Похмура днина схилялася надвечір, місто оповивала сіра мла, і схоже було, що ось-ось піде сніг, коли газети оголосили, що на всіх лініях трамвайники припинили роботу.
Добре обізнаний з газетними віщуваннями щодо безробіття цієї зими і з повідомленнями про фінансову паніку на ринку, сам не маючи ніякого діла, Герствуд читав про ці події з великою цікавістю. Він звернув увагу на вимоги страйкарів-вагоноводів і кондукторів, які скаржились, що раніше вони одержували по два долари на день, але ось уже більше року адміністрація почала використовувати "маршрутпиків", і цей порядок зменшив заробітки удвоє і збільшив робочий день з десяти годин до дванадцяти і навіть чотирнадцяти. "Маршрутниками" називались люди, яких ставили на роботу в години напливу пасажирів. За кожну ходку їм платили тільки двадцять п'ять центів. А щойно минали години найбільшого напливу, цих робітників відпускали. Найгірше було те, що ніхто не знав, коли йому дадуть роботу. Проте треба було з'являтися в парк зранку і чекати при всякій погоді, поки тебе потребуватимуть. Пересічно все це чекання давало дві ходки на день, тобто близько трьох годин праці за п'ятдесят центів. Ті години, які доводилось чекати, не бралися до уваги.
Трамвайники скаржились, що ця система чимраз більше поширюється і що недалекий той час, коли з семи тисяч робітників тільки поодинокі одержуватимуть по два долари на день. Вони вимагали скасування цієї системи, обмеження робочого дня десятьма годинами (не рахуючи випадкових неминучих затримок) і плати не менше двох доларів з чвертю. Вони вимагали негайного задоволення всіх цих вимог, але трамвайні компанії їм відмовили.
Герствуд спершу співчував цим людям, визнаючи справедливість їхніх вимог. Навіть більше — він, мабуть, співчував їм до кінця, хоч би як сам чинив далі. Читаючи майже всі новини, він звернув увагу на сенсаційні заголовки великим шрифтом, під якими повідомлення про страйк були надруковані в газеті "Уорлд". Він перечитав усе, включаючи назви семи трамвайних компаній і точну кількість страйкарів.
"Яка дурниця — страйкувати в таку погоду! — міркував він. — А втім, бажаю їм перемогти, якщо це можливо".
На другий день газети приділили страйкові ще більше уваги. "Бруклінці ходять пішки", — повідомляла газета "Уорлд". "Лицарі праці перепинили рух через міст". "Близько семи тисяч чоловік кинули роботу".
Герствуд читав це все і пробував передбачити, чим закінчиться страйк. Віп вельми високо ставив могутність корпорацій.
"Вони не можуть перемогти, — думав він про страйкарів. — У них немає грошей. Поліція ж допомагатиме компаніям, та інакше й бути не може. Населенню потрібні трамваї".
Він не співчував компаніям, але на їхньому боці була сила, право власності та інтереси суспільства.
"Цим хлопцям не виграти!" — вирішив він.
Поміж інших матеріалів він побачив таке оголошення, видане однією з трамвайних компаній:
"Трамвайна лінія Атлантік-авеню:
До загального відома.
З огляду на те, що вагоноводи, кондуктори та інші службовці нашої компанії раптово кинули роботу, усім лояльним робітникам, які страйкують усупереч своєму бажанню, надається можливість повернутись на свої посади, про що вони мають заявити не пізніше середи, 16 січня, до дванадцятої години дня. Цим особам буде надано роботу (з гарантувань ням належної охорони), в порядку надходження заяв і з відповідним розміщенням по маршрутах і посадах. Усі, хто не подасть таких заяв, вважатимуться звільненими, і вакантні місця будуть заміщені новими службовцями в міру наймання їх.
Директор компанії
Бенджамен Нортон"
Потім він прочитав поміж інших оголошень у відділі "Попит праці" таке:
"Потрібно 50 досвідчених вагоноводів, обізнаних із системою Вестінгауза, для водіння тільки деря^авних поштових вагонів у місті Брукліні. Охорона гарантується".
Особливо звертали на себе увагу слова про гарантування безпеки. Він вбачав у них ознаку непохитної могутності компаній.
"Поліція на їхньому боці,— міркував він. — Чого ж можуть добитися страйкарі?"
Усі ці враження ще були свіжі, коли сталася неприємність з крамарем і Керрі… Його й так раз у раз що-небудь дратувало, але це було вже зовсім нестерпно! Ніколи ще доти вона не звинувачувала його в крадіжці чи трохи не в крадіжці. їй здалось підозріло, як це в них пабіг такий великий рахунок… А він докладав стільки зусиль, щоб витрати не так її обтяжували. Він обдурював різника й пекаря, аби вони не турбували Керрі. Він тепер так мало їсть — майже перестав їсти…
— Прокляття! — вихопилось у нього. — Я ще можу знайти якусь роботу. Зі мною ще не скінчено!
Він вирішив, що тепер уже справді настав час щось робити. Надто принизливо так і далі сидіти після такої образи. Це йому незабаром не знати що доведеться терпіти!
Герствуд підвівся і поглянув у вікно, на вулицю. Там була холоднеча. І коли він так стояв і дивився, у нього помалу зродилася думка — податись у Бруклін.
"Чом би й ні? — підказував йому розум. — Там кожний може дістати роботу. А платня два долари на день".
"А нещасливі випадки? — нашіптував якийсь голос. — Тебе можуть поранити".
"Ну, це навряд! — відповів він на те. — Туди викликано поліцію. Кожного, хто побажає вести вагон, добре захищатимуть".
"Ти ж не вмієш водити вагони", — провадив все той самий голос.
"А я й не піду вагоноводом, — відповів він. — Квитки я зумію видавати!"
"Але ж там потрібні головним чином вагоноводи".
"Я певен, що вони візьмуть кого завгодно".
Кілька годин Герствуд сперечався з цим внутрішнім голосом, перебираючи доводи "за і "проти" і не почуваючи потреби поспішати в такому певному ділі.
Уранці він одяг свій кращий костюм, що тепер виглядав зовсім убого, і зібрався в дорогу. У газетний аркуш він загорнув трохи хліба з м'ясом. Керрі стежила за ним зацікавлено.
— Куди це ти? — спитала вона.
— У Бруклін, — відповів Герствуд.
Бачачи, що вона ще не розуміє, він додав:
— Я думаю, що зможу там стати на роботу.
— Трамваї? — здивувалась Керрі.
— Так, — відповів він.
— А ти не боїшся?
— Чого боятись? Поліція захищає тих, хто працює.
— У газетах писали, що вчора чотирьох чоловік поранено.
— Не можна ж вірити всьому тому, що пишуть у газетах. А трамваї однаково ходитимуть!
У нього був тепер вельми рішучий вигляд, хоч це й була рішучість розпачу, і серце Керрі сповнилось жалю. Щось було в ньому, що раптом нагадало давнього Герствуда — ніби прослідок колишнього розуму, сили й бадьорості. А надворі було хмарно, і вітер гнав рідкі лапаті сніжинки.
"У таку погоду рушати так далеко!" — подумала Керрі.
Він вийшов з дому перший, І це вже само було знаменного подією. Доплентавшись до рогу Чотирнадцятої вулиці і Шостої авеню, Герствуд сів у трамвай. З газети він знав, що десятки охочих з'являлись до контори Бруклінського міського трамвая, і всіх їх ставили на роботу. Він добрався до Брукліна конкою і поромом, похмурий і мовчазний. Дорога була не близька, бо трамваї не ходили, а день випав холодний. Але він уперто йшов і йшов. У Брукліні виразно відчувалось, що тут страйкують. Це видно було з усього, навіть з того, як люди поводились на вулиці. На деяких лініях не можна було побачити ні одного вагона. На перехрестях і біля пивниць збиралися купками люди. Повз Герствуда проїхало кілька відкритих вагонів, заставлених дерев'яними табуретками, з написами: "Флетбуш" або "Проспект-парк", "За проїзд— 10 центів". Герствуд помітив також, що обличчя в людей суворі й похмурі. Це була справжня робітнича війна.
Біля контори трамвайної компанії стояли якісь люди, поміж них кілька полісменів. Інші люди — Герствуд вирішив, що це страйкарі,— трималися віддалеки, коло перехрестя; вони стежили. Будиночки довкола були маленькі, дерев'яні, вулиці погано забруковані. Після Нью-Йорка Бруклін справляв убоге, жалюгідне враження.
Герствуд почав пробиратись крізь невеличкий гурт, і люди, що стояли навколо, та полісмени проводжали його' очима. Один з полісменів спитав:
— Чого ви шукаєте?
— Я хочу спитати, чц не знайдеться для мене роботи.
— Контора ось тут, нагорі,— відповів синій мундир.
На його обличчі нічого не можна було прочитати, але в глибині душі він співчував страйкарям і ненавидів цього підлого штрейкбрехера. Це не заважало йому водночас пишатися почесною і корисною місією поліції, покликаної підтримувати лад. Про справжню роль поліції в суспільстві йому ніколи не доводилося замислюватись, — його розумові далеко було до таких питань. Ці два почуття змішалися в ньому, врівноважуючи одно одне. Він захищав би цього чоловіка як самого себе, але тільки тому, що так наказано. Якби з нього зняли мундира, він знав би, на чий бік стати.
Герствуд піднявся по запорошених сходах і ввійшов у маленьку, теж запорошену кімнату з бар'єром, за яким стояв довгий стіл і сиділо кілька службовців.
— Що скажете, добродію? — спитав його чоловік середнього віку, зводячи погляд від столу.
— Вам потрібні люди? — промовив Герствуд,
— А ви хто — вагоновод?
— Ні, я не маю ніякого фаху, — відповів Герствуд.
Він не бентежився. Він знав, що люди тут потрібні. Якщо його не візьмуть тут, то візьмуть в іншій компанії. А як поставиться до нього цей службовець, йому було байдуже.
— Ми, звичайно, віддаємо перевагу досвідченим працівникам… — промовив той.
Він замовк. Герствуд байдуже посміхався.
— Але, я гадаю, ви швидко навчитесь, — докінчив службовець. — Ваше прізвище?
— Вілер, — сказав Герствуд.
Службовець написав на маленькій картці наказа.
— Ідіть з цим у парк і віддайте майстрові. Він покаже вам, що робити.
Герствуд спустився по сходах і вийшов на вулицю. Він попростував у вказаному напрямі, а полісмени проводжали його очима.
— Ще одному захотілось спробувати щастя, — сказав полісмен Кілі полісменові Мейсі.
— Я гадаю, що йому добре намнуть боки, — спокійно відповів той.
Вони вже бачили не один страйк на своєму віку.
РОЗДІЛ ХLI
Страйк
У трамвайному парку, куди попав Герствуд, відчувалась велика нестача робочих рук, і розпоряджалось там, власне, тільки троє чоловік. Новачків, охочих працювати, набралось чимало, — все це були якісь підозрілого вигляду люди із зголоднілими обличчями. Видно було, що тільки страшні злидні штовхали їх на такий одчайдушний крок. Хоч вони намагались триматися бадьоро, вигляд у всіх був якийсь винуватий і невпевнений.
Герствуд пройшов у глиб парку і опинився на просторому огородженому дворі, покресленому розгалуженими рейками.