Він пішов із нами і розпитував і розпитував робітників, які мали грубу і запальну вдачу. Але й вони змінювалися на краще, коли отримували дещо, що допомагає їм задовольнити спрагу. Вони багато говорили про те, що всі з них тільки і п'ють кров, і вживали слова, яких я не зрозумів, хоча здогадуюся, про що йшлося. Однак, попри це, вони нам багато розповіли про те, що ми хотіли знати. Вони розказали, що вчора близько п'ятої прийшов якийсь чоловік, він дуже квапився. Він був високий, худий і блідий, з великим носом і такими білими зубами, що, здавалося, в нього палають очі. Він був весь у чорному, виняток складав лише солом'яний бриль, який йому не личив і не відповідав порі року. Він дістав гроші й вимагав негайно повідомити йому, яке судно іде в Чорне море і куди саме. Хтось направив його в контору, а потім на корабель. Але той чоловік не зійшов на облавок, зупинився біля трапу на березі й попросив капітана підійти до нього. Капітан підійшов, і той сказав, що добре заплатить, утім капітан і далі сварився, але потім погодився. Згодом худорлявий чоловік відійшов, і хтось підказав йому, де можна винайняти коня і віз. Він вирушив туди і незабаром повернувся знову, ведучи віз із величезною скринею. Він самотужки зняв її з воза і поставив на землю, хоча задля того, щоб повантажити її на корабель, знадобилося кілька чоловіків. Він ретельно пояснював капітану, де і як слід поставити його скриню. Але капітана це не влаштовувало, і він лаявся з незнайомцем, вдаючись до всіляких мов, і сказав тому чоловікові прийти самому і подивитися, де стоятиме скриня. Але чоловік відповів "ні": він не прийде, бо має багато клопотів. Після чого капітан сказав йому, що буде ліпше, якщо той "поквапиться і не точить із нього кров, бо цей корабель відчалює, чорт забирай, до відпливу". Почувши це, худорлявий чоловік посміхнувся і сказав, що, звісно, прийде тоді, коли капітан вважатиме за потрібне, але він був здивований, що корабель відчалює так скоро. Капітан, такий собі поліглот, заходився сваритися знову, і худорлявий чоловік, уклонившись і подякувавши йому, сказав, що покладатиметься на його доброту і прийде перед самим відплиттям. І тут капітан іще більше почервонів і сипонув лайками, говорячи тому пану, що не хоче бачити на своєму бісовому судні французів, які тільки й смокчуть з нього кров. Чоловік спитав, де він може заповнити всі необхідні формуляри, і пішов.
Ніхто не знав, куди він рушив, та й "якого біса їх це мало хвилювати", як вони висловилися, бо в них з'явилися інші клопоти: незабаром стало очевидно, що "Цариця Катерина" не відчалить у призначений час. Річку поволі затягував туман, чимраз густіший і густіший, аж накрив корабель і все навколо. Капітан лаявся різними мовами. Він був поліглотом, і раз у раз згадував усіх, хто попив із нього крові, але нічого вдіяти не міг. Вода прибувала і він злякався, що проґавить і приплив також. Він мав не найкращий настрій, коли акурат в момент повного припливу до трапу знову прийшов худорлявий чоловік і попросив показати йому, де стоїть його скриня. Тоді капітан відказав йому, що хоче, аби той разом зі своєю бісовою скринею забирався під три чорти і не псував йому крові. Але той пан анітрохи не образився, спустився в трюм разом зі штурманом і подивився, де стоїть його скриня, потім піднявся нагору і якийсь час просто стояв на палубі, сповитий туманом. Напевно, він згодом пішов, бо ніхто не звертав на нього уваги. Вони й справді не думали про нього, бо незабаром туман почав розсіюватися, і нарешті все навколо розчистилося знову. Мої приятелі, любителі прикластися до пляшки і вжити міцне слівце, навіть розсміялися, розповідаючи, як капітан перевершив сам себе, коли хизувався знанням мов, і мав більш ніж колоритний вигляд, коли, розпитуючи інших моряків, які йшли у цей час вгору чи вниз по річці, дізнався, що ніхто з них не бачив жодного туману, хіба що навколо пристані. Хай там як, корабель відчалив під час відпливу і, певна річ, до ранку дістався річкового гирла. А на момент нашої розмови він був уже у відкритому морі.
Отже, дорога мадам Міно, ми можемо відпочити, бо наш ворог зараз у морі, на шляху до гирла Дунаю, володарює над туманами. Щоб дістатися судном, потрібно багато часу, бо воно не таке швидке. Натомість ми вирушимо наземним транспортом, швидшим за корабель, і зустрінемося з графом у Трансільванії. Я дуже сподіваюся, що ми натрапимо на нього між світанком і заходом сонця, коли він лежатиме у скрині з землею, бо за таких умов він не зможе боротися, а ми зробимо з ним усе, що слід. У нас у запасі є кілька днів і ми зможемо підготувати план. Ми знаємо все про те, куди він їде, бо бачилися з власником судна, який показав нам накладні й усі можливі папери. Скриню, що її ми шукаємо, вивантажать у Варні й передадуть агентові, місцевому мешканцю, який повинен надати вірчу грамоту. Так-бо нам допоміг наш приятель-комерсант. Він навіть запропонував телеграфувати у Варну і провести розслідування, якщо з вантажем щось не так. Ми відповіли, що нема потреби, бо ці проблеми не стосуються ані поліції, ані митниці, і їх можемо вирішити лише ми власними силами.
Коли Ван Гелсінґ завершив свою розповідь, я спитала його, чи він упевнений, що граф залишився на кораблі. Він відповів:
— Ми маємо найкращий доказ цього — ваші свідчення, які ви дали вранці під гіпнозом.
Тоді я поцікавилася, чи справді так необхідно переслідувати графа. Я боялася, що Джонатан залишить мене, я знала, що він обов'язково поїде, якщо поїдуть інші. Ван Гелсінґ спочатку відповідав мені спокійно, але що більше він говорив, то виразнішої емоційності набував, і нарешті він так розлютувався і водночас вражав такою переконливістю, що ми не могли не помітити величних рис його характеру, які робили його першим серед чоловіків.
— Так, це необхідно, необхідно, необхідно! По-перше, заради вас, по-друге заради всього людства. Це чудовисько вже завдало чималої шкоди за короткий проміжок часу, коли прокинулося і виявило, що його свободу дій обмежили, коли було лише тілом, яке тільки намацувало в темряві свої незначні можливості й не мало знань. Все це я вже розказував іншим. Ви, люба мадам Міно, дізнаєтеся про все це з фонографа мого друга Джона або від вашого чоловіка. Я розповів їм, що для того аби полишити свою бідну на людей батьківщину і прибути до нової країни, в якій людей без ліку, мов колосків у полі, графові знадобилося не одне століття. Можливо, якби до цієї задачі взявся інший немертвий, схожий на нашого, він і за століття не подужав би такої роботи. На нашого ж немертвого одночасно працювали всі окультні знання і таємничі сили природи. Саме по собі місце, де він жив за життя, а потім існував у немертвій сутності століттями, є своєрідним за геологічним і хімічним складом світом: бездонні печери і розколини, глибину яких годі визначити, вулкани, деякі з яких є діючими і викидають воду із дивними властивостями та гази, які можуть бути як смертоносними, так і життєдайними. Що й казати, комбінація цих містичних сил, які справляють дивовижний вплив на фізичне життя, певним чином утворює магнітне й електричне поля. А наш граф ще за життя мав непересічні якості. У важкі й войовничі часи він відрізнявся тим, що мав залізні нерви, гострий розум і найвідважніше серце. Він підніс до вершка деякі життєво важливі принципи. Його тіло стало дужчим і розвиненішим, а разом із тілом розвивався і мозок. І все це відбулося без допомоги диявола, хоча зараз ця допомога, безсумнівно, із ним, але вона має поступатися силам добра і його символам, а тому він поступиться нам. Він заразив вас, вибачте мені, моя люба, що я так кажу, але це задля вашого ж добра. Отже, він заразив вас, тому якщо він не зможе діяти, то ви житимете своїм звичним життям, щасливим життям, а коли прийде ваш час, помрете, і ця смерть, яка є звичайною для всіх людей і приходить із Божої волі, зробить вас подібною до нього. Але цього не станеться! Ми всі заприсяглися, що цього не станеться! Таким чином ми є виконавцями Божої волі, щоб цей світ і люди, заради яких помер Його Син, не були віддані монстрам, саме існування яких є образою для Нього. Він уже дозволив нам урятувати одну душу, і ми, немов хрестоносці, продовжимо нашу рятувальну місію. Як і вони, ми маємо вирушити туди, де сходить сонце. І якщо нам судилося полягти, то так само, як і вони, ми загинемо в ім'я високої мети.
Він замовк, і я спитала:
— Але чи не відступить граф перед небезпекою через розважливість? Адже відтоді як його вигнали з Англії, хіба він не уникатиме її, неначе тигр, який обминає селище, в якому вже когось уполював?
— Атож! — сказав професор. — Ваше порівняння з тигром, як на мене, є дуже вдалим. Я приймаю його. Людожер, як називають в Індії тигра, одного разу спробувавши людського м'яса, більше не ласиться на іншу їжу і безперервно нипає навколо селищ, поки не скуштує людятини знову. Цей граф, якого ми відігнали від нашого селища, також є людожером, і весь час нипатиме коло людських поселень. Він за своєю сутністю не знає, що таке відступитися і піймати облизня. Ще за часів, коли він був живою людиною, він перетнув кордон із Туреччиною і напав на ворога на його таки землі. Його відкинули назад, але хіба ж це зупинило його? Ні! Він нападав знову, знову і знову. Погляньте на його стійкість і витривалість! Маючи розум дитини, він довгенько бився, мов риба об лід, перш ніж його осяяла ідея перебратися до великого міста. І як він чинить? Він знаходить найбільш придатне для себе в цілому світі місце. Потім він рішуче взявся до підготовчої роботи. Він вирізняється терплячістю, так само як і фізичною силою, і в цьому його могутність. Він вивчає нові мови, вивчає новий суспільний устрій, нові відгалуження старих шляхів, політику, законодавство, фінансову діяльність, науку і традиції нової країни і сучасних людей, які народилися вже після нього. Йому було досить лише короткого погляду на нашу країну, і це збудило його апетит і його охопила нетерплячка. На жаль, це тільки сприяло розвитку його мозку. Бо це доводило, що він із самого початку мав рацію у своїх здогадках. Він усвідомив усе це сам, сам-один у темряві зруйнованого склепу в забутій країні! А як інакше, коли великий світ думок був відкритий перед ним — перед тим, хто може посміхатися смерті, як ми вже знаємо, перед тим, хто процвітає серед хвороб, які знищують цілі народи.