Цю проблему певною мірою вирішило створення шести полків (тагмів), розташованих у столиці та навколо неї. Хоча вони теж були землевласниками, але їх готували як мобільну армію, яку можна було швидко розгорнути або в полі, або для захисту імператора й міста.
9.9 Візантійські моряки використовують грецький вогонь проти ворожого судна. Грецький вогонь був розроблений у VII ст. і успішно застосовувався Константинополем у боротьбі з арабським флотом, що атакував місто. З мініатюри в хроніці Іоанна Скилиці.
Іншою великою перевагою Візантійської імперії було її унікальне географічне розташування на перехресті шляхів, що з'єднували Азію з Європою і Середземномор'я із Чорним морем. Хоча немає сумнівів, що загальний обсяг торгівлі впав і кількість грошей в обігу скоротилася, численне й досить заможне міське населення все ще потребувало низки базових товарів, а також предметів розкоші для тих, хто мав змогу їх придбати. Однією з маркетингових інновацій цього періоду було створення в провінціях складів, якими керували коммеркіарії. Їхньою функцією, схоже, було постачання зброї та спорядження для вояків, які могли придбати їх в обмін на продукцію своїх господарств. Товари, що надходили із сільської місцевості, можна було потім перепродавати через мережу місцевих ринків.
9.10 Горбисті узгір'я на захід від Алеппо в Сирії у візантійські часи інтенсивно оброблялися землеробськими громадами, що мешкали в невеликих містах. Хоча ці міста вже давно покинуті, їхні будівлі збереглися напрочуд добре.
Двома найбільш бажаними продуктами для верхівки суспільства були шовк і пурпуровий барвник, виготовлений із мурексів, молюсків, що мешкають у східному Середземномор'ї. Шовкова одежа, особливо пофарбована у пурпур, була прерогативою верхівки суспільства й широко використовувалася в придворному та церковному вбранні на території всієї Римської імперії, як на сході, так і на заході. Ще у VI ст. імператор Юстиніан зробив виготовлення шовку у Візантійській імперії державною монополією. Це приносило величезні прибутки, не в останню чергу через задоволення потреб західної церкви. Шовки й рідкісний пурпур також можна було використовувати як дипломатичні дарування. У 705 р. Юстиніан II віддячив булгарському хану подарунками із шовкових тканин і пурпурової шкіри за те, що той допоміг йому повернути трон. Той факт, що він також дав йому право торгувати візантійськими товарами, які перебували під державним контролем, є певним свідченням того, що торгівля все ще залишалася суттєвою опорою ослабленої візантійської держави.
Тим не менш, не може бути сумнівів, що впродовж VII і VIII ст. імперія зазнала різкого економічного спаду, а її населення значно скоротилося, частково внаслідок зниження рівня народжуваності в часи стресу, а частково через часті спалахи чуми, яка почалася у VI ст. і до середини VIII ст. неодноразово поверталася. Це скорочення кількості населення та економічний спад призвели до багатьох змін. Колись великі міста, такі як Ефес, Коринф і Афіни, зменшилися до половини або чверті свого початкового розміру, проте, міське життя не припинялося. Відбулися також зміни у суспільстві. Колишній сенаторський прошарок, який колись грав перші ролі у римському житті, поступово згас, а на зміну йому прийшли нові люди, чия влада ґрунтувалася на продуктивності їхніх земель і які будували свою кар'єру на військовому поприщі. Різкі відмінності в особистих достатках почали згладжуватися, а зі зменшенням розмірів міст міська біднота майже зникла.
Якщо розглядати імперії в широкому сенсі, то можна було б очікувати, що візантійський світ розпадеться під час бурхливих подій VI і VII ст., так само, як розвалилися Західна Римська та Перська імперії, але, як не дивно, він тримався, його глибоке коріння підживлювало цей крихкий організм упродовж двох століть сплячки, коли все в ньому зменшилося, поки він збирався із силами, щоб розквітнути знову.
9.11 У VII та VIII ст. н.е. багато з давно відомих міст Візантійської імперії значно зменшилися в розмірах, а нові оборонні споруди були побудовані так, щоби захистити обмежену територію навколо головних адміністративних будівель.
Імперія Аббасидів
На початку VIII ст. Дамаск був центром величезної імперії, що простягалася від Атлантики до кордонів Індії та Китаю, але саме в цьому й полягала проблема: вона була занадто великою, щоб нею можна було керувати. Уже тоді давалися взнаки серйозні фінансові труднощі, частково спричинені вказівкою Пророка про те, що тільки не-мусульмани мають сплачувати подушний податок. Упродовж часу, коли навернення до ісламу були обмеженими, цей податок приносив державі значний прибуток, але тепер, коли велика кількість не-арабів вирішила для зручності прийняти віру, податкові надходження різко скоротилися. У відповідь цю льготу було скасовано, і новонавернених не-арабів (мавла) зобов'язали сплачувати податок і далі. Зрозуміло, що це призвело до зростання почуття відчуження. Іншим джерелом напруженості були глибокі протиріччя, що існували в арабському суспільстві: одні були продовженням традиційної родинної ворожнечі, інші мали коріння в розколі між шиїтами та сунітами. Існували й інші релігійні розбіжності, що виникли з появою сект на кшталт радикальних хариджитів північної Африки.
Перші загрози стабільності держави Омеядів з'явилися на заході на початку 740-х років, коли там повстали нещодавно навернені бербери Магрибу, що стало початком арабо-берберської громадянської війни, яка перекинулася на Іберію. Але більш серйозна небезпека виникла в самому серці імперії, коли у червні 747 р. в Куфі спалахнуло повстання перських мусульман, які рушили до Мерва, одного з найбільших торгових міст Центральної Азії, де повстанці розгорнулися на повну силу. Розпочалося безладдя, внаслідок якого халіфом був проголошений Абуль-Аббас, що став першим із династії Аббасидів. У 750 р. у вирішальній битві на річці Заб на південь від Мосула війська Омеядів були розбиті.
Відмінності між Омеядами й Аббасидами були глибокими. Незважаючи на величезні географічні простори імперії Омеядів, її фокусом було Середземномор'є, а столиця знаходилася в Дамаску в межах колишньої римської сфери впливу. Аббасиди походили зі старого перського світу. Їхньою першою столицею була Куфа, недалеко від столиці Сасанідів Ктезифона, а у 763 р. вони рушили вгору по річці й заснували нову столицю в Багдаді, там, де канал з'єднував Тигр і Євфрат, і де починався зручний шлях суходолом до Персії. У той час як Омеяди були переважно арабами, тісно пов'язаними з культурою римських міст, Аббасиди були багатоетнічною мусульманською державою із сильним перським компонентом. Омеядські халіфи все ще намагалися дотримуватися цінностей, яких навчав Пророк, що передбачало простоту й доступність; халіфи Аббасидів ізолювали себе в добре захищених палацах і вели більш розкішний спосіб життя, що був набагато природнішим для східних можновладців. Із втратою впливу славетних арабських родин, які до цього часу утримували халіфів від крайнощів, були зняті обмеження на зловживання і манію величі. Ще однією причиною змін була сама складність мусульманської імперії. З'явилася велика й заплутана державна служба, де багато чиновників призначалися з прошарку колишніх рабів, які були глибоко віддані своїм добродіям, часто сім'ї халіфа. Цей бюрократичний апарат перебував під контролем головного міністра (візира), так що халіф був звільнений від повсякденного управління імперією.
9.12 Після захоплення мусульманами більшої частини Іберії на початку VIII ст. та розширення Аббасидського халіфату Візантійська імперія швидко опинилася в оточенні ворожих сусідів на сході, півдні та заході.
Династія Аббасидів не дуже прагнула розширювати кордони імперії, за винятком Центральної Азії, де халіфи послідовно зміцнювали свою владу над великими торговими містами Трансоксанії, а також за винятком епізодичної демонстрації сили проти візантійських імператорів. У 782 р. мусульманська армія пішла в наступ через перевали Таврських гір і дісталася берегів Босфору навпроти Константинополя. Візантійський імператор мало що міг зробити, окрім як відкупитися від мусульман, погодившись сплачувати значну щорічну данину, що, ймовірно, дуже тих влаштовувало. Данину сплачували до 805 р., коли новообраний імператор звернувся до халіфа Гаруна ар-Рашида з вимогою повернути все, що було сплачено за попередні 23 роки. Халіф відповів короткою запискою, недбало нашкрябаною на звороті листа імператора: "Від Гаруна, правителя вірних, до Никифора, римського пса. Я прочитав твого листа, сину невірної матері. Мою відповідь ти побачиш, а не почуєш".
Військо, яке відправив Гарун, на деякій відстані від Константинополя зустріли посли від Никифора, які принесли вибачення і погодилися поновити виплату данини. Задоволені пошаною і забезпечивши щорічну данину, війська халіфа відступили. Ці події явно свідчать про небажання бути втягнутим у тривалий і витратний конфлікт із Візантійською імперією. Константинополь був надто сильним містом, а незначні територіальні здобутки в Анатолії не принесли б жодної користі. Сплата данини була визнанням мусульманської вищості та, до того ж, давала змогу двом державам і далі вести вигідну торгівлю. Але ситуація залишалася нестабільною, і у 830 р. мусульмани здійснили перший із серії щорічних нападів на візантійську територію через Таврські гори. Характер цих нападів свідчить про те, що вони були скоріш наслідком прикордонних суперечок, ніж прагненням до нових завоювань. Після смерті халіфа у 833 р. напади припинилися.
Те, що імперія надмірно розрослась і нею було важко керувати, стало очевидним для Аббасидів невдовзі після того, як вони прийшли до влади. У 755 р. в Африці спалахнуло повстання, і було розграбовано Кайруан[69]. Хоча через шість років ситуація частково заспокоїлася, повстання руйнували Африку й далі, а в Атлаських горах бербери створили низку незалежних хариджитських держав.