Отже він був допущений до королеви зараз же, як оповістили про його прихід.
Коконна увійшов, не маючи сили перемогти певне замішання, про яке він щойно говорив д'Алансону і яке він завжди відчував при королеві, скоріше в наслідок переваги її розуму, а не її сану; але Маргарита прийняла його з усмішкою, яка трохи підбадьорила його.
— Ах, пані, — сказав він, — верніть мені, благаю вас, мого друга або, принаймні, скажіть, що з ним, бо я не можу жити без нього. Уявіть собі Евріала без Ніза[104], Дамона без Піфіаса[105], Ореста без Пілада і згляньтесь на моє нещастя ради одного з названих мною героїв, в серці яких, присягаюсь вам, було ніжності не більше, ніж у моєму.
Маргарита усміхнулась і, взявши з Коконна обіцянку не розкривати нікому секрету, розповіла йому про втечу Ла Моля через вікно. Але про те, де він перебував у цей час, вона, не зважаючи на всі прохання п'ємонтця, відповіла цілковитою мовчанкою. Це задовольнило Коконна тільки наполовину, і він вдався до дипломатичних засобів найвищого ґатунку. В результаті Маргарита ясно побачила, що герцог д'Алансон теж зацікавлений дізнатись, що з Ла Молем.
— От що, — сказала королева, — якщо ви неодмінно хочете знати щось певне про вашого друга, спитайте в короля Наварського, він один тільки має право говорити про це, а я можу сказати вам тільки одно: той, про кого ви питаєтесь, живий, вірте моєму слову.
— Я вірю ще одному, певнішому доказові, — відповів Коконна, — тому, що ваші прекрасні очі зовсім не плакали.
Гадаючи, що йому нічого додати до цих слів, які мали подвійне значення — висловлювали його думку і давали високу оцінку Ла Молю, Коконна пішов від королеви, обмірковуючи спосіб помиритися з пані де Невер, не заради неї особисто, а щоб довідатись від неї про те, про що не міг дізнатись від Маргарити.
Тяжка туга — ненормальний душевний стан, і душа намагається звільнитись від цього ярма якомога швидше. Думка про те, що треба покинути Маргариту, розбила серце Ла Моля, і він згодився на втечу скоріше для того, щоб урятувати добре ім'я королеви, а не своє власне життя.
Отже, другого дня увечері він знову прибув до Парижа, щоб побачити Маргариту на її балконі. Маргарита ж просиділа весь вечір коло вікна, ніби якийсь таємний голос підказав їй про поворот молодого чоловіка; і, в результаті, вони побачили одно одного з тим невимовним щастям, яке викликають заборонені втіхи. Навіть більше: меланхолічна і романтична душа Ла Моля знайшла певну привабливість у цих перешкодах.
Але закоханий буває справді щасливим один лише момент — коли він бачить або володіє, і страждає весь час, коли коханої людини з ним немає, — отже й Ла Моль, палаючи бажанням знову бачити Маргариту, всіх зусиль докладав, щоб найшвидше здійснити справу, яка мала знову повернути її йому, тобто здійснити втечу короля Наварського.
Маргарита теж віддалася щастю бути коханою так чистосердечно. Часто вона докоряла собі за це, вбачаючи в своїх почуттях слабість; мавши мужню вдачу, яка зневажає нікчемність вульгарного кохання, бувши нечутливою до дрібниць, які для ніжних душ становлять собою найсолодше, найделікатніше, найбажаніше щастя, вона, проте, вважала день свій якщо не сповненим щастя, то, принаймні, щасливо закінченим, коли о дев'ятій годині вечора, вийшовши на балкон в білому пеньюарі, бачила на набережній в присмерку рицаря, що прикладав руку до уст, до серця, і відповідала на це багатозначним кашлем, який нагадував коханому її голос. Часом за кілька кроків від молодого чоловіка на брук падала старанно складена маленькою ручкою записка з загорнутою в ній коштовною дрібничкою — цінною для нього більше тому, що вона належала їй, а не тому, що була зроблена з дорогоцінного матеріалу. Тоді Ла Моль шулікою кидався на здобич, притискав до грудей, відповідав кашлем на її кашель, і Маргарита покидала свій балкон тільки тоді, коли чула, що в нічній пітьмі завмирає тупіт коня, того коня, який до балкону мчав щосили, а від'їздив від нього так, ніби був зроблений з такого ж нееластичного матеріалу, як славнозвісний дерев'яний кінь, що погубив Трою[106].
От чому королева не турбувалась за Ла Моля, якому вона, побоюючись, щоб його не вислідили, уперто відмовляла в інших зустрічах, крім цих побачень на іспанський лад, які почалися після його втечі і відбувались щовечора в дожиданні аудієнції послам, призначеної, згідно з точним приписом Амбруаза Паре, через п'ять днів.
Напередодні цієї аудієнції, коло дев'ятої години вечора, коли всі в Луврі були зайняті готуванням до завтрашнього дня, Маргарита відчинила вікно і вийшла на балкон; та щойно вона з'явилась, як Ла Моль, не дожидаючись її листа і поспішаючись більше, ніж звичайно, кинув їй із своєю звичайною вправністю записку, що впала перед ногами його царственної коханки. Маргарита зрозуміла, що в посланні цьому має бути щось надзвичайне, і пішла до кімнати прочитати листа. В записці, на першій сторінці, стояли слова:
"Пані, мені треба поговорити з королем Наварським. Справа негайна. Чекаю".
А на другій сторінці було написано, так що можна було відірвати першу частину листа від другої:
"Пані моя і королево, влаштуйте так, щоб я міг дати вам один із тих поцілунків, які я посилаю вам у мріях. Чекаю".
Ледве встигла Маргарита прочитати другу частину листа, як почула голос короля Наварського; він, з звичайною своєю обережністю, стукав у двері, якими заходили всі, і питався в Жільйони, чи можна зайти.
Королева розірвала лист на дві частини, одну сунула собі в корсет, другу поклала в кишеню, підбігла до вікна, зачинила його і, переходячи до дверей, сказала:
— Увійдіть, сір.
Хоч як тихо, швидко і спритно зачинила Маргарита вікно, а легенький стук все ж дійшов до слуху Генріха.
Його постійно напружені почуття набули серед цього оточення, в якому він мусив до всього ставитися з великим недовір'ям, майже такої ж гостроти, як у дикуна. Але король Наварський не належав до тих тиранів, що не дають своїм жінкам дихати свіжим повітрям та лічити зорі.
Генріх усміхався і був люб'язний, як завжди.
— Пані, — сказав він, — поки наші придворні готують урочисті вбрання, я вирішив зайти до вас поговорити про свої справи, на які ви, гадаю, дивитесь, як на ваші власні, — так?
— Звичайно, пане, — відповіла Маргарита, — хіба ваші Інтереси не є разом з тим і мої?
— Так, пані, і через те я хотів спитатись вашої думки з приводу того, що герцог д'Алансон ось уже кілька днів уникає мене, а позавчора виїхав навіть до Сен-Жермена. Чи не є це підготовка до того, щоб втекти самому, бо за ним мало доглядають, а чи він зовсім не думає тікати? Як ви гадаєте, пані? Ваша думка, признаюся, матиме для мене велике значення, бо підтримає мою.
— Ваша величність маєте рацію, коли турбуєтесь з приводу мовчання мого брата. Сьогодні я думала про це цілий день, і моя думка така, що з зміною обставин і він міняється.
— Тобто, бачачи, що король Карл недужий, а герцог д'Анжу стає королем польським, він не мав би нічого проти того, щоб залишитись у Парижі і не спускати з очей французької корони?
— Атож.
— Хай так. Мені однаково, — сказав Генріх, — хай залишається, тільки це міняє весь наш план; бо щоб мені виїхати самому, мені треба втроє більше забезпечення, ніж тоді, коли б я виїхав з вашим братом, який забезпечував би мене своїм ім'ям і участю в справі. Дивує мене одно — нічого не чути про де Муї. Сидіти так, без діла, — не його звичка. Ви не маєте про нього якихось звісток, пані?
— Я, сір? — здивовано сказала Маргарита. — Яким способом?
— Е, їй-богу, люба, це було б цілком натурально. Ви ж згодились, щоб зробити мені приємність, врятувати життя Ла Молю... Хлопчина повинен був виїхати в Мант... а, поїхавши туди, легко й вернутись...
— А, це дає мені розгадку до тієї загадки, яку я все ніяк не можу зрозуміти, — відповіла Маргарита. — Я лишила відчиненим вікно і, вернувшись, знайшла в себе на килимі якусь записку.
— От бачите! — сказав Генріх.
— Я в ній нічого не зрозуміла і не надала їй ніякої ваги, — казала Маргарита. — Може я помиляюсь, і записка ця йде звідти?
— Можливо, — сказав Генріх, — скажу більше: мабуть, що так. Можна бачити записку?
— Звичайно, сір, — відповіла Маргарита, подаючи королю клаптик паперу, який вона сховала була в кишеню.
Король глянув на записку.
— Це рука часом не пана де Ла Моля? — сказав він.
— Не знаю, — відповіла Маргарита, — писання здалось мені підробленим.
— Все одно, прочитаємо, — сказав Генріх.
І прочитав:
"Пані, мені треба поговорити з королем Наварським. Справа негайна. Чекаю".
— А, от що! — сказав Генріх. — Він пише, що чекає!
— Звичайно, я бачу, — сказала Маргарита. — Але чого ж ви хочете?
— Ну, чорти б його взяли! Я хочу, щоб він прийшов.
— Щоб він прийшов! — скрикнула Маргарита, з подивом глянувши на чоловіка своїми прекрасними очима. — Як можете ви казати це, сір? Людина, яку король хотів убити... чиї прикмети відомі, хто під загрозою... Щоб він прийшов, кажете ви!.. Хіба це можливо?.. Хіба двері для тих, хто...
— Мусить тікати через вікно... це хочете ви сказати?
— Атож, і ви докінчили мою думку.
— Ну, коли вже їм відома дорога через вікно, то хай вони знову йдуть цією ж дорогою, якщо входити дверима їм ні в якому разі не можна. Річ зовсім проста.
— Ви гадаєте? — сказала Маргарита, червоніючи від задоволення, що зустрінеться з Ла Молем.
— Я певен.
— Як же вилізти? — спитала королева.
— Ви не сховали тієї вірьовочної драбинки, що я кинув вам у вікно? Ах, не пізнаю вашої звичайної передбачливості.
— Вона є, сір, — сказала Маргарита.
— То все добре, — сказав Генріх.
— Що ж скажете зробити, ваша величність?
— Дуже просто, — сказав Генріх, — прив'яжіть її до балкону, і хай висить. Якщо це де Муї... а я хотів би думати, що це він... якщо це де Муї і якщо він хоче вилізти, він вилізе, це певний друг.
І, не втрачаючи свого спокою, Генріх узяв свічку і почав присвічувати Маргариті, поки вона розшукувала драбинку. Шукати довелося недовго: драбинка була схована в шафі у славнозвісному кабінеті.
— От і вона, — сказав Генріх. — Тепер, пані, якщо ви не визнаєте за великий клопіт для себе, прив'яжіть її, будь ласка, до балкону.
— Чому я, а не ви, сір? — сказала Маргарита.
— Бо добрі змовники обережні.