Основна її провина ось яка: вона не те щоб сфальшувала портрет батька, загиблого на війні, але спаплюжила історичне тло, на якому батька спіткала смерть, заявивши, що то все бридня. "Ми, безперечно, були практичні хлопці, та навіть нам одного разу захотілося взнати, який був наш батько". І мати не відмовилася змалювати їм батьків портрет — рисочка по рисочці перед ними постав образ доброї, вразливої людини, хоч і невдахи в особистому житті, принаймні у виборі фаху. Правда, вони ніколи не мали підстави брати під сумнів її любов до батька. Проте вона систематично, хоч, може, й не зумисне, затьмарювала батьків образ словом "бридня", яке вживала за кожної нагоди, хоч би про яку історичну подію йшла мова. А ще гірше, що вона мала коханців. Із Груйтеном ще півбіди, хоч той зв'язок був і незаконний, і їм, хлопцям, через те довелося вислухати чимало образ. Та потім вона спала "навіть" з росіянами і часом з американцями, "яких спроваджувала та жахлива Маргрет". А по-третє: страшні наслідки мали її антирелігійні й антицерковні вибрики, що не одне й те саме, як авт., мабуть, знає; в неї ці два відтінки "в небезпечний спосіб злилися в одне"; вона збивала синів на довгі, важкі манівці в життєвій школі, ставала чимдалі понуріша й роздратовані-ша після нещасного випадку з "дідусем Груйтеном"; йому, Вернерові, треба було якоїсь противаги, і він знайшов її — противагу — в тітці Лені, він визнає це й досі ставить тітці Лені у велику заслугу. Вона завжди була привітна, ласкава, великодушна, співала пісні, розказувала казки й ніколи не плямила образу свого померлого... ну так, мабуть, тут можна вжити це слово — чоловіка, хоч то й був солдат Червоної Армії, і не приєднувалася до матері, коли та тлумачила все на світі, всю нашу історію як брехню й дурницю. Роками, буквально роками, просиджувала вона з ними та з Левом над Рейном, куди водила їх вечорами після роботи. Руки в неї були геть поколоті колючками троянд. Лев, до речі, був хрещений, а Курт ні, його охрестили черниці аж через сім років, коли дідові Отто, "хвалити бога", пощастило забрати їх із "того середовища"; хвалити бога, бо тітка Лені для малих дітей була чудовою вихователькою, а більших псувала; вона забагато співала, а говорила замало, хоч на дітей дуже добре впливало те, що тітка Лені "ніколи не мала любовних стосунків з чоловіками, не те що наша мати, яка, правда, не виставляла цього напоказ, або та страхітлива Маргрет, що жила, як у борделі". Вернер Гойзер похвалив також Марію ван Дорн, навіть знайшов тепле слово для Богакова, "хоч той часом теж трохи забагато співав". Ну, а потім вони з братом потрапили нарешті в справжнє, християнське середовище, і їм прищепили прагнення до успіху, почуття відповідальності; вони пішли до вищої школи, він — вивчати право, Курт — економіку, "а тим часом дід провадив свою, треба сказати, геніальну політику збагачення, що дала нам змогу зразу ж застосувати свої знання на власних підприємствах".
Може, його бюро спортивних парі, яке він тримає між іншим, здається несолідним підприємством, але насправді це його забаганка, його любов до гри, поставлена на фінансові й ділові рейки. Та все ж треба кінець кінцем визнати, що тітка Лені небезпечніша за його матір, яку він вважає "тільки збитою з пантелику псевдосоціалісткою", що не може заподіяти ніякого лиха. Тітку ж Лені, навпаки, він вважає реакціонеркою в найглибшому розумінні цього слова; просто негуманно, чи, по-нашому сказати б, нелюдяно отак інстинктивно, вперто, мовчазно, але послідовно заперечувати будь-які вияви прагнення до зиску, навіть не заперечувати, бо на це треба було б якихось слів, а просто відкидати. Вона — розсадник спустошення й самоспустошення, це в ній, мабуть, груйтенівський елемент, що відчутний був і в її братові, а ще більше в її батькові. Він не якийсь нелюд, сказав про себе наприкінці розмови Вернер Гойзер, він людина широких поглядів, крайній ліберал, аж до тих меж, які йому підказує
виховання, відвертий прихильник протизаплідних пігулок, хвилі сексу, і все-таки вважає себе християнином; він, якщо хочете, "фанатик провітрювання", а тітку Лені якраз не завадило б добре провітрити. Не він, а вона справжній нелюд, бо людям властиве здорове прагнення до зиску, до володіння майном, це доводить теологія і дедалі частіше стверджують навіть філософи-марксисти. Врешті — і цього він ніяк уже не може їй пробачити — Лені має на своєму сумлінні людину, яку вона не тільки любила, а й досі любить: Лева Борисовича Груйтена, його хрещеника, "якого мені довірено за таких драматичних обставин, доручено, я вважаю, дбати про нього, хоч, може, поки що я ставився до цього доручення трохи цинічно, але все-таки я його хрещений батько, і це не тільки метафізичний, не тільки суспільно-релігійний, а й правовий статус, якого я маю намір дотримуватись". Кажуть, нібито вони з ненависті подали на Лева в суд "за деякі з погляду закону безперечно ненормальні вчинки" і посадили до в'язниці, але насправді це був вияв любові, вони хотіли, щоб Лев там узявся за розум і позбувся "найгіршого з усіх гріхів: своєї гордості, своєї пихи". Він, Вернер, дуже добре пам'ятає Левового батька, лагідного, тихого чоловіка з дуже тонким смаком, і певен, що той теж аж ніяк не захотів би, щоб із його сина вийшло те, чим він нарешті став після кількох спроб піти іншими шляхами: сміттярем. Він, Вернер, зовсім не збирається заперечувати, що вивезення сміття має велике, першорядне суспільне значення, тільки Лев безперечно "мав покликання до чогось вищого". (Лапки розставив авт., який з інтонації Вернера Гойзера не міг розрізнити, де його власні слова, а де він наводить чужі, а тому хтозна, чи ті лапки всі на місці. їх належить розглядати тільки як припущення авт.).
Треба зазначити, що зустріч тривала майже три години, з четвертої до сьомої. За цей час стільки всього сталося, стільки сказано слів. Універсальна секретарка більше не з'являлася, чай у термосі згірк, бо був дуже міцний, печиво засохло, бо в будинку було аж занадто тепло, і хоч Вернер Гойзер назвав себе "фанатиком провітрювання", він не збирався впустити свіжого повітря до приміщення, наповненого густим тютюновим димом усіх гатунків (з люльки Вернера Гойзера, з сигар Курта Гойзера і сигарет авт.); коли ж авт. спробував сам відчинити середній прогін вигнутого вікна, що, як видно з його рами й ручки, мав би відчинятися, Курт Гойзер, усміхаючись, лагідно спинив його, нагадавши про складні кондиціонери, що дозволяють "індивідуальне провітрювання" тільки тоді, коли засвітиться сигнальна лампочка, яка регулює мікроклімат у цілому будинку; оскільки тепер, привітним голосом повів далі Курт Гойзер, настала та критична година, коли зачиняються контори й редакції, то треба бути готовим до того, що вічко у вікні засвітиться аж через півтори години; кондиціонери такі перевантажені, що не можуть подати вдосталь свіжого повітря. "Це ж цілий будівельний комплекс, що складається з сорока восьми — дванадцять на чотири — окремих блоків, і в кожному в цей час диктують листи й телеграми, провадять останні телефонні розмови й важливі наради, всюди велике перевантаження. Візьмімо кожен із сорока восьми блоків за чотири кімнати, а в кожній кімнаті пересічно по два з половиною курці — ми беремо середнього статистичного курця, бо один із них може бути завзятим курцем сигарет, що на чверть переважить середнього курця, другий куритиме люльку й становитиме лише половину середнього курця, а третій куритиме сигари, отже, дорівнюватиме приблизно трьом чвертям середнього курця,— тож на цей час у всьому будинку перебуває пересічно чотириста сімдесят п'ять курців... але я перебив братові, і мені здається, що взагалі треба вже кінчати, бо вам, певне, теж ніколи".
Так, тепер знов узяв слово Вернер Гойзер (його промова віддана дуже стисло). Йдеться не про гроші, так може подумати тільки поверховий спостерігач, за якого він авт. не вважає. Вони запропонували тітці Лені безплатне помешкання в кращому місці, цілком задарма, і навіть пообіцяли, що дадуть змогу Левові, якого скоро мають випустити з в'язниці, скінчити вечірню школу і вчитися далі, але вона від усього відмовилась, бо декотрим людям добре в товаристві сміттярів, вони не хочуть ані на йоту міняти свого життя, їх не приваблює ніякий комфорт, вони люблять свою старомодну плиту, свою грубу, тримаються своїх звичок — отже, видно, хто тут реакціонер, а хто ні. Йдеться про поступ — він наголошує на цьому слові як християнин, що перебуває в християнському середовищі, і як толерантний економіст і юрист, знайомий із засадами правової держави,— а "той, хто простує вперед, мусить через багато що переступати. Тут немає місця романтичному "Ми крокуємо пліч-о-пліч", як співала до безтями наша мати. Ми навіть не можемо, не маємо права, як ви самі бачите, відчинити у власному будинку вікно, коли нам хочеться". Звичайно, вони не можуть надати тітці Лені в котрійсь із гойзерівських новобудов двісті одинадцять метрів житла — так вони втратили б майже пві тисячі марок квартирної платні — і не можуть забезпечити її гоубою і вікнами, "які відчиняєш, коли тобі хочеться". І, певна річ довелося б "трішечки скоротити" число п винай-мачів піднаймачів та коханців. "Але, хай йому чорт,— тут Вернер Гойзер уперше, хоч, правда, тільки на коротку мить, показав свою агресивність,— я теж хотів би колись пожити так безтурботно, як тітка Лені". З цієї і з інших причин, а насамперед із вищих міркувань, тепер доводиться пустити в рух машину, що видається такою безжальною.
У цьому місці авт. закортіло вставити своє скромне, примирливе слово, він був уже ладен визнати, що його клопіт із курткою мізерний порівняно зі складними проблемами, що стоять перед цими замученими людьми, які не мають права навіть відчинити вікно у своєму власному домі; врешті, його біда справді була не така страшна, як спершу здалося. Втримав його від цього скромного, може, й не примирливого — бо ж він не сварився зі співрозмовниками,— а, швидше, співчутливого слова Курт Гойзер. Це він виголосив своєрідну заключну промову, загородивши авт., не погрозливо, а швидше благально, дорогу, коли той, з плащем і кепкою в руках, коротко попрощавшись, рушив до дверей.
Що стосується Курта Гойзера, то авт.