Хоч і стереглася жінка чоловіка, та жодної старалася не пропустити нагоди.
Одного разу П'єтро пішов вечеряти до товариша свого на ймення Ерколано, а жінка веліла тій бабі привести одного гарного та ручого хлопця, яких мало було в Перуджії. Тільки сіла молодиця з тим хлопцем до вечері, як П'єтро гукнув знадвору: "Жінко, одчиняй!" Перелякалась жінка: ну, думає, пропала! Де ж того полюбовника діти, куди його скрити? Сховала його швиденько у повітці, що з тою кімнатою опостінь була, накрила його кучею, що то курчат нею накривають, ще й сінника зверху накинула — саме того дня сіно з нього витрусила. Сеє зробивши, одчинила чоловікові. Як увійшов він, вона зразу до нього:
— Та й швидко ж, — каже, — ви ту вечерю в копи вклали!
— Еге, вклали, — одказує П'єтро, — ми її й не починали.
— А то ж чому? — питає жінка.
— Ось послухай, — каже їй П'єтро. — Сіли ми ото до столу, Ерколано з жінкою і я, коли се чуємо — щось ніби чхнуло. Чхнуло раз, удруге, ми собі спочатку байдужки, а тоді вже як розічхалося воно на всі заставки, ми здивувались непомалу. Тут Ерколано, що вже трохи насварив був жінку за те, що не зразу нас у дім упустила, сказав із серцем: "Що воно за знак? Звідкіля той чхун узявся на нашу голову?" Тоді встав із-за столу та до сходів, а під тими сходами — дощана комірчина, де ото всяку всячину складають. Одчиняє дверцята — бо почулось йому, ніби саме звідти чхання виходить, аж з тої комірчини як ударить на нас сірчаним духом! (Ми той сморід і зразу були занюхали, а як спитали в господині, то вона сказала: "Білила, — каже, — завіси сіркою, а тоді в комірці над казанком розіп'яла, щоб продимились, от воно й смердить"). Як одчинив Ерколано дверцята і дим трохи розвіявся, заглянув він туди і побачив того чхуна, що вже од сірчаної пари мало не задихнувся: іще трошки, то було б там і по чханню, і по всьому. Побачивши ту прояву, Ерколано гримнув на жінку: "Тепер же я знаю, чом ти нас так довго за дверми тримала; нехай мені те та се, коли я тобі як слід не оддячу!" Бачить жінка, що спіймали її на гарячому, і слова на виправдання не промовила, а мерщій із-за столу та й майнула хтозна-куди. Ерколано на неї і не зважав зовсім, а все гукав до того чхуна, щоб вилазив: так де, не міг уже, сердега, й поворухнутися! Тоді Ерколано схопив його за ноги і витяг із-під сходів, а сам побіг по ножа, щоб то його зарізати. Тут уже я злякався, щоб не було й мені од синьйорії якого лиха, і давай його здержувати, щоб він його на смерть не вбив або не скалічив. На той ґвалт позбігалися сусіди, схопили нечуственного хлопця й понесли з дому, куди вже — не знаю. От чого вечеря наша ляснула — кажу ж тобі, що й не починали.
Як почула жінка про ту пригоду, то зрозуміла, що не одна вона така розумна, хоч часом і доводиться комусь у тісну діру впасти. Хотілось їй по щирості за Ерколанову жінку вступитися, та щоб заличкувати свої гріхи, на інших головою киваючи, так почала говорити:
— От так притичина! От так свята і Божа у Ерколана жіночка! Чесна, нема чого казати! А я, дурна, хоч сповідатись у неї була готова, думала, що вона така благочестива. Та вже ж і не перволіток, а молодшим який приклад подає! Бодай була ніколи на світ не родилась і землі святої не топтала! Ах ти ж невірнице, перелюбнице така! Що ж ти ганьбиш і соромиш усіх жінок нашого міста, що, честь і вірність свою занедбавши, людською думкою знехтувавши, без стида і совісті такого чоловіка, такого вірного мужа, такого гідного громадянина, а водночас і себе саму в неславу вводиш, бозна з ким лигаючись! Прости мені Боже, та я б ізроду таких паскудниць не жаліла й не милувала — убивати їх треба, живцем палити, дотла спопеляти!
Тоді, згадавши про свого полюбовника, схованого під кучею, вона почала вмовляти чоловіка, щоб лягав спати, бо вже нерано. Але П'єтрові дужче хотілось їсти, аніж спати, і він спитав у неї, чи нема чого повечеряти.
— Яка вже там вечеря! — одказала дружина. — Хіба я що варю, як ти з дому йдеш? Я ж не така, як Ерколанова жінка! Лягай краще спати, якось воно буде!
Надвечір вернулися з села П'єтрові наймити, що за чимось туди їздили, і, не напоївши ослів, поставили їх у стайні, що була за повіткою. Одному ослові дуже захотілось пити, от він одв'язався, вийшов із стайні та й пішов нюшити по двору, чи не знайде десь води, і так притюпав до повітки, де був схований той хлопець; він мусив стояти під тою кучею рачки, і пальці одної руки висунулись якось надвір. Чи таке вже його було щастя, чи така недоля, що осел, наступив йому на пучки копитом — аж заверещав бідолаха од болю великого. Почувши той вереск, П'єтро здивувався, тим більше, що йому здалось (та воно так і було), що се десь у його домі. Вийшов він із хати — чує, аж справді хтось стогне (бо осел як наступив хлопцю на руку, так і не прийняв ноги).
— Хто тут такий? — закричав П'єтро і побіг до повітки. Піднявши кучу, він побачив того хлопця, що корчився з болю, бо пальці дуже щеміли, і трусився з переляку, бо боявся, щоб господар не розправився з ним по-своєму. Та П'єтро впізнав його, бо давно вже уганяв за ним, спонукуваний нахилом своїм мерзенним.
— Що ти тут робиш? — спитав він у хлопця.
Той зразу не одповідав нічого, тільки молив господаря Христом-Богом, щоб він його не вбивав. Тоді П'єтро сказав йому:
— Вставай, не бійся нічого, скажи тільки, як ти сюди втрапив і для чого?
Хлопець розказав йому все. П'єтро ж не менше з сієї знахідки утішався, ніж жінка його журилась; він узяв хлопця за руку й повів до кімнати, де на нього чекала смертельно перелякана жінка. Сівши проти неї, П'єтро сказав їй:
— Ось ти допіру так проклинала Ерколанову жінку, казала, що спалити її треба, бо вона усіх вас ганьбить; чого ж ти про саму себе нічого не сказала? А вже як про себе мовчала, то як же в тебе піднявся язик судити іншу за те, що ти й сама витворяєш? Се могло статися тільки тому, що всі ви одним миром мазані і кожна з вас рада прикрити свої гріхи чужими. А спалив би вас усіх грім небесний, проклятуще кодло!
Побачивши жінка, що на перший раз самими лише словами гнів чоловіків вилився, і зрозумівши, чому він такий добрий, — бо такого гарного хлопця в руки собі запопав, — набралася сміливості й сказала:
— Авжеж, тобі хочеться, щоб усі ми погоріли, се я добре знаю, бо ти нашу сестру так любиш, як собака палицю; та Бог не дитина, щоб слухати такого сучого сина! Коли вже дійшло до того, то яким правом ти на мене скаржишся? Що ти мене до Ерколанихи рівняєш, до тієї старої блудяги? Яка вона не є, а од нього дістає все, що потрібно, бо муж живе з нею, як з жінкою, по-чесному, не так як ти. Хоч я в тебе одіта і обута, та не мені казати й не тобі слухати, яка мені од тебе шана в постелі, що я вже й забула, коли ми вдвох спали. Воліла б я босою-голою ходити, аби тільки справжнього мужа собі мати, аніж жити в достатках з таким, як ти, недолюдком. Зрозумій же ти, іроде, що я така сама жінка, як і всі, що мені того самого хочеться, що всім жінкам. Чого од тебе не дістаю, мушу собі десь-інде роздобути — за що ж ти мене ганиш? Я ж таки твою честь непомалу й шаную, іще з вуличним гультяйством не тягаюся!
Бачить П'єтро, що вона й до ночі всього не перебалакає, а йому те й за вухом не свербить, та й каже жінці:
— Годі вже про те, жінко, якось воно влаштується. Ти краще дай нам чогось повечеряти, бо і сей хлопець, здається мені, так само, як я, не їв іще нічого.
— Авжеж, не їв, — сказала жінка, — тільки ми до столу сіли, як тебе лиха година принесла.
— То йди вже, — сказав чоловік, — налаштуй вечерю, а я вже якось прирозумію, що й мені, й тобі добре буде.
Побачивши, що чоловік не сердиться, жінка встала, накрила стіл і принесла вечерю, що вже давніше була зготовила. Отак утрьох і повечеряли вони всмак — жінка, чоловік її розіпсілий і той хлопець. Що там після вечері вигадав П'єтро, щоб усіх трьох задовольнити, я вже забувся; знаю тільки, що як проводили вони назавтра того хлопця до майдану, то він був як очманілий і не знав, чи йому вночі доводилось більше чоловікувати, чи жінкувати.
Отож, люб'язні мої дами, так і живіть, — оддавайте всякому віть за віть, а не можете тепер, то оддайте в четвер, от воно й вийде — бу на бу, му на му, як гукнеш, так і одгунеться.
Як докінчив Діоней свою оповідку, дами небагато сміялись — не тим, що не смішно було, а більше, мабуть, із соромливості. Королева, побачивши, що скінчилось її правління, підвелась і, знявши лаврового вінця з своєї голови, граціозно поклала його на голову Елізи, промовивши:
— Мадонно, передаю тепер вам свою владу. Прийнявши тую високу честь, Еліза вчинила так, як і її попередники, — передусім дала розпорядження каштелянові, що він має робити за ввесь час її королювання, а потім звернулась до свого товариства, що зичливо слухало її мови:
— Не раз ми чували про те, як дотепним словом, влучною відповіддю чи кмітливим викрутом людям удавалось прикорочувати чужого злого язика або одвертати небезпеку, що їм загрожувала. Такі випадки самі по собі дуже цікаві і нам можуть бути корисними, тим і бажаю я, щоб завтра з Божою поміччю говорили ви про такі речі, себто оповідали про людей, які дотепною відповіддю давали відсіч глумливому слову або бистрим розумом і винахідливістю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали.
Усім вельми сподобалась тая думка; тоді королева підвелась і одпустила всіх аж до самої вечері. Побачивши, що королева встала, повставала і вся чесна компанія, і, як заведено, кожне шукало собі, якої хотіло, розваги. Як тільки пересюрчали цикади, королева веліла всіх поскликати, і товариство сіло до вечері, а поївши, почали співати й танцювати. Коли на королевин загад завели дами коло, Діонеєві наказано співати. Той одразу ж і почав:
— Хвоста вгору, моя мила,
Є хороша новина...
Усі дами вибухли реготом; найдужче сміялась королева, та вона веліла завести якоїсь іншої.
— Мадонно, — каже тоді Діоней, — щоб мав я цимбали, то заспівав би вам іншої: "Люба мисю, піднімися!", або "Під сливиною травка", або ще "Морськії хвилі мені не милі..." Та цимбалів немає, то вибирайте якусь іншу. Може, вам сієї:
Ой вийди, мій раю,
Без тебе вмираю, —
Так я тебе почухраю,
Як яблуньку в маю.
— Ні, се погана, співай іншої, — сказала королева.
— Чи іншої, то й іншої, — погодився Діоней і завів:
Монна Сімона ллє в бочку медочку,
Хочеш не хочеш — дитя щогодочку...
— До лиха з такими піснями! — гукнула, сміючися, королева.