Початок був непоганий. Гей, Діку Трейсі! Ану сповий його своєю довгою мотузкою. Допоможи йому, Шелтоне!.. Якийсь він дурнуватий на вигляд, хай йому чорт. Невже це той, котрого ми шукаємо?
— Та ні, не він. Це його слуга.
— Гей, хто там за хатиною! Пильнуйте добре. Ми ще не знайшли його. Тож глядіть, щоб і кота не пропустили... А тепер слухай ти, негіднику! Хто там усередині?
— Хто всередині? Цебто в хатині?
— Відповідай, клятий бевзю, коли тебе питають! — каже Трейсі, оперізуючи свого бранця мотузкою.— Хто є всередині хатини?
— О Боже! Як припече, то затанцюєш. Ну, по-перше, там мій хазяїн...
— Стривайте, а це що? — запитує Вудлі Пойндек-стер, який щойно над'їхав і побачив плямисту лошицю.— Та це ж... це ж мустанг нашої Лу! [355]
— Саме так, дядечку,— підтверджує Кассій Колха-ун, що приїхав разом з ним.
— Хто ж його сюди пригнав?
— Мабуть, сама Лу.
— Яка дурниця! Ти жартуєш, Касе?
— Ні, дядечку, я серйозно.
— Ти хочеш сказати, що моя дочка була тут?
— Була тут і тепер тут, я певен.
— Це неможливо!
— То погляньте отуди!
Двері тільки-но відчинили. Всередині хатини видно жіночу постать.
— Боже праведний! Моя дочка!.. Пойндекстер злазить з коня і квапливо йде до хатини, слідом за ним — Колхаун. Обидва заходять.
— Луїзо, як це розуміти?.. О, тут поранений! Це він?.. Генрі? — Ще не діставши відповіді, плантатор помічає синові плащ та капелюх.— Він! Живий! Хвалити Бога! — І рвучко ступає до ліжка.
Та радість його ту ж мить згасає. Бліде обличчя на подушці — не синове. З грудей нещасного батька вихоплюється глухий стогін, і він, заточуючись, відходить від ліжка.
Здається, й Колхаун так само вражений. Але з його уст злітає крик жаху. Знічено скулившись, він тихенько вислизає з хатини.
— Боже милий, що це? —— тяжко дихаючи, насилу вимовляє плантатор.— Ти можеш мені пояснити, Луїзо?
— Ні, батьку, не можу. Я тут усього кілька хвилин. А його застала отакого,як бачиш. У нього гарячка, і він марить.
— А... а Генрі?
— Я ще нічого не знаю. Коли я приїхала, містер Джеральд був сам. Той чоловік, що надворі, кудись виходив і оце тільки-но повернувся. Я не встигла розпитати його.
— Але як... як т и тут опинилась?
— Я —не могла лишатися вдома. Просто несила було сидіти далі між чотирьох стін і нічого не знати. Це справжній жах — бути самій у цілому домі й весь час думати, що мій нещасний брат... О Боже, Боже!..
Пойндекстер розгублено дивиться на дочку, але в очах його німе запитання.
— Я подумала: а може, Генрі тут. [356]
— Тут?.. Але як ти дізналася про цю хатину? Хто показав тобі дорогу? Ти ж тут сама!
— Ах батьку, я знала дорогу. Пригадуєш той день у прерії, коли мене понесла моя Луна? Вона тоді забігла аж у ці місця, ще й далі. А коли ми з містером Джеральдом поверталися, він сказав мені, що тут його оселя. От я й подумала, що зможу сама знайти сюди дорогу.
З обличчя Пойндекстера все ще не сходить розгублений вираз, проте до нього долучаються й ознаки іншого почуття: брови похмуро зсуваються до перенісся, і між ними залягає глибока зморшка. Та яка чорна думка точить йому душу, він не каже.
— Мені дивно, що ти могла таке вчинити, дочко. Це непристойно... навіть небезпечно. Ти повелась, як легковажне дівчисько. Зараз же їдь звідси! Тут не місце для порядної дівчини. Сідай на свою лошицю — і додому. Хтось поїде з тобою. Можливо, тут станеться щось таке, чого тобі не треба бачити. Тож їдь, не барися!
Батько йде до дверей, і дочка з видимою неохотою рушає за ним, а потім так само знехотя бреде до своєї плямистої лошиці.
Тим часом вершники вже позлазили з коней і стоять на лужку перед хатиною. Тут зібралися всі: Колхаун уже встиг розповісти, в якому стані господар, тож тепер їм немає потреби чатувати навколо.
Вони стоять купками; хто мовчить, хто розмовляє. Найбільший гурт збився коло Феліма, що лежить на траві міцно зв'язаний. Але говорити йому не заборонено, і прибульці запитують його про те чи те, хоча й не дуже вірять його відповідям.
Коли з хатини виходять батько з дочкою, всі мовчки обертаються до них. Одначе кожному не терпиться дізнатись^ що воно все означає. Про це свідчать їхні погляди.
Багато хто бачив дочку плантатора й раніше, і, певна річ, усі не раз чули про неї і знають її ім'я. Отож усі прикро здивовані, навіть вражені, побачивши її тут. Сестра вбитого в оселі убивці!
Тепер вони як ніколи раніш переконані, що мустан-гер убивця. Колхаун приніс із хатини свіжі відомості, які начебто підтверджують це. Він розповів про плащ та капелюх убитого і про самого вбивцю, тяжко пораненого у смертельному двобої.
То чому ж Луїза Пойндекстер опинилася тут, та ще [357] й сама? Чому з нею немає ні слуги, ні когось із родичів? Адже вона тут гостя — це видно з усього.
її двоюрідний брат нічого не пояснює, і схоже на те, що й сам цього не знає.
А батько — чи знає він? Судячи з його розгубленого вигляду — навряд.
Між купками людей, що стоять на лужку, раз по раз перебігає шепіт. Кожен має свої здогади, але ніхто не висловлює їх уголос Навіть ці грубі прикордонні (поселенці поважають батьківські почуття і терпляче очікують, поки все з'ясується.
— Сідай на коня, Луїзо. Містер Янсі проведе; тебе додому.
Молодий плантатор, обраний їй за супутника, палає бажанням виправдати довіру. Він чи не найдужче заздрить гаданому щастю Кассія Колхауна, і тепер душа його сповнена вдячності до старого Пойндекстера за таку зручну нагоду.
— Але, батьку,— заперечує дівчина,— чом мені не можна почекати тебе? Ти ж не затримаєшся тут надовго?
Містера Янсі охоплює недобре передчуття.
— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, дочко, і цього тобі має бути досить.
Янсі заспокоюється. Але не зовсім. Він чимало чув про гордий норов плантаторової дочки, отож не певен, що вона так легко скориться, нехай і батьковій волі.
Та Луїза поступається, але майже не приховує свого невдоволення, хоч на неї й дивляться десятки допитливих сторонніх очей.
Вони вирушають. Молодий плантатор тюпає попереду, довірена йому дама знехотя їде за ним. Він насилу стримує свою радість, вона — свою гірку зажуру.
Простодушного Янсі скоріше смутить, ніж ображає, те, що його супутниця така похмура й мовчазна. Як же може бути інакше, коли дівчину спіткало таке горе? Певна річ, він має на думці смерть її брата.
Та Янсі помиляється, пояснюючи її настрій тільки цим. Якби він пильніше поглянув в очі Луїзи Пойн-декстер, то міг би добачити в них .не так сум за тим, що вже минуло, як страх перед тим, що чекає попереду.
Вони їдуть між деревами, але ще чують голоси людей коло хатини.
Раптом обличчя молодої креолки прояснюється, немов освітлене якоюсь радісною думкою чи, може, новою [358] надією. Вона замислено спиняв коня. Спиняється і її супутник.
— Містере Янсі,— каже Луїза, трохи помовчавши,— в мене хитається сідло. Мені незручно їхати. Зробіть ласку, перевірте попругу.
Янсі зіскакує з коня, радий прислужитися їй. Він перевіряє попругу й бачить, що затягати її далі не треба. Але нічого не каже й, розстебнувши пряжку, заходжується щосили підтягати ремінь.
— Стривайте,— знов озивається прекрасна вершниця.— Краще я злізу, так вам буде зручніше.
Не чекаючи допомоги, вона зіскакує з сідла й стає обіч своєї лошиці. Тим часом молодий плантатор, напруживши всі м'язи, й далі тягне до себе попругу. Нарешті, після довгого змагання з ременем, аж почервонівши з натуги, він застібає пряжку на одну дірочку далі.
— Все, міс Пойндекстер. Тепер, я думаю, буде досить.
— Мабуть, що так,— відказує Луїза, поторгавши рукою" сідло. Атож, тепер досить. А взагалі, шкода так скоро їхати звідси. Я ж оце тільки-но приїхала, всю дорогу гнала вчвал, і моя бідолашна Луна навіть не встигла відсапатись. Може, побудемо тут якусь часинку й дамо їй трохи перепочити? Просто жорстоко отак зразу скакати на ній назад.
— Але ж ваш батько... Він так наполягав, щоб ви...
— Щоб я негайно їхала додому? Хай це вас не турбує. Він просто не хотів, щоб я залишалася серед тих грубих людей, ото й тільки. А тепер, коли я поїхала звідти, він нічого не скаже... Ви погляньте, як тут гарно. І яка приємна прохолода під цими тінястими деревами — не те що у відкритій прерії, де зараз так пече сонце. Ні, побудьмо тут трохи, нехай Луна перепочине! А ми тим часом подивимось, як пустують у річці сріблясті рибки. Погляньте, містере Янсі, які вони гарненькі!
Молодому плантаторові втішно це чути. Чому його чарівна супутниця хоче побути з ним тут під деревами? Чому їй раптом забажалось дивитися на рибок? У голові його складається така відповідь, яка вигідна йому самому. Отож довго умовляти його не доводиться.
— Я весь до ваших послуг, міс Пойндекстер,— каже він,— і залюбки побуду з вами тут скільки хочете.
— Тільки доти, доки Луна трохи відпочине. Я ж вам [359] казала, сер, що ледве встигла злізти з сідла, як над'їхав ваш загін. Бачите, он як вона, бідолашна, й досі тяжко дихає після тієї довгої гонитви.
Містера Янсі анітрохи не цікавить, як дихає плямиста лошиця, проте він радий виконати будь-яке бажання її господині.
Вони залишаються на березі річки.
Янсі трохи здивований тим, що його супутниця начебто забула й про рибок, і про свою Луну. Він тільки радів би з цього, якби натомість вона приділила свою увагу йому. Та його сподівання марні. Молода креолка ніби не бачить і не чує його. Очі її звернені кудись у простір, а вуха напружено ловлять кожний звук, що долинає з лужкгГ перед хатиною мустангера.
І хоч молодий плантатор більше схильний побалакати зі своєю дамою, проте й він несамохіть дослухається. Йому зрозуміло, що коло хатини зараз діється драматична сцена —' суд Лінча, який вершать "регулятори".
За деревами чується збуджена мова. В ній виразно звучить невблаганна, жорстока рішучість.
Обоє мовчки слухають, і молода креолка скидається в цю мить на трагічну актрису, що чекає за лаштунками свого виходу на сцену.
Від хатини долинають різні голоси, так наче кілька чоловіків говорять по черзі. Потім один голос лунає небагато довше за інші — то вже ціла промова.
Луїза впізнає цей голос. То говорить її двоюрідний брат Кассій. Він на чомусь наполягає— то гнівно, то розважливо, ніби переконуючи слухачів зробити щось таке, чого вони не хочуть.
Та ось його промова доходить кінця. І одразу ж по тому лунають голосні вигуки — вигуки згоди,— і один з них, найгучніший, віщує страшне лихо.
Прислухаючись до того, що там діється, Янсі зовсім забув про свою чарівну супутницю й згадав про неї аж тоді, коли вона зірвалася з місця і, мов у нестямі, але сповнена рішучості, метнулася назад до хакале.
Розділ LXIII СУД ЛІНЧА
У лиховісному вигуку, що так раптово зірвав з місця молоду креолку, був і присуд натовпу, й можливий вирок.