Легке волосся дівчини, що розвівалося на вітрі, надавало її обличчю ще більшої чистоти. Ніколи Джек не бачив її обличчя таким сяючим. Рух на свіжому повітрі, збудження, спричинене приємною роботою, веселощі на винограднику, де скрізь лунали радісні вигуки, пісні й сміх людей, котрі збирали виноград, чудодійно вплинули на завжди стриману онуку лікаря: вона бігала схилами, притримуючи кошик на плечі піднятою догори рукою, немовби знову стала дівчинкою, якою й була насправді. І коли Сесіль із зосередженим обличчям обережно несла кошик з виноградом, вона нагадувала Джекові бретонок, що швидко й граціозно пливуть стежкою, несучи на голові наповнені водою глеки.
Та зрештою обох їх усе ж таки зморила втома, і вони сіли на узліссі переліска, де ще не відцвів рожевий вереск, що шелестів своєю уже висохлою зеленню...
І що ж тоді?
Не сумнівайтесь, вони нічого не сказали одне одному, їхнє кохання було не з тих, що квапиться якомога швидше вилитися у словах.
Тим часом вкрадливий, п'янкий, запашний вечір накинув таємниче укривало на найкращу з їхніх мрій, а осінні ранні сутінки надали їй чарівної інтимності, запаливши на обрії там і сям вікна у невидимих хатинах, і ті вогники навівали думки про повернення до жител, де чекають рідні, любі серцю люди.
Вітер свіжішав, і Сесіль наполягла, щоб Джек закутав горло відлогою вовняної накидки, яку вона взяла з собою. Від м'якої теплої тканини йшов ледь відчутний ніжний запах доглянутих жіночих кіс, і її дотик був, мов ніжні пестощі, через які схвильований закоханий юнак аж зблід.
– Що з вами, Джеку?.. Вам погано?
– О ні, Сесіль!.. Мені ніколи ще не було так добре!..
Сесіль взяла його за руку, а коли спробувала забрати її, Джек затримав її вузьку руку у своїй долоні, і на якийсь час вони, притихлі, завмерли так із переплетеними пальцями.
Оце й усе, що трапилося.
Лікар приїхав щойно перед тим, як вони спустилися до ферми. У дворі чути було його щирий добрий голос і стукіт брички, з якої випрягали його коня. Свіжі осінні вечори таять у собі ту своєрідну поезію, якою всмак натішилися Сесіль та Джек, зайшовши до низької кімнати, де палало вогнище й готувалася вечеря. Домоткана скатертина, розмальовані квітками полив'яні тарілки, приємний запах свіжих сільських страв – усе надавало особливих барв нехитрому застіллю, де на десерт було виставлено цілі гори щойно зібраного винограду, і всі смакували витримане та свіже вино, котре господарі щедро носили з власного погреба. Джек, надто поглинутий присутністю Сесіль, яку посадили поруч з ним, виявляв навіть не байдужість, а зневагу до запорошених пляшок, добутих із погреба. Зате лікар вельми цінував добрий звичай відзначати збір винограду; так цінував, що його онука тихо встала, веліла запрягати коня й одягла пальто, – отож добряга Ріваль, побачивши, що вона готова до від'їзду, встав із-за столу, лишивши недопиту склянку, чим викликав обурення господарів, сів на бричку і взяв до рук віжки.
І знову, як колись, вони верталися додому втрьох, їдучи безлюдними полями, хоча тепер їм було тісніше в бричці, котра скрипіла на дорогах усіма своїми вщент зношеними ресорами – як-не-як, вона не виросла. А втім, оте поскрипування не порушувало чарів від поїздки; з небес на них дивилися численні в цю осінню пору зорі, що мерехтіли, мов завислий у холодному повітрі золотий дощ. Вони їхали повз парки з кам'яними огорожами, над якими, зачіпаючи подорожніх, нависали віти дерев; у глибині тих парків де-не-де виднівся загадковий старий будиночок із зачиненими віконницями, котрі немов приховували в темряві своє минуле. З другого боку дороги текла Сена, на березі якої проглядали тільки будиночки доглядачів шлюзів, а за течією пливли довгі плоти і баржі, чиї вогні запалені на носі й на кормі, тихо мерехтіли, відбиваючись у хвилях.
– Джек, тобі не холодно?.. – питав лікар.
Та хіба могло йому бути холодно? Адже його гріла велика з китицями шаль Сесіль, а його спогади були ясними, сонячними!..
Як шкода, що такі чарівні дні не безконечні! Чому життя нас позбавляє наших снів? Тепер Джек знав, що він кохає Сесіль, але знав також, що його кохання таїть у собі багато випробувань для них обох. Сесіль стояла набагато вище від нього, і хоч він дуже змінився б, живучи поруч із нею, очистився б від своєї грубої кори, він почував себе не гідним прекрасної феї, котра цілком змінила його єство. Залишаючись наодинці з дівчиною, він бентежився самої думки про те, що вона може здогадатися про його любов.
До Джека поверталося здоров'я, і, крім усього іншого, йому ставало соромно й далі бити байдики, годинами просиджуючи в "аптеці". Сесіль така працьовита! Що вона подумає про нього, якщо він без кінця сидітиме склавши руки? Він будь-що мусить їхати від них.
І от якогось ранку він зайшов до кімнати лікаря Ріваля, щоб подякувати йому й повідомити про своє рішення.
– Ти маєш рацію, – сказав йому добряга-лікар. – Ти поздоровшав, зміцнів, потрібно працювати... Із твоїм посвідченням тобі неважко буде знайти роботу.
На хвилину обидва змовкли. Джек був схвильований, і, крім того, його трохи бентежив пильний Рівалів погляд.
– Ти більше нічого не хочеш мені сказати? – несподівано запитав лікар.
Зніяковівши й зашарівшись, Джек відповів:
– Та ні, пане Рівалю.
– Он як!.. А я по простоті душевній думав, що коли хтось закоханий у гарненьку славну дівчинку, якій дід заміняє батька, то саме в нього й просять її руки.
Джек замість відповіді затулив обличчя руками.
– Чого ти плачеш, Джеку? Ти ж бачиш, що усе не так-то й погано, коли я перший завів про це мову.
– Та чи ж можливо це, пане Рівалю? Такий нещасний робітник, як я!..
– А ти працюй і постарайся вибитися в люди... Якщо хочеш, я тебе навчу, яким тобі йти шляхом.
– Але це ще не все... Це ще не все... Вам невідоме найстрашніше. Я.. Я...
– Я знаю, ти байстрюк, – незворушно відповів лікар. – Ну то й що? Вона також... байстрючка, і її народження пов'язане із дечим ще страшнішим... Підійди до мене ближче, сину, і послухай...
III. Горе Рівалів
Вони сиділи в лікаревому кабінеті. У вікні виднівся чудовий осінній краєвид, сільські дороги, обсаджені уже безлистими деревами, а вдалині – старе кладовище, де вже років п'ятнадцять не ховали небіжчиків; за високими буйними бур'янами майже не видно було вічнозелених тисів, а хрести на могилах поперекошувалися, – могильна земля западає швидше, ніж будь-яка інша.
– Ти ніколи там не бував? – запитав старий лікар Джека, вказуючи на старе кладовище...– Ти міг би побачити там у кущах ожини велику мармурову плиту, на якій викарбуване єдине слово: "Мадлен". Там поховано мою дочку, матір Сесіль. Вона заповіла, щоб її поховали окремо від нас усіх і щоб на могильній плиті було викарбуване тільки її ім'я, вважаючи, що вона не гідна носити прізвище батька й матері... Дорога моя донечка! Вона була така чесна та горда!.. І ніщо не могло змінити її непорушної ухвали. Можеш собі уявити, як нам було тяжко втратити її зовсім молодою, двадцятирічною, та ще й усвідомлювати, що вона спочиватиме вічним сном сама, вдалині від нас усіх! Але остання воля небіжчиків непорушна. І, виконуючи її, ми ніби допомагаємо їм і після смерті не покидати нас. Ось чому наша дочка зосталася на тому кладовищі в самотині, як того й хотіла. А проте, вона нічим не заслужила посмертного вигнання, і якщо хто й мав бути покараний, то тільки я, старий дурень: причиною нашого страшного нещастя була моя вічна непоясненна довірливість і легковажність.
Якось, вісімнадцять років тому, також в листопаді, за мною прислали: під час великого полювання, що їх влаштовують у Сенарському бору двічі-тричі на рік, сталася нещаслива пригода. Під час облави на звірів у метушні хтось засадив у ногу одного з мисливців цілий заряд із рушниці системи Лефоше. Я застав пораненого у будиночку Аршамбо, куди його принесли з лісу і вклали на ліжко. То був вродливий молодий чоловік років тридцяти, міцний, білявий, з великуватою головою і густими віями над ясними очима, такими очима, які бувають лише у жителів Півночі, – в них ніби світиться крижана голубінь. Він мужньо переніс операцію, хоча мені довелося витягувати з тіла дробинку за дробинкою, а потім подякував мені правильною французькою мовою, в якій лише вчувався співучий м'який акцент. Перевозити його було небезпечно, і тому я й далі лікував його в будиночку лісника. Я довідався, що він росіянин і належить до вельможного роду. "Граф Надін" – так називали його інші мисливці.
Хоч рана була небезпечною, Надін завдяки молодості і здоров'ю, а також завдяки доброму догляду тітки Аршамбо швидко одужував. Але йому ще важко було ходити, і я іноді думав, що він, мабуть, страждає через свою самотність; що молодій людині, звиклій до розкошів і світського товариства, одужуючи, тяжко цілу зиму перебувати в лісовій глушині, де тільки й світа, що навислі над будинком віти дерев, і де, крім нерозлучного з люлькою мовчазного лісника Аршамбо, ні з ким навіть словом перекинутися. Отож я часто заїздив за ним бричкою, провідавши своїх хворих, запрошував на вечерю, а іноді, в негоду, він навіть залишався в нас ночувати.
Не кривитиму душею, я його, клятого розбишаку, просто обожнював. Не знаю, де він навчився усього того, що знав, але знав він усе на світі. Він плавав на кораблях, служив на флоті, здійснив навколосвітню подорож, тямив і у військовій, і в морській справі. Дружині він давав лікарські рецепти, що застосовуються в нього на батьківщині, дочку навчав українських пісень. Він нас усіх зачарував, особливо мене, і ввечері, трясучись у бричці під холодним дощем та пронизливим вітром, я радісно думав, що знову застану його біля каміна в своєму домі, і подумки уже не відмежовував його від рідних мені людей, котрі чекали на мене темної ночі у кінці шляху. Дружина трохи стриманіше ставилася до нього, та оскільки вона була взагалі недовірлива і підтримувала в собі цю природжену рису, протиставляючи її моїй легковажності, я не надавав цьому ніякого значення.
А тим часом наш хворий почував себе щораз краще і вже міг би добути зиму в Парижі, проте нікуди не їхав. йому, здається, сподобалося в нашому краї, щось його тут утримувало. Але що? Та я про це й не задумувався.
Аж ось якось дружина каже:
"Послухай, Рівалю! Нехай цей Надін або освідчиться, або не приходить до нас так часто: по селу вже ходять плітки про Мадлен".
"Про Мадлен?..