Думки про карнавал не давали йому спокою і підняли з ліжка раніше, ніж Франц того очікував.
– Як ви гадаєте, маестро Пастріні, – звернувся Франц до господаря, – якщо ми обидва готові, то чи не заявитися нам до графа Монте-Крісто?
– Авжеж, – відказав той, – граф Монте-Крісто має звичку вставати зарання, і я певен, що він уже години зо дві, як не спить.
– І ви вважаєте, що ми не потривожимо його?
– Певен.
– У цьому разі, Альбере, якщо ви готові...
– Я цілком готовий, – сказав Альбер.
– То ходімо і висловимо нашому сусідові вдячність за його люб'язну увагу.
– Ходімо.
Францові й Альберові варто було тільки перетнути сходовий майданчик. Господар випередив їх, подзвонив, і лакей відчинив їм.
– I signory francesi,[38] – сказав Пастріні.
Лакей уклонився й запросив їх увійти.
Вони пройшли через два покої, опоряджені з розкішшю, якої вони не сподівалися знайти у готелі маестро Пастріні, і ввійшли нарешті до бездоганно обладнаної вітальні. На підлозі лежав турецький килим, а зручні фотелі наче запрошували гостей відпочити на їхніх пругких подушках і вигнутих спинках. На стінах висіли полотна відомих мистців упереміш із розкішною зброєю, на дверях гойдалися пишні штори.
– Якщо ваші ясновельможності зволять сісти, – сказав лакей, – я піду доповісти графові.
І він вийшов іншими дверми.
Коли ті двері відчинилися, звідтіля долинули звуки лютні, які відразу ж замовкли. До юнаків долетів тільки подих мелодії.
Франц із Альбером перезирнулися і знову почали розглядати меблі, полотна і зброю. Що далі дивилися вони на ту розкіш, то чудовнішою вона їм здавалася.
– Та й що ви про це скажете? – запитав Франц свого друга.
– Скажу, любий мій, що наш сусід або біржовий маклер, який зіграв на зниження іспанських фондів, або князь, що мандрує інкогніто.
– Цитьте! – сказав Франц. – Ми зараз про це дізнаємося: ось і він.
Пролунало рипіння дверей, штори розсунулися, і на порозі постав власник усіх тих багатств. Альбер рушив йому назустріч, та Франц так і лишився стояти, наче прикутий до підлоги.
То був не хто інший, як чоловік у киреї, незнайомець у ложі, таємничий господар з острова Монте-Крісто.
XIV. Mazzolato
– Панове, – мовив граф Монте-Крісто, – уклінно перепрошую, що не прийшов перший, та я боявся потурбувати вас, якби заявився до вас о вранішній порі. До того ж, ви сповістили, що самі завітаєте до мене, то я погодився з вашим бажанням.
– Ми дуже вдячні вам, пане графе, – сказав Альбер, – ви справді виручили нас із халепи. Ми вже вигадували найфантастичніші повози, аж нам передали ваше люб'язне запрошення.
– У всьому винен цей бевзень Пастріні, – відказав граф, запрошуючи юнаків сісти на дивані. – Він і не обмовився мені про ваші труднощі. А я, перебуваючи тут геть на самоті, тільки й шукав нагоди зазнайомитися із моїми сусідами. Ледве я дізнався, що можу бути вам чимось корисний, то, як бачите, відразу ж скористався нагодою відрекомендуватися вам.
Юнаки відповіли глибоким поклоном. Франц і слова не сказав; він перебував у нерішучості: оскільки ніщо не вказувало на бажання графа впізнати його чи бути впізнаним, то він не знав, чи натякнути йому на першу їхню зустріч, чи дочекатися нових доказів. Та й сам він не був певен, що напередодні в ложі бачив саме цього чоловіка, то не міг би стверджувати, що це той, хто за день до того був у Колізеї, тож він вирішив не забігати наперед і нічого не казати графові. До того ж, у Франца була та перевага перед Монте-Крісто, що він володів його таємницею, тоді як той не мав ніякої влади над Францом, якому нічого було приховувати.
Усе ж таки він вирішив звести розмову на предмет, що міг би розв'язати декотрі його сумніви.
– Ви надали нам місця у вашій колясі й у вікнах палаццо Росполі, – сказав він, – то чи не навчите нас, як здобути якийсь пост, як ото кажуть в Італії, на П'яцца-дель-Пополо?
– А, справді, – недбало відказав граф, пильно вдивляючись у Морсера, – сьогодні на П'яцца-дель-Пополо, здається, стратять когось?
– Так, – сказав Франц, зрадівши, що граф сам зачіпає цю бажану для нього тему.
– Дозвольте, я вчора начебто звелів моєму управителеві взятися до цього діла, то, може, і тут я зможу надати вам невеличку послугу.
Він простягнув руку до шнурка і тричі подзвонив.
– Ви коли-небудь замислювалися над правильним розподілом свого часу і над можливістю спростити вашим слугам ходіння туди й сюди? – запитав він Франца. – Я вивчив це питання: тепер я дзвоню камердинерові один раз, маршалкові – два рази й управителеві – три рази. Отак не гаю я жодної зайвої хвилини й жодного зайвого слова. А ось і мій управитель.
До кімнати увійшов чоловік років сорока п'яти, мов дві краплі води схожий на того перемитника, що водив Франца до Синдбадової печери, але той і на здогад не дав, що впізнав його. Франц зрозумів, що так звелів граф.
– Пане Бертуччо, – мовив граф, – ви пам'ятаєте, що я вчора доручив вам найняти вікно на П'яцца-дель-Пополо?
– Так, ваша ясновельможносте, – відказав управитель, – та оскільки було вже запізно...
– Що?! – насупивши брови, вигукнув граф. – Я ж сказав вам, що мені потрібне вікно!
– Ваша ясновельможність і отримає його, та оскільки його здали князеві Лобаньєву, то мені довелося заплатити за нього...
– Добре, добре, пане Бертуччо, позбавте моїх гостей господарських подробиць: ви роздобули вікно, і це все, що від вас вимагалося. Скажіть адресу кучерові й чекайте нас на сходах, щоб провести нас; ідіть собі.
Управитель уклонився й обернувся до дверей.
– Ага, ось іще що, – провадив граф. – Дізнайтеся, будь ласка, у Пастріні, чи отримав він таволетту і чи не можна мені надіслати програму страти.
– Не турбуйтеся, – сказав Франц, дістаючи з кишені записника, – я сам бачив цю табличку і переписав із неї все, ось погляньте.
– Чудово. Тоді, пане Бертуччо, можете іти, ви мені більше не потрібні. Тільки розпорядіться, щоб нам доповіли, коли подадуть сніданок. Сподіваюся, ви, панове, виявите мені честь поснідати зі мною? – додав він, звертаючись до гостей.
– Але ж, заради Бога, графе, – сказав Альбер, – ми не можемо так уживати на зле вашу гостинність.
– Ні, ні, навпаки, ви зробите мені велике задоволення, і колись один із вас чи, може, й обидва відплатять мені тим самим у Парижі. Пане Бертуччо, звеліть, щоб поставили три куверти.
Він узяв у Франца записник.
– Ага, – недбало провадив він, ніби читав театральну афішу, – "...22 лютого... зазнають кари на смерть: Андреа Рондоло, засуджений за вбивство вельмишановного і високоповажного дона Чезаре Торліні, каноніка церкви святого Івана Лютеранського, і Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі, викритого у спільництві з мерзенним розбійником Луїджі Вампою і членами його ватаги". Гм! "Першого буде mazzolato. Другого буде decapitato". Авжеж, – сказав граф, – вочевидь усе воно так і мало статися, та вчора, здається, сталися певні зміни в ході цієї церемонії.
– Он як? – сказав Франц.
– Авжеж, я чув учора в кардинала Роспільйозі, де збув цілий вечір, що страту одного злочинця відклали.
– Котрого? Андреа Рондоло? – запитав Франц.
– Ні, – відказав граф, – іншого... – він зазирнув до записника, наче не міг згадати імені, – ...Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі. Це позбавляє вас гільйотини; проте у вас залишається mazzolato, а це дуже цікава страта, як бачиш її уперше, і навіть удруге; тоді як гільйотина, яка вам, утім, либонь, знайома, надто вже проста, надто одноманітна, і в ній не буває нічого несподіваного. Ніж не обривається, не тремтить, не б'є мимо, не береться до діла по тридцять разів, як отой вояк, що відтинав голову графові де Шале, хоч, звісно, можливо, Ришельє доручив катові виявити до того клієнта особливу увагу. Ні, – зневажливо провадив граф, – не кажіть мені за європейців, коли ідеться про тортури: вони нічогісінько не тямлять у них, вони геть як дітлахи чи радше старигани у всьому, що стосується жорстокості.
– Можна подумати, графе, – сказав Франц, – що ви здійснювали порівняльне вивчення страт у різних народів земної кулі.
– Принаймні мало знайдеться таких, яких би я не бачив, – незворушно відтяв граф.
– Невже ви знаходили задоволення в таких жахливих видовищах?
– Першим моїм почуттям була відраза, потім байдужність, наприкінці була цікавість.
– Цікавість? Страшенне слово!
– Чому? У житті найголовніше – смерть. То хіба не цікаво дізнатися, яким чином душа може розлучатися з тілом і як, відповідно до свого характеру, темпераменту і навіть місцевих звичаїв, люди терплять цей останній перехід від буття до небуття? Мушу запевнити вас: що більше бачиш умираючих, то легше помирати, тож я певен, що смерть може бути стратою, та не покутою.
– Я не зовсім вас розумію, – відказав Франц. – Поясніть вашу думку, ви не можете собі уявити, наскільки те, що ви кажете, цікаве для мене.
– Послухайте, – сказав граф, і обличчя його наллялося жовчю, як ото в інших наливається воно кров'ю. – Якби хтось змусив померти в нечуваних тортурах, у нескінченних муках вашого батька, або матір, або кохану, одне слово, когось із тих близьких людей, що, видерті з вашого серця, залишають у ньому вічну пустку і вічно криваву рану, невже ви вважали б, що суспільство завдало вам достатнього задоволення, тому що ніж гільйотини пройшов поміж основою потиличної кістки і трапеційними м'язами вбивці і той, що з його вини ви зазнали довгих років душевних страждань, упродовж кількох секунд зазнає фізичних страждань?
– Так, я знаю, – відказав Франц, – людське правосуддя – погано втішає, воно може пролляти кров за кров, та й годі; не варто вимагати у нього більшого, ніж може воно дати.
– І ще кажу я про той випадок, – провадив граф, – коли суспільство, у якому вбивство одного з його членів струсонуло до самісіньких основ, відплачує смертю за смерть. Та існують мільйони мук, що роздирають людське серце, якими суспільство нехтує, і за яке воно не помщається навіть тим незадовільним способом, що про нього ми допіру казали. Хіба нема злочинів, що гідні страшніших тортур, аніж кілок, що на нього садять у турків, аніж сотання жил, що водиться в ірокезів, а тим часом байдуже суспільство залишає їх безкарними? Скажіть, хіба нема таких злочинів?
– Та є, – відказав Франц, – і заради них і виходять на дуель.
– Дуель! – вигукнув граф.