Примарний шанс, що Путін відмовиться від посмертного судилища після конфузу з Інтерполом, зник.
Суддя Алісов продовжив свою справу, й 11 липня 2013 року ухвалив рішення. Того ранку він зайняв своє місце в тісній і задушливій залі суду й приготувався зачитати вирок. Тут також були обидва призначені державою адвокати, два обвинувачі, а також шість охоронців у чорних беретах у повній амуніції, але, оскільки охороняти чи виводити із зали не було кого, охорона була явним перебільшенням.
Постанову суддя читав ледь чутно, не відриваючи погляду від аркуша. На опис усіх фантазій Путіна про те, що ми із Сергієм нібито зробили, він витратив понад годину. У результаті нас оголосили винними в ухиленні від сплати податків у великому розмірі й засудили мене до дев'яти років заочно.
Це був показушний, потьомкінський суд. Такий вигляд має нинішня Росія. Задушливе приміщення, де головує слухняний режиму суддя, нагляд провадять бездумні виконавці, номінальні захисники створюють видимість справедливого суду, але самих підсудних у суді немає.
Місце, де всеохопно панує брехня. Місце, де два додати два — завжди п'ять, де біле завжди чорне, а верх завжди низ.
Місце, де і вирок, і вину визначено заздалегідь. Де іноземця може бути засуджено заочно за злочини, яких той не скоїв.
Місце, де вбиту державою невинну людину, чиїм єдиним злочином була любов до своєї батьківщини, можуть катувати навіть після смерті.
Такою є нинішня Росія.
Від серця
Прочитавши цю книжку, ви, мабуть, захочете дізнатися, який же відгук викликало в мені все, що сталося.
Відповідь проста: біль втрати Сергія був такий великий, що я не міг дозволити собі виявляти почуття. Після того як Сергія вбили, я змусив себе замкнути їх на ключ, а коли вони проривалися, то придушував їх швидко й безжально. Але будь-який психотерапевт скаже: біль не зникне, хай як його не придушуй. Рано чи пізно він вирветься назовні, і що більше його заглушувати, то драматичніший буде виплеск.
У моєму випадку греблю прорвало в жовтні 2010 року, майже через рік після смерті Сергія. Я допомагав двом голландським документалістам зв'язатися з тими, хто знав Сергія. Їхній фільм будувався з оповідань окремих людей, і вони довго розмовляли з усіма нами.
Прем'єра картини була запланована 16 листопада — першу річницю загибелі Сергія. Показ мав відбутися у восьми парламентах світу. У міру наближення цієї дати я почав сильно хвилюватися: а якщо фільм не візьме планку такого представницького прокату? Я боявся, що через поспіх, з яким створювали картину, могла постраждати якість, і вийде більше шкоди, ніж користі.
Щоб заспокоїти мене й розвіяти сумніви, знімальна група запросила нас з Вадимом у жовтні до Нідерландів на перегляд попереднього монтажу фільму.
Ми приїхали в село Остербек, що за годину їзди на південний схід від Амстердама, додому до Ганса Германса — одного з творців фільму. Перед показом картини ми зібралися на невеликій кухні, де він пригостив нас традиційними закусками із сиром едам й оселедцем, а потім, коли ми зручно влаштувалися у вітальні з подушками на підлозі, Мартін Маат, співпродюсер фільму, увімкнув проєктор.
Дивитися фільм "Сергій Магнітський: справедливість, закон, доля" було непросто. У ньому не було нічого нового для мене, але історія Сергія поставала в зовсім іншому вимірі. Це була розповідь не лише про тяжкі випробування, які випали на його долю, а й про повсякденне життя до арешту: про батьківську турботу про синів, про любов до літератури, про радість, яку дарувала йому музика Моцарта та Бетховена.
Бачити ці подробиці для мене було гірше ніж деталі пережитого ним в ув'язненні. Пронизливо щемким був фінал: рідна тітка Сергія, Тетяна Миколаївна, розповідала, як нещодавно навідувалася до його могили. Залишивши цвинтар, вона помітила жінку похилого віку, яка продавала біля станції метро польові квіти. "Вона була така сумна, стояла в куточку, — згадує Тетяна Миколаївна. — Я пройшла повз, потім повернулася, тільки тому, що знаю — Сергій не пройшов би повз. І я купила в неї цей букетик квітів, бо згадала: якось, коли ми разом з ним та його мамою йшли вулицею, то ось така бабуся стояла й торгувала якимись поліетиленовими сумками. Сергій підійшов до неї, і та запитує його: "Яку вам сумку?", а він відповідає: "Ту, яка у вас найгірше продається"..."
Це були майже останні слова у фільмі, але не остання сцена й не фінальний мотив. Наче підкреслюючи головну думку цього фільму, зображення блідне, а мелодійний звук гітари та кларнета наростає, і ми бачимо Сергія на фрагментах старих домашніх відеозаписів: він вимовляє тост за літній збір усієї родини; милується водоспадом у відпустці; стоїть у дверях квартири, зустрічаючи гостей; обідає в кафе з найкращим другом, жартує, сміється та показує на камеру. На цих записах він живий — і таким назавжди залишиться в серцях і спогадах тих, хто його любить.
До цього моменту я тримався щосили, боячись уявити, що буде, якщо дати волю почуттям. Тепер же, в Остербеку, я не витримав і здався — сльози безперервно текли самі собою. Було страшенно ніяково, але водночас біль, що глибоко затаївся, нарешті прорвався і приніс полегшення. Ганс, Мартін і Вадим мовчки сиділи поруч, стримуючи власні сльози, не знаючи, що робити.
За деякий час до мене повернулася здатність говорити. Витираючи сльози, я тихо промовив:
— Можна ще раз подивитися?
— Звичайно, — відповів Ганс.
І ми знову дивилися цей фільм. Я знову плакав, і саме тоді почався довгий шлях відновлення.
Кажуть, переживаючи горе, людина проходить п'ять стадій, і прийняття болю — найважливіша з них. Може, і так, але прийняти те, що людину вбили, а вбивці залишаються безкарними та багатіють своїм злодійським промислом, набагато складніше.
Головною справою, яка приносила мені певну втіху, була й залишається невпинна боротьба за справедливість. Кожен невеликий прорив — чи то голосування в парламенті, репортаж у газеті, заморожування активів або нові розслідування про вкрадені гроші — приносить мені нехай і слабке, але полегшення.
Частка спокою в мою душу приходить, коли я бачу, що історія Сергія допомогла іншим людям. Вбивство Сергія віддзеркалилося на поведінці навіть найцинічніших негідників. Тепер працівники слідчих ізоляторів двічі подумають, перш ніж вдатися до насильства, бо знають, що отримають відповідь, якщо станеться інший "Магнітський". Тепер люди, які страждають від несправедливості, знають, що можуть протистояти катам і складають свої власні "списки Магнітського". Тепер держава змушена звернути увагу на стан дитячих будинків та дітлахів-сиріт, яких раніше не помічали. Нині персональні санкції Магнітського стали основним інструментом у боротьбі проти війни в Україні. І, мабуть, що найважливіше, історія Сергія розплющила очі росіянам та мільйонам людей по всьому світові на справжнє обличчя та свавілля путінського режиму.
Ця історія викликала зміни й за межами Росії. Російська влада так безцеремонно цькує мене, що серйозно зіпсувала свою репутацію на міжнародній арені. Ігноруючи встановлені правила, вона знову зажадала від Інтерполу внести мене до "червоного циркуляру", попри те що вже двічі їй було в цьому відмовлено. Через це тепер усі запити з Росії Інтерпол додатково перевіряє.
До того ж представник російських силових структур програв справу щодо захисту своєї репутації. Рішення Високого суду Великої Британії за позовом майора МВС Павла Карпова створило новий прецедент. Суддя відмовив у провадженні, поставивши перешкоду в майбутньому для всіх подібних позовів від любителів репутаційно-судового туризму, які прагнуть використати лондонський суд, щоб змусити замовкнути критиків авторитарних режимів.
Якими б значними не були ці здобутки, найчастіше буває нелегко пояснити друзям і колегам, чому я продовжую боротьбу.
Якось літнього суботнього дня 2012 року відвідати нас приїхав мій давній друг Жан Карубі із сім'єю. Ми жваво балакали за вечерею, розповідаючи одне одному про роботу, сім'ю, але коли я відлучився на кухню заварювати чай, він підійшов і попросив переговорити віч-на-віч. Ми пішли у вітальню, і я щільно зачинив двері.
Жан сів і тихо промовив:
— Білле, ми дружимо багато років, і я дуже турбуюся за тебе. У тебе чудова сім'я, ти успішний бізнесмен, але Сергія вже не повернути. Може, час зупинитися, поки не сталося чогось жахливого?
Такі розмови траплялися й раніше, і я чудово усвідомлював можливі наслідки своєї діяльності. Думка про те, що мої діти ризикують залишитися без батька, переслідує мене постійно. Щоразу, відвідуючи шкільну постановку балету або за грою з дітлахами в парку, я думаю, скільки ще зможу бути поряд з ними.
Але потім я згадую дітей Сергія, особливо молодшого, Микиту. Адже вони вже ніколи не побачать свого тата. Сергій не відступив у набагато небезпечнішій ситуації. Що ж я був би за один, якби здався і дозволив собі відступити?
— Зрозумій, Жане, я мушу довести справу до кінця, інакше отрута бездіяльності вб'є мене зсередини.
Звісно, я роблю так не від великої хоробрості. Я взагалі не сміливіший за інших і так само, як усі, відчуваю страх. Але я зрозумів одне: життя в страху коротке; хай яким наляканим я не був би якоїсь миті, я знаю, що це відчуття минуще й через деякий час відступить. Житель зони воєнних дій або людина небезпечної професії скажуть вам, що організм не в змозі тривалий час перебувати в страху. Що частіше з ним стикаєшся, то легше опанувати себе.
Припускаю, що є велика ймовірність, що Путін чи хтось із його оточення якось розправиться зі мною. Як і будь-яка інша людина, я не хочу собі смерті й зроблю все, щоб їм це не вдалося.
Я захищаюся й, хоча не можу розкрити всіх деталей, згадаю про одну, найважливішу — цю книжку.
Якщо мене вб'ють, ви знатимете, хто за це відповідає. Коли цю книжку прочитають мої вороги, вони зрозуміють, що вам відома ця проста істина.
Якщо вам небайдужі прагнення до справедливості й трагічна доля Сергія, я прошу вас поділитися цією історією з іншими людьми, і тоді ім'я Сергія Магнітського та його дух житимуть у наших серцях, а це надійніше за цілу армію охоронців.
І ще про одне мене зазвичай усі запитують: як я сприймаю втрати, які мені довелося зазнати під час боротьби за відновлення справедливості для Сергія.