Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про "цю нещасну справу Метелика" в суді присяжних 1932 року: "Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу".
Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.
Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.
Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: "Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п'ять років!" Якби батько знав, де зараз його хлоп'я, що з ним зробили, то він став би анархістом.
Цієї ночі "Людожерка" як ніколи виправдала свою назву. Я зрозумів, що двоє в'язнів повісилися, а один задушився, заткнувши собі ганчір'ям рот і ніс. Якраз навпроти камери 127 міняються вартові, і подеколи я чую уривки їхніх розмов. Цього ранку вони, розмовляючи про нічні пригоди, не крилися від мене.
Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров'я в мене й далі добре, та й духом не падаю.
Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: "Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього".
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п'ять – і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.
Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:
– Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.
Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.
– Кру-гом! Ліво-руч!
Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір'я.
Дев'ята година. За столиком посеред подвір'я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього – двоє сані тарі в-каторжан і один санітар– наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.
– Всім роздягатися догола! – кричить старший наглядач. – Речі під пахву. Прізвище? – звертається він до першого.
– К.
– Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.
Я підходжу останній.
– Прізвище?
– Шарр'єр.
– Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?
– Ні.
– Давно тут сидиш?
– Якраз сьогодні сповнюється півтора року.
– Чому ж не такий худий, як решта?
– Не знаю.
– Що ж, я тобі сам скажу. Бо ти жереш краще за інших. Розтули рота, розстав ноги. Два лимони на день: один уранці, другий ввечері. Смокчи лимон і змащуй соком ясна. У тебе цинга.
Мені обробляють ясна йодистим спиртом, потім метиленовою синькою й дають лимон. Я стаю в кінець вервечки й повертаюся до камери.
Те, що сталося, – справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір'я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в'язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря – згодом він стане моїм приятелем – звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.
Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.
Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, – лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:
– Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!
Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:
– Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.
– Не треба карати, – озивається лікар. – Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?
– Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.
– Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.
– Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.
– Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості – я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?
– Сирі.
– Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.
– Гаразд, капітане.
Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися – чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.
Клац, клац, клац – це о дев'ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.
– В'язні! – кричить хтось. – Починається губернаторська інспекція!
Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п'яти офіцерів колоніальних військ – певне, лікарів– високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в'язня" в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:
– Та це ж ходячий труп!
– Вони всі тут у жалюгідному стані, – відказує губернатор.
Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:
– Цей дістав найсуворіше покарання.
– Ваше прізвище? – питає губернатор.
– Шарр'єр.
– На який термін вас засуджено?
– На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.
– Скільки відсиділи?
– Півтора року.
– Поведінка?
– Добра, – відповідає комендант.
– Як його здоров'я?
– Задовільне, – озивається лікар.
– Що ви бажаєте сказати?
– Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.
– Чому саме?
– Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу – й належного лікування.
– Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.
– Дякую.
Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря – перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни – нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам'яними брилами.
До басейну ми спускаємося від в'язниці о дев'ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..
Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в'язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.
Якось, повертаючись після купання до в'язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.
– Рятуйте! Моя донечка тоне! – волала якась жінка.
Голос долинав від причалу – звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.
– Акули! – кричить інший голос.
Потім – ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок – це вони кричать, мов несамовиті, – трьох наглядачів і кількох арабів.
– Стрибайте у воду! – кричить одна жінка. – Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!
– Акули! – горлає наглядач. І знову стріляє у воду.
На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.
Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко.