі 20.
В одному йому не можна було відмовити — це в лакейській відданості царедворця. На горизонті вже збирались грізні хмари ворожих сил, а він пам'ятав тільки те, що сьогодні — величезне свято, день коронування їхніх імператорських величностей. Про це він дбайливо оповістив ескадру сигналом зі свого корабля.
На нашому "Орле" засвистали дудки, пролунали, як завжди, гучні голоси вахтових унтер-офіцерів:
— На молебень!
— Біжи на молебень!
Матросів зігнали в жилу палубу. Там, перед іконами збірної церкви, уже стояв у повному облаченні судновий священик отець Паїсій. Руда нерозчісана борода його зім'ялась, як трава, по якій пройшло стадо, на пухкому обличчі з потемнілими сірими очима відбивалася розгубленість. Поквапно вимовляв він слова молитов, думаючи, очевидно, зовсім про інше. З кислими обличчями, виконуючи нудний обов'язок, молилися матроси. Одні стояли нерухомо, інші, хрестячись, помахували рукою так, ніби відбивалися від надокучливих мух. На закінчення невлад проспівали многоліття царю і з лайкою розійшлися.!
На цей час ескадра перешикувалася по-новому. Перший і другий броненосні загони, збільшивши хід, обігнали ліву колону й прийняли її собі в кільватер. Транспорти трималися праворуч, біля хвоста ескадри, поза бойовою лінією, під прикриттям крейсерів. Там були і п'ять міноносців другого загону. "Владимиру Мономаху" було наказано перейти на правий бік транспортов для оборони їх від "Ідзумі". Легкі крейсери "Жемчуг" і "Изумруд", що виконували роль репетичних суден, теж перейшли направо і разом з чотирма міноносцями першого загону трималися недалеко від кільватерної колони найновіших броненосців. Таким чином, наш похідний стрій змінився на бойовий.
Досі ми цілих дві години йшли похідним строєм на очах у ворожих розвідувальних суден. І ніхто з нас не знав, де противник зі своїми головними силами. Він міг бути далеко, міг бути й близько. Припустімо, що він раптово виринув би з імли, яка обмежувала видимість горизонту на п'ять-шість миль. А така відстань, судячи по артурських битвах, була майже досяжна для японської артилерії. Що нам лишалось би робити? Перестроюватися під вогнем противника з похідного порядку на бойовий? Але тільки спроба зробити це довела, що на це треба було б витратити не менше як годину. А японці, відколи з'явилися на обрії, за якихось двадцять хвилин наблизилися б до нас настільки, що могли б стріляти без промаху. При такому становищі наша ескадра відразу ж попала б під розгром.
Чотири ворожі крейсери все йшли зліва, на очах у нас. Відстань до них зменшилась до сорока кабельтових. Ці крейсери весь час були під прицілом наших гармат. Багато хто хвилювався, чому командуючий не дає наказу відкрити вогонь. Раптом з броненосця "Орел" з лівої середньої шестидюймової башти пролунав постріл, зроблений ненароком навідником. Всі здригнулися. Снаряд з гуркотом полетів за призначенням і впав недалеко від носа другого японського корабля. На інших суднах, зрозумівши наш постріл як початок бою, відкрили вогонь. Противник став відстрілюватись, його снаряди лягали прекрасно. На наш подив, вони вибухали, падаючи в море, і разом з фонтаном води піднімали клуби чорного диму. Очевидно, такі снаряди призначалися спеціально для пристрілки.
Однак, не маючи поки що достатніх сил, японці змушені були відступити і круто повернули ліворуч. Бій тривав близько десяти хвилин без єдиного влучання з тієї й другої сторони. На "Суворове" підняли сигнал:
"Не витрачати снаряди марно!"21
На броненосці "Орел" багато хто торжествував, вбачаючи в цьому мало не цілковиту перемогу.
Старший боцман Саєм, який тільки що вийшов на верхню палубу, сміявся з противника.
— Ні, япошки, це, видно, не з Артурською ескадрою битися. Мічман Воробейчик схвально закивав головою і від себе докинув:
— Тільки б от не нарватися на підводні міни, а в артилерійській битві ми їм нагріємо чуба.
Молодший боцман Воєводін обережно відказав:
— На такій великій глибині навряд чи можна розставити міни. А щодо артилерії, то вони, ваше благородіє, теж влучно стріляють.
Мічман Воробейчик розсердився:
— Боцман, прикороти свого язика на півдюймаї Воєводін, стримуючи себе, заворушив вилицями. На "Суворове" підняли сигнал:
"Команда має час обідати повахтово".
Ми випили по півчарки рому і почали обідати. Тли на своїх постах. Після обіду команді дозволили відпочити.
Деякі матроси ставилися до майбутнього бою так байдуже, ніби це їх зовсім не обходило.
— А тепер можна і поспати,— сказав фельдфебель Мурзін і пішов відпочивати на рундуки жилої палуби.
г— А я піду дочитувати "Міщан",— промовив гальванер Козирев і поліз на марс фок-щогли. Туди ж забралися комендори: Кільянов, Храмченко і Коткін. Перший слухав читання, а інші двоє почали грати в шашки.
Я зійшов на поперечний місток і почав стежити за ворожими крейсерами. "Ідзумі" праворуч і четверо суден ліворуч трималися тепер на такій відстані, що їхні силуети ледве були помітні. Ми йшли курсом норд-ост 50°, наближаючись до протоки, з лівого боку якої ховається острів Цусіма, а з правого—Японія. Незабаром, мабуть, з'явиться на горизонті із своєю ескадрою адмірал Того, викликаний по радіо розвідкою. Безперечно, одержавши відомості про росіян, він скупчує тепер головні морські сили в Цусімській протоці. А коли так, то чому б нам не виділити кілька швидкохідних кораблів і не кинути їх проти ворожих розвідників? Хай вони вступлять з ними в бій. Японці ще не досить сильні, щоб не відступити перед росіянами. А тим часом ескадра наша, звільнившись від транспортів, поверне ліворуч, у Корейську протоку. Млиста погода, обмежуючи видимість до шести миль, дуже сприяла б такому маневрові. Звичайно, противник все одно розшукає і наздожене нас, але поки він це зробить, ми, розвинувши хід до дванадцяти вузлів, встигнемо пройти вузьку протоку і будемо далеко в Японському морі. А що робили б далі наші залишені швидкохідні кораблі? Відступили б з боєм, коли б до японських розвідників надійшла допомога,— відступили б або в тому напрямі, куди пішла ескадра, або в Тихий океан, і потім якоюсь іншою протокою самостійно пробилися б до Владивостока. Можливо, з такого маневру нічого не вийшло б, але одно для мене було ясно, що ескадра не повинна посуватися вперед так пасивно.
До мене підійшов Вася Дрозд і заговорив:
— Я цієї ночі зовсім не спав.
За час походу він дуже змарнів. Тонкі й довгі ноги його, здавалося, ще більше витяглися. Складалося враження, що він стоїть передо мною на ходулях. З блідого обличчя дивилися на мене неспокійні очі з кров'яними жилками в білках.
— Боявся мінних атак? — спитав я.
— Та ні. Інше було в голові. Потрапив мені в ру^и якийсь журнал без початку і кінця. А в ньому надрукована велика стаття про самоосвіту. Прекрасна стаття. Виявляється, треба знати, що читати і як читати. На це діло досить витрачати якихось три години на добу, але тільки вміючи. І знаєш, яка може бути користь? Років через три станеш таким освіченим, немовби кінчиш вищу школу. Правда це чи ні?
— Приблизно так,— підбадьорив я його.
— За добу я завжди зумію урвати для себе три години.