Не тепер.
– Тільки один сеанс, – наполягала вона. – Ні? Тоді зійдіть на ешафот, і ми вам зробимо пару бакенбардів. Та ну ж бо!
Відмовляючись, я не міг не почервоніти, бо відчув, що вона натрапила на моє слабке місце. Але міс Маучер, побачивши, що я не маю зараз охоти прикрашати себе за допомогою її мистецтва, і що я не піддамся чарам пляшечки, яку вона для зміцнення своїх доводів тримала перед моїми очима, заявила, що спробує взятися за мене через кілька днів, і попросила допомогти їй злізти з її п'єдесталу. З моєю допомогою вона швидко скочила додолу і почала зав'язувати стрічки капелюшка на своєму подвійному підборідді.
– Який гонорар? – спитав Стірфорс.
– П'ять шилінгів, – відказала міс Маучер. – Це дешевше за гриби, моє курча. Ну, чи не легковажна я, містере Копперфілд?
Я чемно відповів:
– Зовсім ні.
Але вважав навпаки, коли вона підкинула монети вгору, як вуличний продавець, впіймала і, сховавши в кишеню, дзвінко задзеленчала ними.
– Ось моя каса! – зазначила міс Маучер, складаючи в торбинку різноманітну колекцію своїх маленьких інструментів. – Чи весь мій мотлох я зібрала? Здається, весь. Не хочу я скидатися на довготелесого Неда Бідвуда, коли його повели до церкви, "щоб одружити з ким-небудь", як він каже, а наречену забули за дверима. Ха! Ха! Ха! Негідник він, цей Нед, але кумедний чоловік! Тепер я знаю, що зараз розіб'ю ваші серця, але все ж таки мушу покинути вас. Закличте всю свою мужність і спробуйте це якось пережити. Бувайте здорові, містере Копперфілд. Бережіть себе, норфольський лукавцю! Ой, яка ж я, справді, торохтійка! Це ви самі винні, каналії. Та дарую вам. "Боб свар!"[14] – як сказав один англієць замість "Бон суар", коли почав вивчати французьку мову і вирішив, що вона точнісінько така, як англійська. "Боб свар", каченята мої!
Повісивши торбинку на руку, під своє торохтіння пошкутильгала вона до дверей і там зупинилася, запитуючи, чи не слід їй залишити нам на пам'ять свій локон. "Ну, чи не легковажна я?" – додала вона до цієї пропозиції і, притуливши пальця до носа, зникла.
Стірфорс так розреготався, що я й сам не міг утриматися від сміху; хоч я й певен, що теж розреготався б у будь-якому випадку. Пересміявшись, Стірфорс пояснив мені, що міс Маучер мала дуже широкі зв'язки в суспільстві і вміла стати в пригоді безлічі людей безліччю способами. Дехто сміявся з її дивакуватості, але вона мала напрочуд гострий дар спостереження, і ніс у неї був довший, ніж руки. Слова її "ось я тут, ось я там, ось мене нема" мали досить підстав; вона часто робила наскоки на провінцію, скрізь відшукувала собі клієнтів і кожного знала. Я спитав його про її характер: чи добра вона, чи правильно спрямовує свої симпатії – але відповіді так і не дочекався. Натомість він багато наговорив мені про її вправність, про її прибутки; він додав, що вона майстерно ставить банки, і щоб я мав це на увазі, коли доведеться мені вдатися до цього методу лікування.
Увесь вечір ми розмовляли майже виключно про неї; і коли розходилися, Стірфорс, перехилившись через поруччя, гукнув мені: "Боб свар!"
Як же я здивувався, коли підійшов до житла містера Баркіса і побачив Гема, що ходив назад-вперед по вулиці. Та ще більше здивувався я, почувши від нього, що маленька Ем'лі тут. Звичайно, я спитав його, чому він не ввійшов теж, а блукає сам по вулиці.
– Отож бачите, мастере Деві, – нерішуче відповів він, – Ем'лі розмовляє там з кимсь.
– Я гадав би, – зазначив я, усміхаючись, – що саме тому ви могли б бути там, Геме.
– Атож, мастере Деві, взагалі кажучи, так воно і годиться, – сказав він. – Але слухайте, мастере Деві, – його голос став низький і понурий. – То молода жінка, сер... молода жінка, з якою Ем'лі була знайома колись, і з якою їй не слід було б більше знатись.
Ці слова пролили трохи світла на ту постать, яку я помітив за ними кілька годин тому.
– То нещасна істота, мастере Деві, – сказав Гем. – Ціле місто топче її ногами. Тиняється по вулицях... Кого люди цураються, того й земля не держить.
– Чи не її бачив я сьогодні ввечері, Геме, на піску, після зустрічі з вами?
– Вона йшла слідом за нами? – спитав Гем. – Мабуть, її, мастере Деві. Я тоді не помітив, що вона йде за нами, сер, аж доки вона не підійшла до Ем'лі й не прошепотіла: "Ем'лі. Ем'лі, заради Христа, змилосердься наді мною. Колись і я була така, як ти"; такі сумні слова, мастере Деві, моторошно було їх почути.
– Справді, Геме. А що ж відповіла Ем'лі?
– Ем'лі сказала: "Марто, це ти? Ох, Марто, невже це ти?" – бо ж вони довго працювали разом у містера Омера.
– Тепер я пригадую її! – скрикнув я, згадавши одну з двох дівчат, що побачив, уперше прийшовши туди. – Цілком добре пригадую її.
– Марта Ендел, – додав Гем. – Вона років на два-три старша за Ем'лі, але вчилась у школі разом з нею.
– Імені її я не чув ніколи, – зазначив я. – Та вибачте, що я перериваю вас.
– Та що ж, мастере Деві, – відповів Гем, – все майже сказано в цих словах: "Ем'лі, Ем'лі, заради Христа, змилосердься наді мною, колись і я була така, як ти". Вона хотіла поговорити з Ем'лі. Ем'лі не могла розмовляти з нею там, бо її дядько мав повернутися додому, а він не дозволив би – ні, мастере Деві, – урочисто заявив Гем. – Він не міг би, хоч який він добрий і м'якосердий, бачити їх разом, він не дозволив би за всі скарби моря.
Я знав, що він правду каже. У той момент я зрозумів це не гірше за Гема.
– Отож, Ем'лі написала щось олівцем на клаптику паперу, – продовжував він, – і, віддавши крізь вікно, наказала їй принести цього папірця сюди. "Покажи це, – говорить, – моїй тітці, місіс Баркіс, і вона посадить тебе біля каміна, бо вона любить мене. Коли дядько вийде, я прийду туди". А потім вона розповіла мені те, що я вам розповідаю, мастере Деві, і попросила провести її. Що я можу зробити? Їй не слід було б знатися з такими дівчатами, але не можу я відмовити їй, коли сльози в неї на обличчі.
Він засунув руку за пазуху і обережно витяг гарненький маленький гаманець.
– Хіба ж я міг відмовити їй, коли сльози на її обличчі? Мастере Деві, – сказав Гем, ніжно гладячи гаманець своєю грубою долонею, – як міг я відмовити їй, коли вона дала мені оце віднести... і я знав, для чого вона це несе. Отака цяцька! – Гем задумано подивився на гаманець. – І в ній трохи грошей! Ем'лі, моя люба!
Коли він поклав гаманця назад, я міцно потиснув йому руку, бо тільки цим міг я висловити свої почуття, і хвилину-дві мовчки походжали ми вулицею. Потім відчинилися двері, і Пеготті жестом покликала Гема. Я хотів був лишитися на вулиці, але вона вийшла за мною, благаючи мене теж увійти. Та й тоді я волів би уникнути кімнати, де всі вони зібралися; проте цього не можна було зробити, вони сиділи в тій кухні з кахельною підлогою, про яку я вже не раз говорив. Двері з вулиці відчинялися просто туди, і я опинився серед тих людей, не встигши навіть зрозуміти, куди йду.
Дівчина – та сама, яку я побачив на піску, – сиділа на підлозі біля каміна, поклавши голову і руку на стілець. Видно було, що Ем'лі щойно встала з цього стільця, і що запаморочена голова тієї дівчини лежала, мабуть, на її колінах. Я майже не бачив обличчя дівчини – воно вкрите було скуйовдженим волоссям, – але помітив, що вона молода і гарна. Пеготті плакала, і маленька Ем'лі теж. Як увійшли ми, то ніхто не мовив ані слова; здавалося, що настінний годинник біля буфету стукотів у цій тиші вдвічі гучніше, ніж звичайно.
Ем'лі заговорила перша.
– Марта хоче, – звернулася вона до Гема, – поїхати до Лондона.
– Чому до Лондона? – спитав Гем.
Він стояв між ними й дивився на бідолашну зі співчуттям і водночас із ревнощами, бо вона приятелює з тією, яку він так любив. І він, і Ем'лі говорили майже пошепки, немов коло хворої.
– Краще там, ніж тут, – гучно проказав третій голос – Мартин, хоч вона не ворухнулася. – Ніхто мене там не знає. Тут мене знають усі.
– Що вона там робитиме? – допитувався Гем.
Марта підвела голову і якусь хвилину дивилася на нього затьмареними очима, потім знову схилила голову і схопилася правою рукою за шию – так, наче в лихоманці чи вражена пострілом.
– Вона спробує зажити порядно, – відказала маленька Ем'лі. – Ви не знаєте, що вона розповіла нам. Хіба ж він знає... хіба ж вони знають, тьотю?
Пеготті співчутливо похитала головою.
– Я спробую, – сказала Марта, – якщо ви допоможете мені виїхати звідси. Гірше, ніж тут, я вже не зможу жити. Спробую зажити краще. О, – затремтіла вона. – Заберіть мене з цих вулиць, де все місто знає мене змалку!
Ем'лі простягла руку до Гема, і я побачив, що він подає їй маленьку полотняну торбинку. Вона, очевидно, спочатку подумала, що то її гаманець, але, помітивши свою помилку, здивовано повернулася до Гема.
– Це все твоє, Ем'лі, – почув я його голос. – Все, що я маю на світі – твоє, любове моя. Мені вони ні до чого, а тобі згодяться.
Очі її знову налилися сльозами, але вона мовчки повернулася до Марти. Не знаю, скільки вона дала їй. Побачив тільки, що вона схилилася над Мартою і поклала гроші їй за пазуху. Вона прошепотіла щось, немовби запитуючи, чи досить цього.
– Більше ніж досить, – відказала та, схопила її руку і поцілувала. Потім Марта підвелась і, закриваючи шаллю обличчя, голосно схлипуючи, повільно пішла до дверей. На якусь секунду зупинилася, чи збираючись сказати щось, чи повернутись назад; але не мовила ні слова. Ховаючи ридання в згортках шалі, пішла вона геть.
Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем'лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.
– Не треба, Ем'лі, – сказав Гем, легенько торкаючись її. – Не треба, люба моя! Не плач, маленька!
– О, Геме! – вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. – Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.
– Та що ти, що ти, – втішав її Гем.
– Ні! Ні! Ні! – схлипувала маленька Ем'лі, хитаючи головою. – Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!
I вона плакала так, мов серце її розривалось.
– Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, – схлипували вона. – Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?
– Ти – моє щастя, люба моя! – казав Гем. – Я щасливий, коли бачу тебе.