Кидані завдавали клопоту вже упродовж деякого часу, і ще у 744 р. китайська армія на чолі з Ань Лушанем здобула над ними перемогу, але після цього він, здається, особливих успіхів не досяг. Ань Лушань, що походив від согдійсько-тюркських батьків, починав життя як торговець кіньми, але швидко зробив кар'єру в лавах китайської армії. У 755 р., коли під його наглядом була стратегічно важлива провінція Хебей, він проголосив себе імператором і, спираючись на загальне незадоволення, викликане зловживаннями танського двору, очолив повстання, яке тривало вісім років. Хоча династія Тан вціліла, економічна інфраструктура країни була значно послаблена, а єдність держави опинилася під питанням. Сильна центральна влада рухнула, і натомість країна була поділена на приблизно 40 напівнезалежних урядів, підпорядкованих військовим. Щоби придушити повстання, танські лідери звернулися по допомогу до уйгурських найманців, представників племені тюркського походження, що тоді мешкали в Алтайському регіоні. У майбутньому уйгури постійно надавали підтримку танським правителям на півночі.
9.7 Один із шести рельєфів коней роботи Янь Лібеня (пом. 673 р. н.е.), які прикрашали гробницю імператора Тан Тай-цзуна у Сіані. Коні були улюбленцями імператора і, ймовірно, походили з Фергани.
Західні провінції Китаю і величезне гірське плато Тибету мали спільний довгий гористий фронтир: на краю вузького коридору Ганьсу лежала гори Ціляньшань, а Таримський басейн від плато відокремлювали гори Куньлунь. Зростаюча могутність тибетських правителів призвела до конфлікту з китайцями. Перші ворожі сутички, що сталися у 630-х роках, були залагоджені відправкою китайської принцеси як нареченої сина чи брата тибетського імператора, але під час просування танських армій у Таримський басейн у 640-х роках вони зайняли територію, яку тибетці вважали сферою своїх інтересів. Суперечки точилися понад століття, аж поки у 753 р. правителі Тан не взяли під контроль весь Таримський басейн і не почали зазіхати на Тибетське плато. Саме в цей час у Китаї спалахнуло повстання Ань Лушаня, і, оскільки Тибет також був охоплений заворушеннями, пряма конфронтація між двома державами тимчасово припинилася.
Тибетська імперія швидко відновилася, і у 763 р. їхнім військам вдалося зайти вглиб Китаю і навіть на кілька днів окупувати столицю Чан'ань. Після цього тибетці розпочали спроби взяти під контроль Таримський басейн і коридор Ганьсу, кульмінацією яких у 791 р стала битва при Тінчжоу, на північ від Турфану, де танська армія та їхні уйгурські союзники були розбиті. Турфан був взятий наступного року й залишався під тибетським контролем, поки у 803 р. його не захопили уйгури. Військові дії між тибетцями з одного боку та китайцями та уйгурами з іншого тривали до 821–2 рр., коли всі три народи, нарешті, домовилися про мир. Продовження війни було просто нереальним. Уйгури й китайці закріпили свій союз символічним шлюбом китайської принцеси з уйгурським каганом; на підтвердження миру між тибетцями та китайцями у Лхасі, столиці Тибету, було встановлено двомовний напис.
Китайці втратили контроль над шляхами через коридор Ганьсу й Таримський басейн, а разом із ним і над усіма своїми західними землями. Оскільки тепер ці традиційні маршрути до західних ринків були закриті, торговці почали більш регулярно користуватися північним проходом через уйгурську територію, а морські шляхи до Індії та за її межі набули нової значущості (с. 366-370).
Візантія: темна доба, 628-780 рр. н.е.
Тривалий, виснажливий період майже безперервної війни між Візантійською імперією та персами врешті-решт закінчився у 628 р., коли обидві сторони таки погодилися повернутися до кордону, про який домовлялися майже 40 років тому. Східні провінції Середземномор'я знову належали візантійцям, і 21 березня 630 р. імператор Іраклій повернув до Єрусалиму Хрест Господній. Але вісім років потому, взимку 637–8 рр., до міста увійшли арабські війська; ще через три роки впав Єгипет. Візантійський світ був просто занадто слабкий, щоби протистояти натиску арабів. Завершення будівництва великої мечеті, Купола Скелі, у центрі Єрусалиму у 691 р. н.е. символізувало верховенство ісламу та його намір залишитися.
Після втрати Сирії, Палестини та Єгипту, а також Месопотамії і Вірменії, східний кордон імперії пролягав приблизно по лінії Таврських гір, що тягнуться через східну Анатолію від Середземного до Чорного моря. Араби явно збиралися і далі наступати через Анатолію з метою захопити Константинополь. Вони одразу зрозуміли, що успіх буде залежати не лише від сили їхньої сухопутної армії, але й від їхньої здатності атакувати з моря. Уже на момент 654 р. вони створили потужний флот – для чого, без сумніву, найняли майстрів-корабелів, що мешкали в тільки що завойованих портах Леванту – і вже використовували його, грабуючи острови Кіпр, Родос та Крит.
9.8 Суперниками Візантійської імперії у 780 р. були мусульманський Аббасидський халіфат на сході та степові скотарі, що оселилися на північних берегах Чорного моря і вздовж частини північного фронтиру.
Повномасштабну війну на морі араби розпочали у 670 р. з нападу на Константинополь. Облога столиці тривала всю зиму 670–1 рр., але навесні була знята. Військо арабів повернулося знову у 674 р. і цього разу залишилося на довший час. Саме під час цієї облоги візантійці вдосконалили використання нової зброї, що винайшов біженець із Сирії. Ідея полягала у швидкому викиді хімічної суміші на основі нафти із сифонів, встановлених на кораблях. Після пострілу хімікат спливав на поверхню моря, охоплений лютим полум'ям. Грецький вогонь, як його стали називати, з приголомшливим успіхом був застосований проти арабського флоту під час облоги у 677 р., а ті кілька кораблів, що уникли загибелі в бою, були знищені штормом після відступу. В інших місцях арабські моряки досягли більшого успіху. У 672 р. вони захопили Родос і здійснили кілька нападів на Сицилію. Але на суходолі візантійським військам вдалося відвоювати Кілікію і відновити протекторат у Вірменії. У 685 р. з арабами було укладено перемир'я, але воно було нетривалим, і через шість років воєнні дії поновилися вздовж усього сухопутного кордону.
У 716 р. араби знову спробували взяти Константинополь в облогу, відправивши величезну армію, яка, за деякими даними, налічувала 120 000 чоловік, за підтримки 1800 кораблів. Армія зайняла позиції вздовж перешийка півострова перед стінами на суходолі, у той час як кораблі були розгорнуті на морі, щоб відрізати захисникам постачання. Візантійці знову застосували проти ворожих кораблів грецький вогонь, завдали їм великих втрат і примусили залишатися в портах. Кораблі арабів були знерухомлені, а загонам їхніх фуражирів не давали спокою союзні імператорові загони булгар, унаслідок чого араби почали потерпати від нестачі провіанту, і ці проблеми ще більше посилилися через довгу, сувору зиму, яка сильно виснажила їхні сили. Навесні 718 р. халіф надіслав підкріплення, але сухопутні війська потрапили в засідку й були відкинуті, а багато корабельних команд, що складалися з рекрутів-християн, перейшли на бік імператора. Через 13 місяців залишки арабської армії втекли через Анатолію; решта кораблів здебільшого були знищені візантійським флотом або загинули під час штормів. Дві спроби взяти Константинополь облогою провалилися, і араби більше ніколи не наважувалися на таку авантюру.
Візантійська імперія, однак, зазнавала шкоди на інших фронтах. Унаслідок успіхів арабів у північній Африці після остаточної втрати Карфагену у 698 р. вона була позбавлена багатих на пшеницю регіонів Тунісу. На європейському кордоні слов'яни з півночі центральної Європи та булгари, вигнаний зі степу хозарами тюркський народ, що оселився в долині нижнього Дунаю, виявилися неспокійними сусідами й завдавали клопоту набігами. На Балканах візантійцям вдалося досягти невеликих успіхів, переважно у протистоянні зі слов'янами, але булгари були більш впертими. Спочатку їх прийняли з повагою і погодили нові кордони. Булгари виявилися корисними союзниками проти арабів, але на початку середини VIII ст. їхні набіги на візантійську територію відновилися, що змусило кількох імператорів між 759 і 774 рр.провести проти них масштабні кампанії. Булгар вдалося вгамувати, але вони залишалися постійною загрозою.
Успіхи Візантійської імперії в боротьбі із зовнішніми небезпеками виглядають ще більш вражаючими, якщо подивитися на них у контексті безперервної внутрішньої боротьби за владу. Імператори приходили і йшли геть з приголомшливою швидкістю; одних вбивали, інших калічили: осліплення і ганебне відрізання носа стали професійною небезпекою. За 22 роки, що безпосередньо передували арабській облозі 717 р., відбулося сім кривавих революцій і громадянська війна. І все ж імперія встояла. Її надзвичайна життєздатність була частково зумовлена міцністю її глибоко вкоріненої адміністративної системи, а частково – географічним розташуванням. Станом на середину VII ст. територія імперії була поділена на низку адміністративних округів, що називалися фемами, у кожному з яких був окремий військовий підрозділ під керівництвом власного командира, стратига. Солдатів наділяли землею, тож вони мали реальний стимул захищати свій рідний край. Земельні наділи були достатньо великими, щоб утримувати солдатські родини, а також орендарів і наймитів. У такий спосіб принаймні частину фінансового тягаря на утримання армії відпрацьовували самі вояки. Те, що у фемах головну роль відігравали військові, також призводило до скорочення державних служб, що ще більше зменшувало витрати. Хоча така система мала багато переваг, не в останню чергу тому, що забезпечувала певну стабільність на теренах імперії, а якомусь одному командиру було складно перебрати на себе контроль над усією армією, збройні сили, що були прив'язані до землі, зі зрозумілих причин не палали бажанням відповідати на заклики імператора, якщо це означало воювати далеко від домівок.